Короткий переказ прозаïчноï книги Гейне Шляховi картини
Перша прозаïчна книга теж створювалася Гейне протягом ряду рокiв(1826-1831), i це теж книга шукань i скитаний героя, що складає з
ряду частин. Гейне назвав ïï Шляховi картини, пiдкресливши тим
самим ïï приналежнiсть до жанру повiстей про подорожi. Шляховi
картини коштують щодо цього в одному рядi з Подорожжю з Петербурга в
Москву А. Радищева, Сентиментальною подорожжю Стерна, Чайльд-Гарольдом
Байрона. Ближче всього книзi Гейне поема Байрона, з ïï
романтичним героєм, що перебуває в конфлiктi iз суспiльством
i самотньо мандрiвним, з активнiстю авторського голосу, що жваво
реагує на подiï сучасностi. Ця близькiсть не випадкова. У
рiзних нацiональних лiтературах нерiдко виникають подiбнi явища,
свiдчачи про загальнi закономiрностi лiтературного процесу
Як i Байрон, Гейне дає у своïй книзi огляд полiтичного
стану Європи, тiльки iншого перiоду. Байрон писав про Європу
епохи наполеонiвських вiйн i першого рокiв Реставрацiï, Гейне
— про останнi роки Реставрацiï, про другу половину 20-х рр.
Як i в Чайльд-Гарольде, у книзi Гейне з'єднанi лiрика й
публiцистика, погляд поета часто звертається до природи, що
протистоïть своïм вiльним духом рабськiй атмосферi буржуазного
суспiльства
Але Шляховi картини написанi в прозi. Проза приймає мене у
своï широкi обiйми, — писав Гейне поетовi В. Мюллеру, —
у найближчих томах путевих картин” ви знайдете багато
прозаïчно дикоï, жорстокоï, кiлкоï й гнiвного й
особливо багато полемiки. Час наше вуж дуже кепське, i той, у кому
є сила й прямодушнiсть, зобов'язаний мужньо вступити в боротьбу з
надутою скверною й з несносно чванливою посереднiстю, якi усе бiльше
поширюють свiй вплив.
Вiдзначимо ще одну вiдмiннiсть Шляхових картин вiд поеми Байрона; Чайльд-
Гарольд, хоча й несе в собi деякi автобiографiчнi риси, все-таки далеко
не тотожна, авторовi; в Шляхових картинах герой i оповiдач — одна
особа, вони злитi. Щоденник подорожi, виразне зображення зустрiнутих у
шляху людей i мiсць, авторськi мiркування про долю краïни й вартих
перед нею завданнях, про iсторiю й сучаснiсть, про поезiю й фiлософiю,
про любов i природу — все це утворить органiчний сплав, iменований
Шляховi картини.
Як i Книга пiсень, Шляховi картини друкувалися вроздрiб; у них входять
Подорож по Гарцу, Пiвнiчне море, Книга Ле Гран, Iталiя, Англiйськi
фрагменти. Частини книги створювалися в рiзний час, без заздалегiдь
обмiркованого автором плану, що охоплював би ïï всю. Кожна
частина начебто цiлком самостiйна, але якщо зiставити ïхнiй один з
одним, то ми побачимо, що вони утворять цiлiснiсть, зв'язану не тiльки
спiльнiстю героя й маршрутом подорожi, але i єдиним сюжетом
— мiркуванням про iсторичнi долi Нiмеччини й всiєï
Європи
В Подорожi по Гарцу перед нами батькiвщина поета з ïï
прекрасною природою, простими скромними трудiвниками, поетичним
фольклором, але й у всiм ïï соцiально-полiтичнiй злиденностi;
в Книзi Ле Гран мова йде про французьку революцiю, ïï досвiдi
й iдеях, i про неминучiсть такоï ж революцiï в Нiмеччинi;
Англiйськi фрагменти сатирично зображують буржуазну Англiю, даючи тим
самим безрадiсну картину наслiдкiв буржуазноï революцiï. Уже в
той час Гейне розумiв, що революцiя повинна б пiти далi буржуазних
перетворень, мрiяв про бiльшому, нiж вони могли дати. Наскрiзний
характер носить в Шляхових картинах i лiрична тема — тiльки в
Англiйських фрагментах вона повнiстю вiдступає перед
публiцистичноï
В 1324 р. Гейне, будучи ще студентом Геттингенского унiверситету (вiн
учився на юридичному факультетi), зробив пiшохiдну прогулянку по горах
Гарца. Враження цiєï подорожi й стали основою книги,
перейнятою любов'ю до батькiвщини, ïï природi, народу,
духовним багатствам i сатирично, дуже зло висмеивающей провiнцiалiзм,
мiщанський дух, полiтичну вiдсталiсть Книга вiдкривається
вiршем, яке визначає позицiю лiричного героя й пiдкреслює
контраст мiж вiльною природою й мiщанською злиденнiстю:
- Сюртуки, панчохи iз шовку,
- З тонким мереживом манжети,
- Мовлення влесливi, объятья,
- Якщо б серце вам при цьому!
