Каталонська лiтературна школа Бальмес i Пиферрер

Пиферрер не був таким гарячим i жагучим полемизатором, як Вальмес;
заслуга його скорiше полягає в тiм, що вiн перший застосував до
справи iсторичний метод, проголошена Марти й Сампонтсом: ретельно
дослiджуючи пам'ятники мистецтва, вiн намагався вiдтворити по них саму
iсторiю Каталонiï. Йому також ми зобов'язанi прекрасним виданням
Recuerdos, y Bellezas de Espana, план якого був написаний ще в 1839
роцi. Взагалi ж дон Пиферрер-человек бiльше уяви й почуття, чим науки;
своïми працями по дослiдженню законiв, характеру й мiстичного
значення вiзантiйськоï архiтектури вiн цiлком належить мистецтву,
але, на жаль, думка його не примкнула до поступального руху прогресу, a
зовсiм поринула в стария вiрування: iз за любовi до древньоï
поезiï, до древнiх будинкiв, вiн забув o спорудженнi нового,
соцiального будинку, -i про те, що повинне бути нашим щирим i головною
справою
Добутку Бальмеса й Пиферрера так само, як i ïхнiх послiдовникiв,
зробили значна протидiя пропагандистам шотландськоï
фiлософськоï школи; вони загальмували вплив Марти й Сампонтса й
помалу вiдхилили розуми зовсiм в iншу сторону. Барселонськi мислителi
стали обмежуватися читанням памфлетiв Вальмеса проти
протестантськоï єресi, спростуванням навчань Штрауса й Ренана
так перекладами книг Огюста Николя:
Для повноти огляду руху фiлософськоï думки в Iспанiï, нам
варто тепер перенестися в Мадрид. Слiдом за переведенням туди старого
Алкальскаго унiверситету й установленням в 1845 роцi новоï програми
викладання, в iспанськiй столицi природно утворився центр розумового
життя нацiï; незабаром виник там цiлий кружок людей, що задалися
думкою виробити нарештi свою самостiйну фiлософську систему. Якого ж
напрямку трималися цi люди?
Воно прийняло y ïх потрiйний характер
Насамперед почалося старанне пересадження на iспанський ґрунт
добуткiв еклектичноï школи Кузэна, a потiм старанна розробка
iсторiï фiлософiï. Дон Патрицио де Аскарате видав у чотирьох
об'ємистих томах Критико-iсторичне дослiдження найголовнiших
систем сучасноï фiлософiï, a слiдом за ним дон Себастиан
Квинтана написав Iсторiю загальноï фiлософiï. Але розуми
iспанцiв, стiльки столiть придушують сукупною дiєю абсолютизму й
iнквiзицiï, виявилися зовсiм непiдготовленим до сприйняття
такоï маси iдей; достаток рiзнорiдних принципiв тiльки бентежило
ïх; вони губилися в цьому лабiринтi людськоï думки й не могли
обрати собi з повною свiдомiстю того або iншого шляху. Один час
здавався, що еклектизм, пiдтримуваний доктринерами конституцiйного
напрямку, переважав у мадридськiй фiлософськiй школi, але це лише
здавалося; у дiйсностi, же вiн не мав серйозних послiдовникiв i нiкому,
особливо по душi не доводився
Характерною ознакою другого напрямку є крайнiй спиритуализм.
