Образ мiста в романi Гоголя Мертвi душi

Вся Русь з'явиться в ньому, — писав про свiй добуток сам Н. В.
Гоголь. Вiдправляючи свого героя в дорогу по Росiï, автор прагне
показати все, що властиво росiйському нацiональному характеру, усе, що
становить основу росiйського життя, iсторiю й сучаснiсть Росiï,
намагається заглянути в майбутнє … З висоти своïх
подань про iдеал автор судить всю страшну, приголомшливу твань
дрiб'язкiв, що обплутали наше життя.
Проникливий погляд Н. В. Гоголя дослiджує побут росiйських
помiщикiв, селян, стан душ людей. Не обходить вiн своєю увагою й
росiйське мiсто
В однiй з рукописiв, що ставиться до накидань поеми, Н. В. Гоголь
записує: Iдея мiста. Виникла до вищого ступеня Порожнеча.
Марнослiв'я. Плiтки, що перейшли межi, як все це виникло вiд неробства й
прийняло вираження смiшного найвищою мiрою. I далi — трагiчний
погляд на цю iдею: Як порожнеча й неспроможне ледарство життя
перемiняються мутною, нiчого не говорящею смертю. Як ця страшна подiя
вiдбувається безглуздо… Смерть вражає не мир, що
рушає,. Подивимося, яке втiлення одержав цей первiсний задум
Гоголя
Як i в Ревiзорi, в Мертвих душах Н. В. Гоголь малює узагальнену
картину росiйського мiста, адмiнiстративно-чиновницького центра взагалi.
А тому, як i завжди, письменник показує нам мiсто через зображення
чиновникiв
Губернатор, фiгура в царськiй Росiï досить значна, прелестно
вишиває по тюлi, i це його головне достоïнство. Полiцмейстер
заходить у крамницi як до себе додому, але, як говорять купцi, зате вуж
нiяк тебе не видасть. Прокурор, за словами Собакевича, людина
дозвiльний… за нього все робить стряпчий Золотуха. Умiння
чиновника крiпосноï експедицiï Iвана Антоновича кувшинное рило
хабарничати ввiйшло в прислiв'я. Гоголь завжди вiрив у високе
призначення держави, а тому особливо страшно для нього повна зневага
чиновникiв до своïх обов'язкiв
Посада для них — це лише засiб придбання чинiв, можливiсть жити
дозвiльним, безтурботним життям. Вся адмiнiстративна система в мiстi
влаштоване таким чином, щоб чиновникам було простiше хабарничати,
оббирати скарбницю й весело проводити час. Всi чиновники зв'язанi мiж
собою, а тому не стануть один одного видавати. Не випадково в чернетках
поеми Собакевич дає наступну характеристику мiсту: Все мiсто
розбiйницький вертеп.
Але не тiльки адмiнiстративнi вiдносини в мiстi самi по собi цiкавлять
Н. В. Гоголя. Як i в помiщика, письменник намагається знайти в
чиновниках губернського мiста душу — i не знаходить неï. Не
випадково, роздумуючи над тим, що становить головнi особливостi мiста,
Н. В. Гоголь пiдкреслює: мир, що не рушає. У фiлософiï
Гоголя рух — одна з основних категорiй. Все нерухоме не тiльки
мертво по своïй сутi, але й не здатно на вiдродження
Ключовим епiзодом, що розкриває суть життя в мiстi, є смерть
прокурора. З одного боку, вона носить комiчний характер, але з iнший,
мабуть, — бiльш нiж трагiчний. Тому є двi причини. Перша
полягає в тiм, що, за словами Н. В. Гоголя, …появленье
смертi так само було страшно в малому, як страшно воно й у великiй
людинi. Друга пов'язана iз загальною гоголiвською концепцiєю
людини
От, прокурор! жив, жив, а потiм i вмер! i от надрукують у газетах, що
помер, на жаль пiдлеглих i всього людства, поважний громадянин, рiдкий
батько, зразковий чоловiк, i багато напишуть усякоï всячини; але ж
якщо й розiбрати гарненько справа, так на перевiрку в тебе тiльки й
було, що густi брови, — зауважує, ïдучи з мiста,
схильний часом до фiлософствувань Чичиков. Навiть сам автор толком не
може вiдповiстити на запитання, чому прокурор умер. Так це й не важливо.
