Усе вiднято: i силу, i любов (по творчостi А. Ахматовiй)
До Ганни Ахматовоï iсторiя знала багато жiнок-поетес, але тiльки
ïй удалося стати жiночим голосом свого часу, жiнкою-поетом вiчного,
загальнолюдського значення. Виникає питання: Що ж значить любов
для жiнки?. Вiдповiсти на це питання допоможе образ лiричноï
героïнi. Ахматова вперше в росiйськiй лiтературi виявила у
своïй творчостi унiверсальний лiричний характер жiнки. Ïï
героïня — не оточена побутом i сиюминутними тривогами, але
буттєва, вiчна жiнка. Героïня не збiгається з
особистiстю автора, вона лише своєрiдна маска, що
представляє ту або iншу грань жiночоï душi й долi. Трагiзм
ахматовской героïнi заглиблюється постiйним мотивом
нерозумiння, неприйняття лiричним адресатом-чоловiком жiнки-поета:
Вiн говорив про лiто й про те, Що бути поетом жiнцi — безглуздiсть. Як я запам'ятала високий царський будинок И Петропавловскую мiцнiсть!
Лiрика Ахматовоï перiоду ïï перших книг (Вечiр, Чiткi, Бiла зграя) — майже винятково лiрика любовi. Ïï новаторство як художника виявилося спочатку саме в цiєï традицiйно вiчноï, багаторазово й до кiнця розiгранiй темi. Новизна любовноï лiрики А. Ахматовiй впала в око сучасникам чи ледве не з перших ïï вiршiв, опублiкованих ще в Аполлоновi. Любовну лiрику Ахматовоï вiдзначає найглибший психологiзм, Ïй, як нiкому, удалося розкрити самi заповiтнi глибини жiночого внутрiшнього миру, переживань, станiв i настроïв. Вона затвердила права громадянства непоетичних повсякденних реалiй у високiй поезiï почуттiв. Поетеса вiдплачує належне високоï загальнолюдськоï ролi любовi, ïï здатностi окриляти люблячих. Коли люди попадають пiд владу цього почуття, ïх радують дрiбнi повсякденнi деталi, побаченi закоханими очами
Адже зiрки були крупнiше, Адже пахнули iнакше трави, Осiннi трави.
И все-таки ахматовская любовна лiрика — насамперед лiрика розриву, завершення вiдносин або втрати почуття. Майже завжди ïï вiрш про любов — це оповiдання про останню зустрiч або про прощальне пояснення. Але й стану розставання в неï дивно рiзноманiтнi: це й остигле почуття, i нерозумiння, i спокуса, i помилка, i трагiчна любов поета. Словом, всi психологiчнi гранi розлуки знайшли втiлення в ахматовской лiрицi. Саме ïй удалося дати любовi право жiночого голосу i втiлити в лiрику жiночi подання про iдеал мужностi, представити багату палiтру чоловiчих обаяний — об'єктiв i адресатiв жiночих почуттiв. А. Ахматова про любов писала те iз приголомшливою нiжнiстю:
И млосне серце чує Таємну звiстку про далекий… Те знову драматично, з важким передчуттям: А ранком устанеш iз новою загадкою, Але вже не ясноï й не солодкоï И обмиєш питочной кров'ю Те, що люди назвали любов'ю,
Говорячи про любовну лiрику Ахматовоï, критики згодом зауважували, що ïï любовнi драми, що розгортаються у вiршах, вiдбуваються як би в мовчаннi: нiщо не роз'ясняється, не коментується, слiв так мало, що кожне з них несе величезне психологiчне навантаження. Тема ураженоï й навiть совiстi, щобiснується, надає любовнiй лiрицi Ахматовоï рiзко оригiнальний характер, ця тема широко розсовує рамки традицiйного любовного трикутника, показуючи нам людську душу в ïï стражданнях, болю. У ïï лiрику завжди мова йде про щось бiльшому, нiж безпосередньо сказано у вiршi:
Вага вiднята: i сила, i любов. У нелюбе мiсто кинуте тiло Не раде сонцю. Почуваю, що кров У менi вже зовсiм похолодiла.
Вiршi Ахматовоï про любов — всi! — патетичнi. Але вiршi ранньоï Ахматовоï — в Вечорi i в Четках — менш духовнi, у них бiльше бентежноï чуттєвостi, суєтних образ, слабостi; вiдчувається, що вони виходять iз повсякденноï сфери, зi звичок середовища, з навичок виховання, Починаючи вже з Бiлоï зграï, в Подорожнику, Anno Domini i в пiзнiших циклах любовне почуття здобуває в неï бiльше широкий i духовний характер. Вiд цього воно не зробилося менш сильним. Вiршi 20-х i 30-х г. г., присвяченi любовi, iдуть по самих вершинах людського духу, Вони не пiдкоряють собi всього життя, як це було колись, але зате все iснування вносять у любовне переживання всю масу властивих ïм вiдтiнкiв. Любов стала не тiльки бiльше багатоï й багатобарвноï, але — у хвилини потрясiнь — трагедiйноï. Прикладом такого вiрша є вiрш Небувала осiнь побудувала купол високий…. И як злочинниця нудилася любов, виконана зла. У ïï любовних вiршах можна зустрiти й несподiванi благання iз прокльонами, i контрастне з безвихiдним, i спустошенiсть, i нiжнiсть iз люттю. Нерiдко любов, ïï победительная владна сила виявляється в ïï вiршах, до жаху й сум'яття героïнi, зверненоï проти самоï ж… любовi!
Я загибель накликала милим, И гинули один за iншим, ПРО, горi менi! Цi могили Передвiщенi словом моïм.
Любовна лiрика 20-30-х рр. звернена до внутрiшнього, постiйного-духовного життя. Вiршi цього перiоду, загалом, бiльше психологiчнi. Пластичнiсть ахматовского любовного вiрша не припускає описовостi, повiльнiй плинностi або розповiдностi. Перед нами як i ранiше — вибух, катастрофа, момент неймовiрноï напруги двох протиборчих сил, що сошелись у фатальному двобоï:
Але якщо зустрiнемося очами Тобi клянуся я небесами, У вогнi розплавиться гранiт. (ПРО, життя без завтрашнього дня!..)
Недарма в одному iз присвячених ïй вiршiв Вона Н. Гумилева Ахматова зображена iз блискавками в руцi:
Вона свiтла в годинники томлiнь И тримає блискавки в руцi, И чiткi сни рє, як тiнi На райському вогненному пiску.
Любовна лiрика Ахматовоï завоювала читацькi кола й поколiння, i, не перестаючи бути об'єктом пiднесеноï уваги тонких цiнителiв, явно виходила з вузького кола читачiв. Адже це поезiя любовi, теми невичерпноï й вiчно мiнливоï, але завжди залишається цiкавим i близьким людям будь-якого людського суспiльства. Ахматова ввела своï корективи в масштаб цього вiчного почуття, пронизала його своïми високими iдеалами й цiлями, зокрема внесла в мир взаємин чоловiка й жiнки високу й шляхетну iдею справжньоï рiвностi — в областi почуття. Поезiя А. Ахматовiй облагороджує почуття, пiднiмає, очищає душу. Вона стала драгоценнейшим надбанням розуму й серця читачiв рiзних поколiнь i iдей
