Один iз кращих вiршiв В. Симоненко Дiд умер
Образ дiда, вiчного сiльського трудiвника, зображений з величезною
любов'ю, повагою, iз глибокою вдячнiстю за всi, зроблене ïм для
людей, для землi. Вiн нагадує образи селян з Зачарованоï
Десни А. Довженко (згадаємо батька лiричного героя, мати, що
любила садити городи, щоб усе проростало). Починається вiрш
простий, начебто подих. От повернулися з похорону, сiли за скорботний
поминальний стiл, i хтось, може й сам онук, начебто пiдсумовує: От
i все. поховали старезного дiда. I почали, по праведному селянському
звичаï, поминати покiйного. Поминати не горiлкою — нi,
насамперед, добрим словом: що вiн був доброю людиною, як любив
працюватися
- Вiн тепер уже не встане
- И ранком не пiде
- З косою на гору круту
- И не стане мантачкой тишу будити,
- Заглядатися в небо, як гаснуть зiрки
- Лише росою по ньому буде плакати жито
- И будуть плисти над ним непомiтно столiття
Цi яскравi лiричнi рядки перейнятi глибокою фiлософською думкою. У них багато сказано й про працьовитiсть, де вiн мантачкой тишу будить ранком, його любовi до природи, вiдчуттю прекрасного. Дiд був гарною людиною — так просто й вичерпно дається в народi найвища оцiнка людинi, його моральним якостям. Рядком росою по ньому будуть плакати жито показане уособлення єдностi людини й природи. Пiсля роздумiв про життя й смерть у поета вириваються слова, сповненi щиростi, розпачу й протесту: … не хочу, щоб iз землi йшли без слiду безiменнi, незрiвнянно чудеснi, гордi дiти землi, вiрнi дiти працi. I ще один цiкавий поворот знайшов Симоненко, щоб розкрити велич душi дiда-селянина, показати значення його життя, його роботи для людства. Вiн перефразує слова з вiрша А. Пушкiна Пам'ятник:
- … вiрю,
- що немає -
- вiн весь не вмре
- Його думи нехитрi
- додумають онуки…
Велич завершеного в життi дiдом Симоненко пiднiмає до рiвня творчостi генiального поета: вiн буде жити в роботi й думках, у пам'ятi онукiв, яким вiн передали своï пристрасть i гнiв, радiсть i мучення. З художньо-образноï тканини вiрша випливає висновок — безсмертя людини в роботi, у добротi, у тiм, що вiн зумiв передати нащадкам. I що кожна людина заслуговує на пам'ять, чи те в гранiтi або бронзi, або в людських душах i серцях. I необхiдно вмiти бачити й розумiти прекрасне й велике в живих — простих, звичайних, на перший погляд, людях. Необхiдно любити ïх.