Важливо те, що його смерть була мутною, нiчого не говорящею, що вона так
само безглузда, як i вся його життя Нерухомо лежачий у трунi прокурор,
по сутi, нiчим не вiдрiзняється вiд настiльки ж нездатного на рух
живого прокурора, тому що душа його завжди була мертва. Про що небiжчик
запитував, навiщо вiн умер або навiщо жил, об этом один бог вiдає.
У поемi постiйно з'являється тема Петербурга. I бал у губернатора
нагадує столичнi бали, i опис трактиру викликає мiркування
автора про те, як ïдять добродiï великоï руки, що живуть
у Петербурзi, i Собакевич, на думку Гоголя, залишився б таким же
ведмедем, живи вiн у столицi. Як i в Ревiзорi, подання чиновникiв про
столицю гiпертрофованi, подiбноï ïй немає у свiтi.
Навiть перш нiж ухопитися за ручку дверей петербурзького будинку, треба
друга година терти милом руки. Але все це лише метафори. Вiдкрито ж тема
столицi звучить в Повiстi про капiтана Копейкине.
Гоголя жахає картина сучасного йому мiста, а тому вiн уводить у
добуток iдею вiдплати
Iдея ця розкривається у двох аспектах. Перший з них пов'язаний iз
призначенням у губернiю нового генерал-губернатора, у зв'язку iз чим у
мiстi пiднiмається теперiшнiй переполох. Але чиновники, згадуючи
про своï грiхи, нiтрохи не прагнуть що-небудь виправити. Вони,
скорiше, мiркують, до чого нове начальство може причепитися. Головне для
них — страх перед сваволею нового, незнайомого начальства, а тому
адмiнiстративна вiдплата в поемi Н. В. Гоголь зображує, по сутi,
лжевозмездием. Набагато важливiше для письменника та вiдплата, що
описується в Повiстi про капiтана Копейкине. У цiй драматичнiй
iсторiï про героя вiйни 1812 року, що приехали в Петербург за
монарховою милiстю, втiленням сваволi й несправедливостi є вже не
губернське мiсто, а столиця
Справедливостi не знайти нiде в Росiï. Бiльше того. Вiдплата тут
— це не тiльки шляхетний розбiй Копейкина, що грабує одне
тiльки казенне . Гоголь прагне до узагальнень i веде читача вiд
губернського мiста до Петербурга й далi, у всесвiтню iсторiю. Чичикова
порiвнюють не тiльки з Копейкиним, але й з Наполеоном i навiть
Антихристом. I мiркування Н. В. Гоголя теж виходять на рiвень
загальнолюдський. Багато вiдбулося у свiтi оман… — говорить
письменник. Сторiччя за сторiччям робить людство помилки, над якими
смiються майбутнi поколiння, але смiх його самовпевнений, тому що воно
гордо починає ряд нових оман, над якими також потiм посмiються
нащадки. Так у добуток входить тема суду iсторiï, що
узагальнює iдею вiдплати. I саме цим судом будуть судити нащадки й
помiщикiв, i чиновникiв, i Чичикова, i увесь свiт мертвих душ
Серед сумовитих сiл коштують дворянськi садиби, а в них паразитично
живуть i панують над селянами Манилови, Плюшкини, Коробочки, Собакевичж,
Ноздреви i ïм подiбнi. Всi вони давно втратили людський вигляд i не
живуть, а коптять небо ледачi грубi, жадiбнi до плодiв чужого туди,
марнотрати народного надбання. Паразитизм, користолюбство, вульгарнiсть,
iнтелектуальна злиденнiсть властивi не тiльки помiщикам, але й iншим
шарам так званого утвореного суспiльства. Того часу. Ржсуя картини
крiпосницькоï дiйсностi, Гоголь пiдкреслює широку поширенiсть
зображуваних ïм характерiв. Письменник вiдзначає, що виведенi
ïм у поемi образи не портрети з незначних людей, а в нихсобрани
риси тих, хто вважає себе кращими.
