Тектонiчнi зрушення свiдомостi людини

Оцiнювати вказану тенденцiю можна порiзному. Примiром, з вiдвертим
знущанням фiлософствує персонаж роману П.Крусанова
“Американська дiрка” (2005 р.) Курехiн: “А сенс
сучасного гуманiзму полягає саме в тiм, щоб пожалiти ув'язненого
Мiнотавра, нагодувати його й вивести з лабiринту. Що казати на волi
Мiнотавр, звичайно, прогодується сам”. Тим не менше є
пiдстави говорити про позитивнi глибокi тектонiчнi зрушення свiдомостi
людини XX початку XXI ст. (якi уможливлюють таку тенденцiю), а не про
щось поверхове, моду (хоча це вже сфера студiй фiлософських).
Отже, фiксуємо наступну динамiку переосмислення образу Мiнотавра у
творах XXXXI ст.: людинобик може викликати захоплення своєю красою
(А.Жiд, Т.Б.Сван, Р.Кнаак, В. i О.Угрюмови) чи авторський жаль i
спiвчуття (Л.Мештерхазi, О.Альохiн11, М.Суенвiк, В.Проталiн, Ерiк Хелм,
Кiр Буличов (у повiстi “Алiса i чудовисько” фрагментарно),
С.Шеррiл, К.Полозова, Х.Аспейтья, Л.Каверина), бути надiленим високим
iнтелектом (X.Кортасар, Х.Л.Борхес, Т.Б.Сван, О.Альохiн, М.Суенвiк,
Р.Шеклi, М.Тирiн, С.Шеррiл, М.Чадович i Ю.Брайдер, В.Ляпiн, Р.Кнаак, В.
i О.Угрюмови, А.Мольков (”Визволитель”), Л.Каверина, С.Крих)
i вразливою душею (X.Кортасар, Т.Б.Сван, М.Суенвiк, Р.Шеклi, С.Шеррiл,
В. i О.Угрюмови), усвiдомлювати людське в собi (X.Кортасар, Т.Б.Сван,
Ф.Дюрренматт, Р.Шеклi, С.Шеррiл, К.Полозова) i навiть осмислюватись як
жертва (X.Кортасар, О.Альохiн, Ф.Дюрренматт, Р.Кнаак (образи окремих
мiнотаврiв у дилогii), Л.Каверина). Бiльш того, Мiнотавр постає в
лiтературi цього перiоду i як звичайна людина трагiчний герой (О.Бушков,
О.Єрньов) чи ж навiть вивищується до iпостасi вчителя
(Л.Каверина) i пророка (М.Суенвiк, Л.Каверина), трактується як
символ, знак певноï реалiï, ситуацiï (Г.Газданов,
Д.Веллерсхоф, Г.Гор, С.Кунтс та iн.) або ж як утiлення фiлософських
настанов митця (Є.БIсс, В.Пелевiн, С.Павлоу, А.Геласимов,
А.Бєлянiн, Ю.Богданова). Тобто ремiфологiзацiя тут проходить вiд
рис класичного античного чудовиська до образу людини (в якоï вiд
стереотипу Мiнотавра “залишається” тiльки iм'я
(О.Бушков, О.Єрньов)) i далi до рiвня символiчних абстракцiй. Ця
тенденцiя не є випадковою й суголосна загальному в цей час
переосмисленню з подiбним вектором, скажiмо, традицiйноï
дияволiади, дракулiани/вампiрiани.
В.Пелевiн i С.Павлоу у трактуваннi проблеми людинобика (до речi,
англiйському письменнику iмпонує, що в iталiйському виданнi 2006
р. його роман названо “Конспiрацiя Мiнотавра” [33]) iдуть
протилежним шляхом: у звичайнiй людинi викривають тваринне. В
iнтерпретацiï С.Павлоу це тваринне в нас постає як зло. Це та
частина нас, пам'ять нашоï кривавоï iсторiï (вiйн,
помсти, агресiï, страхiв та iн.), яка звичайно пригнiчується
свiдомiстю i про яку людина не хоче i часто боïться знати. А
усвiдомлення всього цього iндивiдом, який вважає себе гуманiстом,
за С.Павлоу, показує людинi бика в нiй i переживається як
трагедiя (образ детектива Норта та iн.).