фiлософiя нiколи не дерзала в Iспанiï стає в опозицiю
релiгiï, тому що це значило б для неï позбавити себе права
громадянства Нарештi, прагнення деяких викладачiв мадридського
унiверситету погодити своï висновки з вимогами сучасноï
цивiлiзацiï представляє нам третiй вiдтiнок характеру
iспанськоï фiлософiï. Вiдвiвши почуттю належне йому мiсце, цi
мислителi намагаються встановити права розуму, i на таких мiцних
пiдставах, що католицька партiя недарма називає ïхнiми
крайнiми рацiоналiстами. Цi щирi, цiлком переконанi супротивники
мiстицизму й вiри у сверхестесвенное, керуючись засадами позитивноï
фiлософiï, ставили собi завданням створити таку iз систему, щоб
вона могла з'єднати в одне цiле всi галузi людського знання
Якщо взяти до уваги розумовий склад сучасного iспанського суспiльства,
його дух i характер, його ревна охорона старих традицiй, освячених
столiттями, то ми по справедливостi повиннi визнати, що цi мадридськi
мислителi далеко зайшли вперед у своïх поглядах i вже не могли б
iти далi, не зачiпаючи самих чутливих нацiональних струн. Досить поки й
того, що вони зумiли пристосувати свою програму до насущних потреб
цивiлiзацiï; a якщо при цьому ïм довелося пожертвувати деяких
часток науковоï точностi, необхiдноï для всякого мислителя, то
принаймнi вони значно полегшили подальший хiд розумового розвитку
своïх нацiй, вiд якоï не можна було вимагати, щоб вона разом
перейшла вiд слiпого вiрування до повного рацiоналiзму
Одним iз кращих представникiв цього напрямку iспанськоï думки
є дон Юлiан Санс дэль Рио, професор iсторiï фiлософiï в
мадридському унiверситетi
Знаючи, як важко бути пророком у своïй батькiвщинi, вона скромно
став пiд прикриття нiмецького фiлософа Краузе, хоча в дiйсностi його
навчання служило йому тiльки темою для розвитку своïх самостiйних
поглядiв. Санс дэль Рио вмер недавно, залишивши по собi поважну й
незабутню пам'ять; його переклади Краузе, власнi твори , a особливо
лекцiï й тi мовлення, якi йому доводилося говорити привселюдно,
цiнуються тепер дуже високо. Останнє повне видання його добуткiв
становить уже бiблiографiчну рiдкiсть, a це саме по собi може досить
свiдчити o ïхньому значеннi для сучасникiв
Нерiдко й у цей час трапляється чути iм'я Краузе в розмовах з
освiченими iспанцями, причому доктринам цього нiмецького мислителя
надається такий авторитет, яким вони далеко не користуються поза
Пиренейскаго пiвострова. Це знову один з очевидних наслiдкiв усе того ж
впливу; a наскiльки воно глибоко й мiцно запам'яталося в розумах учнiв i
послiдовникiв Санса дэль Рио, нам може бути доказом вся дiяльнiсть
Сальмерона, що играли таку важливу роль у подiях 1870 року. Жива ще
пам'ять учителя в середовищi мадридського унiверситету, збережеться
напевно й у майбутнi поколiннях
Щоб дати нашим читачам бiльше точне поняття o тiєï
високоï моралi, яку Санс дэль Рио проповiдував своïм слухачам
з унiверситетськоï ка?едри, a також i o постiйному прагненнi його
согласить релiгiю з вимогами розуму, — ми приведемо тут два уривки
з мовлення, вимовленоï ïм в 1857 р., у присутностi всiх
професорiв i студентiв мадридського унiверситету при вiдкриттi
навчального року
“Юнака, прийомнi дiти науки! Уникайте, як самоï згубноï
зарази, найменшого вiдхилення вiд шляху боргу й честi. Хто думає,
що iншими шляхами вiрнiше можна досягти щастя, той глибоко
помиляється. Нi, якими б земними благами вiн не користувався, йому
завжди буде не дiставати того, чого не можна купити ценою всього золота
у свiтi, —самоповаги й спокою совiстi. Будьте ж справедливi, чеснi
в щирому значеннi цього слова, велелюбнi до людей; усе приносите в
жертву своєму боргу, без страху, жалю й дрiбних розрахункiв