Образ Манилова як би виростає iз прислiв'я: людина нi те нi
рє, нi в мiстi Богдан, нi в селi Селiфан. Вiн вiдiрваний вiд
життя, непристосований. Його будинок коштує на юру, вiдкритому
всiм вiтрам. В альтанцi з написом Храм вiдокремленого мiркування Манилов
будує плани провести пiдземний хiд i вибудувати через ставок
кам'яний мiст. Це тiльки порожнi фантазiï. У реальностi
господарство Манилова розвалюється. Мужики пиячать, ключниця
краде, слуги ледарюють. Дозвiлля помiщика зайняте безцiльним складанням
попелу iз трубки в гiрки, а книга в його кабiнетi два роки лежить iз
закладкою на 14-й сторiнцi
Портрет i характер Манилова створенi за принципом: у приємнiсть,
здавалося, надто було передано цукру. На особi Манилова було вираження
не тiльки солодке, але навiть нудотне, подiбне до тiєï
мiкстури, що спритний свiтський доктор засластил немилосердно…
Любов Манилова i його дружини надто слащава й сентиментальна: Роззяв,
душенька, свiй ротик, я тобi покладу цей шматочок.
Але незважаючи на надмiрнiсть, Манилов дiйсно добра, люб'язна,
необразлива людина. Вiн єдиний iз всiх помiщикiв вiддає
Чичикову мертвi душi безкоштовно.
Коробочка теж вiдрiзняється надмiрнiстю, але iншого роду —
надмiрною ощадливiстю, недовiрливiстю, боязкiстю, обмеженiстю. Вона одна
з тих матiнок, невеликих помiщиць, якi плачуться на неврожай, збитки й
тримають голову трохи набiк, а тим часом набирають потроху деньжонок у
пестрядевие мiшечки. Речi в ïï будинку вiдбивають ïï
наïвне подання про статок i красу й у той же час —
ïï дрiб'язковiсть i обмеженiсть. Кiмната була обвiшана
старенькими смугастими шпалерами; картини з якимись птахами; мiж вiкон
стародавнi маленькi дзеркала з темними рамками у виглядi зсiлих листiв;
за всяким дзеркалом закладенi були або лист, або стара колода карт, або
панчоха; стiннi годинники з намальованими квiтами на циферблатi. Гоголь
називає Коробочку дубинноголовой. Вона боïться продешевити
при продажi мертвих душ, щоб як-небудь не понести збитку. Коробочка
вирiшується продати душi тiльки зi страху, тому що Чичиков
побажав: …так пропади й здохни з усiєю вашим селом!
Дубинноголовость Коробочки — чорта людини, що як зарубав що собi в
голову, те вуж нiчим його не пересилиш.
Собакевич зовнi нагадує билинного богатиря: чобiт велетенського
розмiру, ватрушки набагато бiльше тарiлки, жодного разу не був хворий.
Але вчинки його аж нiяк не богатирськi. Вiн лає всiх пiдряд,
бачить у всiх мерзотникiв i шахраïв. Все мiсто, за його словами,
— шахрай на шахраï сидить i шахраєм
поганяє… один там тiльки i є чимала людина: прокурор;
та й той, якщо сказати правду, свиня. Портрети на стiнах, що зображують
героïв, говорять про нереалiзованi богатирськi, героïчнi
можливостi омертвiлоï душi Собакевича. Собакевич — людина-
кулак. Вiн виражає загальнолюдську пристрасть до важка, земному,
вiдсутнiсть пiднесених iдеалiв
Ноздрев — разбитной малий, гуляла. Головна його пристрасть —
напаскудити ближньому, продовжуючи залишатися його iншому Чуйний нiс
його чув за кiлька десяткiв верст, де був ярмарок iз усякими
з'ïздами й балами. У кабiнетi Ноздрева замiсть книг — шаблi й
турецькi кинджали, на одному йз яких написано: Майстер Савелiй
Сибiряков. Навiть блохи в будинку Ноздрева прежвавi комахи. Ïжа в
Ноздрева виражає його вiдчайдушний дух: дещо пригорiло, дещо й
зовсiм не зварилося… словом, катай-валяй, було б гаряче, а смак
який-небудь, вiрно, вийде. Однак активнiсть, дiяльнiсть Ноздрева
позбавлена змiсту й тим бiльше суспiльноï користi, тому вiн теж
мертвий.
Плюшкин з'являється в поемi безстатевою iстотою, який Чичиков
приймає за ключницю. Образи, що оточують цього героя, —
цвiлий сухар, засалений халат, дах, як решето. I предмети, i сам
хазяïн пiддаються тлiнню. Колись зразковий хазяïн i сiм'янин,
Плюшкин тепер перетворився в павука-пустельника. Вiн пiдозрiлий, скупий,
дрiб'язковий, деградує розумово.
Показуючи послiдовно побут i характер п'яти помiщикiв, Гоголь
зображує процес поступовоï деградацiï помiщицького
класу, виявляє всi його пороки й недолiки