Тобто якщо в обговоренiй нами тенденцiï мiнотаврiани XX початку XXI
ст. страждання та/або жертовнiсть людинобика частiше результат надiлення
його Духовнiстю i слабкiстю, то у С.Павлоу людинобик страждає,
оскiльки це особистiсть, яка усвiдомлює низьке в собi i трагiчну
невiдповiднiсть мiж культурним п'єдесталом, на який вона
претендує, i своєю природою. Бiльш того, в романi С.Павлоу
образ людинобика унiверсальний, як унiверсальне й розумiння образу
Кiклада. Адже оскiльки останнiй представник цивiлiзацiï взагалi
(”людина, яка пам'ятає”; “вiчна людина”:
iм'я героя, Сусiасез, утворене вiд англ. сусiе “цикл”,
“коловорот”), то пiдтекст (один з варiантiв його тлумачення)
вичитується наступний: абстрактна людина (Кiклад), пам'ятаючи свiй
шлях (власне iсторiю й тягар грiховностi своєï
цивiлiзацiï) та шукаючи себе, робить помилки (вiйни, агрессiя
тощо), вважає себе абсолютним творiнням i при цьому не хоче
помiчати тiньовий бiк своєï душi (у романi тiкає вiд
бика). Проте цей тiньовий бiк не може зникнути i прагне зайняти мiсце у
свiдомостi людини (вустами психiатра що символiчно! Портера автор
говорить, про марнiсть утечi вiд бика; так само не тiкати вiд Мiнотавра
як утiлення негативного в собi закликає лицаря Тиссiя в
“Ночi Мiнотавра” О.Кожевникова). У пiдсумку перед
героєм (Нортом-Кiкладом) постає проблема вибору: знищити
частину себе, що мiстить зло (пам'ять Атанатоса в ГенiКiкладi), або
знайти спосiб контролювати себе, придушивши в собi “темне” i
знайшовши мир у душi, уславивши кохання (як закликає Кiклада
Мойра).
Одним з основних герменевтичних ключiв до роману С.Павлоу (як i для
твору В.Пелевiна), в такий спосiб, стає античний iмператив
самопiзнання як перша умова духовного розвитку людства. Вартий уваги тут
своєрiдний дiалогiчний перегук епiграфiв до першоï i
другоï “книг” “Троянського коня”:
вiдповiдно платонiвського “Пiзнай себе” та гетевського
“Пiзнати себе? Якщо б я пiзнав себе, я б iз переляку втiк”.
Отже, в романi “Троянський кiнь” С.Павлоу створює
образ Мiнотавра натяками, прямо про це не кажучи, не називаючи його так
(хоча про Мiнотавра Кiклада запитує (саме) Нерон, момент також
символiчний). Причому iпостасi чудовиська i героя (класичних Мiнотавра i
Тезея) в образi павлоуського персонажа поєднанi i часто мiняються
ролями (i Мiнотавр, i його потенцiйний убивця шукають один одного i
тiкають один вiд одного). Так само “злитi” в однiй людинi (в
людинi взагалi) образи Мiнотавра й Тезея (та навiть Арiадни) в
пелевiнському “Шоломi жаху…” (”Мiнотавр це
тваринна частина розуму, а Тесей людська”); про те, Що Мiнотавр
скрiзь переслiдує Тезея й “пiд маскою сенсу…
проникнув” у нього, говорить Ю.Богданова. У повiстi Р.Шеклi
Мiнотавр i Тезей не поєднанi в один образ, хоча певною мiрою й
“обмiнюються” рисами своïх мiфологiчних прототипiв. У
“Некромеронi” В. i О.Угрюмових Тезея немає взагалi, i
мiнотавр Такангор функцiонально переходить до “розряду”
героïв стає своєю мiфопоетичною протилежнiстю; при
цьому його образ втрачає своï вихiднi характеристики.
Iпостасi Тезея й Арiадни поєднано в образi Тиссiï в
оповiданнi О.Кожевникова.
Також характерно, що в мiнотаврiанi дослiджуваного часу в переосмисленнi
центрального образу наявний етап своєрiдного пояснення того, що
первiсно добрий чи нейтральний до людей Мiнотавр стає злим,
чудовиськом. Примiром, Мiнотаврадитину вiдводять до лабiринту й назавжди
залишають там у тямрявi (Кiр Буличов, “Алiса i чудовисько”),
людинобик радiє людям, та раптом розумiє, що вони не люблять
його й хочуть нанести шкоду (Ф.Дюрренматт), тощо. Такий мистецький хiд
властивий механiзму переосмислення традицiйного образу, показовим
прикладом тут може бути Ангел смертi з однойменноï поеми
М.Лермонтова (1831 р.).