Роль поезiï в лiрику Миколи Гумилева
Роль поезiï в життi ключове мiсце у свiтоглядi поета. Це та
соцiальна нiша, що дозволяє поетовi почувати себе незайвим у
суспiльствi й свiтi взагалi. По способi визначення мiсця поезiï
авторiв можна роздiлити на два табори: на тi, хто вважає поезiю
доповненням (розумним) до громадського обов'язку, i тих, хто ставить
ïï в главу кута, почитає поезiю за певний фактор
поводження
Я б вiднiс Н. Гумилева до другоï групи, особливо з огляду на його
аполiтичнiсть (принаймнi, у юнi роки) взагалi й рецесивнiсть соцiальних
тим у його вiршах зокрема. Поезiя для Гумилева глибоко ритуальна. Микола
Гумилев вiддається ïй повнiстю й цим пишається. Поет
з'являється в нього жерцем, що рядками-заклинаннями здатний судити
й коректувати дiйснiсть. Але за такi привiлеï необхiдно платити
поет стає вiчним блукачем конкiстадором, що втратив своє
Ельдорадо, так жодного разу його й не увидевшим.
Надзвичайно ярки в лiрику Гумилева мотиви покликання й служiння: щось
надприродне безповоротно мiняє життя. Наприклад, у Гордовитий, як
юнак, лiрик… (Чуже небо) авторовi є хтось незваний i блиском
випадкових жестiв перетворює життя в хаос:
…I став я з тих пор божевiльним,
Не смiю повернутися у свiй будинок
И все говорю про що пришли
Безсоромним його мовою
Очевидно, так стають поетами. Варто звернути увагу на риси гордовитого
юнака, що персонiфiкує поезiю. Вiн примхливий i претензiйний, не
вiдає про такт, самозосереджений, але в той же час не можна не
скоритися його чарiвностi й зухвалiй грi перснями
Iнший повторюваний мотив усвiдомлення необхiдностi жертви й
невiдворотностi загибелi на шляху конкiстадора; як не випадковостi, але
плати, частини ритуалу. Наприклад, вiрш Конквiстадор, де герой,
умираючи, не вiдмовляється вiд мети:
…А полум'я клубилося
И чекав конквiстадор,
Щоб у смертi вiдкрилося
Йому Ельдорадо
У вiршi Заблудлий трамвай перед нами виникає образ вихрячи,
потойбiчного трамвая, що мчить героя крiзь мир навилiт, через простiр i
час, життя й смерть. Тут зустрiчається все роздiлене, велике й
мале, урочисте й сентиментальне
Поет ставиться вище життя, незалежно вiд ïï. Для нього
стираються тимчасовi рамки, вiн одержує поняття про якусь
абсолютну волю, про наджиттєвий зв'язок подiй
Але самий головне, поет випробовує неможливу для смертного,
нездатного потрапити в заблудлий трамвай, гаму почуттiв:
Машенька, я нiколи не думав,
Що можна так любити й сумувати
Тобто поезiя для Гумилева самодостатня й не вимагає iнших
виправдань свого iснування. Поет навiть не розумiє, як можна
обходитися без цього єдино необхiдного компонента буття, без
свiтлого раю й шляху до нього. На закiнчення приведу першу строфу вiрша
Христос:
Вiн iде шляхом перловим
По садах береговим
Люди зайнятi непотрiбними,
Люди зайнятi земними…
Всiм своïм життям i реальноï й поетичноï Н. Гумилев
прагнув персонiфiкувати вольовий чоловiчий початок. У пошуках невiдом i
незвiданого вела його по краïнах i континентам муза далеких
мандрiвок. Вiн загинув на зльотi, ще не досягши пушкiнського вiку
У свiдомостi читачiв поет сприймається звичайно як великий
мандрiвник, вiдкривач нових земель, або як поет-воïн, але любовна
лiрика його настiльки ж, на мiй погляд, повнокровна й тонка, хоча й
перебуває завжди трохи в тiнi в порiвняннi з iншою його творчiстю.
Але чого коштує тiльки той факт, що визнана королева
росiйськоï поезiï Ганна Ахматова була його улюбленоï,
дружиною й матiр'ю його дiтей. Вiн присвятив ïй прекрасний вiрш:
… Я вас люблю, забудьте сни! У молчанье
Вона, ледве здригнувшись, вiка пiдняла,
И я почув дзвiнких лiр бряцанье
И громовi клекоти орла
Орел Сафо в бiлого стрiмчака
Урочисто ширяв, i краса
Бестенних виноградникiв Лесбосу
Замкнула богохульнi вуста
Менi здається, вiд любовноï лiрики Гумилева вiє деякою
первозданнiстю, дикою волею й пристрастю
Примiтно, що любовна лiрика поета писалася ïм як би з облiком того,
що слова будуть покладенi на музику. Я вiдчуваю в його вiршах особливий
мелодiйний малюнок, близький кромансу.
Наприклад:
От я один у вечiрню тиху годину,
Я буду думати лише про вас, овас.
Вiзьмуся за книгу, але прочитаю: вона,
И знову душа п'яна й сметена.