особистоï вигоди; не принижуйте в собi людського достоïнства
вузьким егоïзмом, зарозумiлiстю, або навiть зайвою смиреннiстю й
потуранням злу; нiколи й нiчим не порушуйте розумних прав, як окремих
людей, так i цiлих класiв i установ; помнете, що справедливiсть i
загальне добро повиннi стояти вище усього; вишукуйте всi способи
додавати своï сили до великоï справи служiння ближньому;
тiльки цим шляхом ви придбаєте, дiйсна повага суспiльства й, що ще
драгоценнее, внутрiшнiй достаток, як свiдомiсть виконаного боргу,
свiдомiсть, що ваше життя не пройде безвiсти й для майбутнiх поколiнь,
що ваша незапам'ятна пам'ять послужить для них благим прикладом i
повчанням. Дякуєте Богу за те, що, даруя людинi волю, Вона вказав
йому й шлях, що веде до вдосконалювання себе, своєï
батькiвщини й всього життя свого столiття; указав нам всiм ту сферу
дiяльностi, де ми можемо наслiдувати Йому, творячи добро. Так, не
виступаючи iз цiєï сфери, кожний з вас вiльно може розвивати
своï тiлеснi й духовнi сили, любити красу в створеннях природи й
мистецтва, керуватися у своïх учинках вимогами вищоï мудростi,
неухильно випливаючи ïï завiтам i вказiвкам. Але тому що щира
чеснота людини полягає не в тiм, щоб таïти ïï в
самому собi, то оглядайтеся навколо, шукайте всюди кому допомогти, кого
направити на розумний шлях, кого навчить, кого позбавити вiд гнiта
неуцтва, порокiв, хвороби, або вбогостi. Не тiльки той — порушник
Заповiдей Божиих, хто не виконує церковних уставiв, не кориться
iснуючим законам краïни, привласнює собi майно ближнього, за
допомогою хитростi, обману, або насильства, прагне порушити, заради
власноï вигоди, права окремих осiб, класiв; установ; хто бруднить
свою душу й своє тiло порочними страстями, але також i той, хто
може принести користь суспiльству й не приносить ея; хто
вкривається вiд своïх ближнiх за непроникноï стеною
особистих iнтересiв; хто умерщвляет у собi природне людське почуття, що
влекет до духовного спiлкування з iншими людьми, хто змiнює
своєму прямому моральному боргу брати участь у загальнiй
життєвiй боротьбi, мислити, любити трудитися плiдно на благо
теперiшнiх i прийдешнiх поколiнь”.
A от його слова з того ж мовлення про вiдношення почуття до знання:
“Коли посиленою роботою розуму ми пiднiмаємо свою думку над
миром вiдчуттiв, вiдкриваємо який не будь загальний, непорушний
закон i можемо оглянути з його висоти нескiнченний ряд фактiв —
природних, моральних, iсторичних, створити його силою нове життя навколо
нас, — тодi ми наближаємося до Бога шляхом iстини, як
ïм же й Бог наближається до нас. Вiн вiдроджує нас
тiєю невиреченою радiстю, яку дано випробовувати тiльки
трудiвникам науки, що досягає ïï вищих цiлей. Це почуття
виражає в дусi єднання серця й розуму, теплоту землi в
злиттi з небесним свiтлом, i люди не мають сил не знищити, не порушити
цiєï гармонiï, тому що не ними вона створена, a тим
найвищим Розумом, що щедрою рукою марнує нам любов, нерозлучну з
iстиною. Хто не любить науку, або вiдволiкає ïï вiд
життєвоï сили, з'єднуючи з далекими ïй цiлями, що
не мають нiякого вiдношення до вiчних законiв природи, той нiколи не
випробував i не може випробувати цiєï Святий радостi чи
Здатний вiн неï почувати, якщо думає, що науку, можливо
пiдкорити минущим життєвим умовам, або полiтичним розрахункам, що
людина владна погасити цього божественного свiточа, що
вiдбивається на землi, або пристосувати його до досягнення
своïх особистих, незначних цiлей”.
Не виходячи з областi фiлософiï, дуже цiкаво було б простежити
розвиток мiстицизму в iспанських монастирях за час царювання Iзабелли
II. Нам стала б очевидна тодi можливiсть повноï матерiалiзацiï
духовного iдеалу, низведения релiгiйноï пристрастi до
почуттєвоï