Вiн широко використає в любовних вiршах билиннi образи й сама
форма билин:
З лiгвища змiєва,
З мiста Києва, Я взяв не дружину, а чаклунку
Я думав потiшницю,
Ворожив своенравницу,
Веселу птаха-спiвуху
Покличеш морщиться,
Обiймеш стовбурчиться,
А вийде мiсяць затомиться,
И дивиться, i стогне,
Начебто ховає
Когось, i хоче палитися
Через язичеськi образи, як бачимо, переданий чарiвний стан любовi до
жiнки. Автор добре знає, що любов на Русi почуття, що
включає в себе стихiйнi сили природи. Причому в Гумилева, на
вiдмiну вiд Єсенiна наприклад, цi сили стихiï завжди грiзнiй,
недоступнi волi людини. Як говориться, кого хоче стратить, кого хоче
милує, любов найчастiше володiє такою же властивiстю
Хочу також вiдзначити, на мiй погляд, дуже важливий момент у вiршах про
любов цього поета. У них немає вульгарностi, брутальностi, хоч
якоïсь неповаги до жiнки, якими iнший раз грiшать вiршi iнших
поетiв. Герой-коханець Гумилева шляхетний лицар з мечем i трояндою. Вiн
схиляється перед жiнкою. Не тiльки не пред'являє ïй
претензiй, але навпроти доходить до самознищення й жертовностi. Особливо
яскраво цi почуття, я вважаю, виявилися у вiршi Гумилева Отруєний:
Знай, я бiльше не буду жорстоким,
Будь щасливоï, з ким хочеш, хоч iз ним,
Я виïду далеким, далеким,
Я не буду сумним i злим
Менi з раю, прохолодного раю,
Виднi бiлi вiдсвiти дня…
И менi солодко не плач, дорога,
Знати, що ти отруïла мене
Гумилев закинув свого героя-коханця аж на далеку зiрку Венеру. У цьому
закладений подвiйний i навiть потрiйний змiст: Венера реальна в космосi,
Венера богиня любовi й Венера доля
На Венерi, ах, на Венерi,
Немає смертi, терпкоï й задушливоï
Якщо вмирають на Венерi
Перетворюються в пару повiтряний
Доля розпорядилася жорстоко, але вона не змогла знищити любов Гумилева.
Знайомлячи з його вiршами про любов, глибше й вiдповiдальнiше
починаєш ставитися до цього великого й таємничого почуття
Гумилева залучає все незвичайне, екзотичне, будь те корабель
Летючого Голландця, вогнi святого Эльма, темношкiрi мулатки, береги
Червоного моря, владики Судану всього не порахувати. Кожний його вiрш,
немов скринька з колонiальноï крамницi, доверху наповнено
небаченими дивинами. Спочатку це дратує. Надлишок пряностей
притупляє смаки, i починає здаватися, що поезiя вся спливла
на мiшуру й блискiтки. Але таке властивiсть теперiшньоï лiтератури
вона вимагає подолання не тiльки матерiï тексту, але й
сформованих стереотипiв сприйняття. Гумилев створює нову естетику,
нову вiршовану технiку. Вiн жадає вiд читачiв iнтелектуальноï
роботи, спiвтворчостi, такого ж потужного, рiвного по силi эстетического
пориву. I тодi результат перевершує очiкуване:
Сьогоднi я бачу, особливо смутний твiй погляд
И руки особливо тонкi, колiна обiйнявши
Послухай: далеко, далеко на озерi
Чад Вишуканий бродить жираф
Гумилев дуже гарний на своïх фотографiях, де косоокiсть не так
помiтно й майже не псує красу його особи. От вiн в Африцi з
рушницею, у нiг убитий леопард, от з некрасивоï, але романтичной
Черубиной де Габриак, iз сином, от вiн фронтовий офiцер, молодий, мужнiй
iз солдатським Георгiєм на груди. Вища офiцерська нагорода.
Пiдпис: Грудень 1914.
Є так багато життiв гiдних,
Але одна лише гiдна смерть
Лише пiд кулями в ровах спокiйних
Вiриш у прапор Господне, твердiнь
Гумилев був iстинно росiйським поетом. Вiн писав про таємний
трепет душi, про життя й смерть. Вiн вiдкрив читачевi мир
прекрасноï й шляхетноï романтики, вiчну й таємничу крас)
його. Вiршi поета дихають мужнiстю й любов'ю. Гумилев, незважаючи на
свою зовнiшню неприступнiсть, представляється менi iнодi добрим i
уважним шкiльним учителем, що вчить мене й кожного складнiй науцi волi й
мужностi
Прекрасно в нас закохане вино,
И добрий хлiб, що в пiч для нас сiдає,
И жiнка, которою дана,
Спершу змучившись, нам насолодитися
Але що нам робити з рожевою зорею
Над холодiючими небесами,
Де тиша й неземний спокiй,
Що робити нам з безсмертними вiршами. Саме так поет затягає,
захоплює, бере в полон. У цьому є щось вiд африканського
сафарi, щось вiд його досвiду мисливця. Виявляється, Гумилев
знає якiсь захоплюючою своєю безмежнiстю таємницi
нашоï душi. Вiн не заважає любити iнших поетiв: Мандельштама,
Тарковского, Ахматову, вiн просто знає iнше його неможливо не
любити. Не мэтр був Гумилев, а майстер, скаже Марина Цветаева. I це
залишається правдою про нього по цю пору. Жорстокiсть огидна сама
по собi. Вона непрощенна, коли вiд ïï гине поет