- Я хочу пiднятися в гори,
- Щоб смiятися там над вами
- Тут i далi ця книга цитується в перекладi В. Зоргенфрея
- Менi западали в дущу глибокi i яснi погляди всiм цим блiдим, спокiйно-серйозним, осяяним таємничим свiтлом, рудничних лампочок юнакiв i старих, що проробили цiлий день в.своïх темних вiдокремлених шахтах i тепер тяглися до милого денного свiтла,, до очей дружин своïх i дiтей.
болем iронiзує вiн над горезвiсним нiмецьким верноподдаиничеством,
якому, як вiн переконаний, прийшла настав час покласти кiнець: Нiмецька
вiрнiсть! Це не яка-небудь вiтальна завитушка. При ваших дворах,
государi нiмецькi, повинне спiвати й спiвати без кiнця пiсню про вiрний
Эккарте й злом Бургунде, що повелiло вбити його улюблених дiтей i все-
таки що не лишились вiрного слуги. Ваш народ самий вiрний, i ви
помиляєтеся, думаючи, що розумний старий вiрний пес сказився
раптово й скалить зуби на священнi вашi стегна.
Подорож по Гарцу завершується, однак, свiтлою, радiсною нотою:
свiтлом пронизане зображення вiльноï горнолесной природи,
веселоï рiчки Ильзи, що смiючись i цвiсти, збiгає з гори. I
Гейне, прощаючись iз читачем, обiцяє ще розповiсти йому про те,
про що вiн тепер скупо умолчал.
В Iдеях. Книзi Ле Гран Гейне виконує ця обiцянка. З ризиком для
життя я пiшов у нiй зовсiм новою дорогою,- писав вiн про цю книгу
своєму друговi письменниковi Варнгагену фон Энзе. Головна тема
книги — вторгнення iдей революцiйноï Францiï в
Нiмеччину. Написати ïï було необхiдно. У наш дрiбний
раболiпний час треба було хоч щось почати. Книга написана у вигадливiй
iгровiй манерi, у формi листiв, звернених до якоïсь мадам i
наповнених, здавалося б, просто строкатою балаканиною про любов, театр,
смажених гусакiв, що лiтають у раï, i казанах, що киплять у пеклi,
про якусь стару п'єсу й непролиту сльозу, про Ганг, Гiмалаï,
бананових лiсах. Лiричний герой те йменує себе графом Гангским, те
зiзнається, що назвався чужим iм'ям i нiколи не бував в
Iндiï. Книга, останнi рядки якоï присвяченi все тiй же темi
нещасноï любовi, закiнчується вдавано веселим: Поговоримо
краще про iншi речi — про шлюбний вiнець, про маскаради, про
веселощi й весiльнi торжества…
Але ця на перший погляд легковага форма таïть у собi дуже
серйозне, хоча й не прямо виражений змiст. Гейне не зрячи смiється
тут над нiмецькою цензурою — глава XII складається з одних
многоточий, серед яких затесалися всього три слова, з'єднавши якi
ми одержуємо фразу: Нiмецькi цензори дурнi.
В Книзi Ле Гран поет згадує, як у днi його дитинства в
Дюссельдорф вступили французькi вiйська й усi побачили, що мир заново
перефарбований. У молодостi Гейне, подiбно персонажам своєï
балади Гренадери, сприймав Наполеона як героя революцiï. На перший
план висувається потiм фiгура французького барабанщика мсьє
Ле Грана, що залишився в Нiмеччинi й пiсля того, як наполеонiвська армiя
давно вже пiшла вiдтiля, встигла зазнати поразки в Росiï, а сам
Наполеон умер у полонi. Ле Гран мовцем iм'я, воно означає великий,
хоча Гейне малює героя людиною
маленького росту. Але образ його здобуває символiчнi риси
Починаючи з Шляхових картин барабанщик (як i барабан або барабанний бiй)
стає для Гейне символом революцiï. Французька мова , тобто
досвiд революцiï, краще, усього вивчати по барабанному боï,
запевняє вiн: По сутi, це краща навчальна методу. Iсторiя узяття
Бастилiï, Тюиль-ри й т.д. стає зрозумiлоï лише тодi,
коли знаєш, як при цих обставинах били в барабан. Гейне
ремствує, що в часи Реставрацiï вiн забув дивний марш,
— недавно вiн, однак, згадав цю бойову мелодiю. Марате, цi люди нi
на що не обертають уваги пiд час ïжi, — говорить Гейне про
нiмецьку знать, — i не знають, що iншi люди, коли ïм нема
чого є, починають тарабанити, притiм тарабанити особливi маршi,
давно, здавалося б, забутi. Гейне знає, що iсторiя не коштує
на мiсцi, навiть якщо ïй i доводиться iнодi вiдступати назад, а це
значить, що прийде кiнець i раболiпний час
У липнi 1830 р. у Францiï знову вибухнула революцiя. Звiстка про
неï Гейне назвав сонячними променями, загорненими в газетний папiр.
Вiн написав додавання до Шляхових картин, у якому захоплено привiтав
революцiю. Безмiрна радiсть охоплює мене! У той час як я сиджу й
пишу, пiд моïм вiкном звучить музика , i в елегiйному гнiвi
протяжливоï мелодiï я довiдаюся той марсельський гiмн, яким
прекрасний Барбару i його супутники привiтали мiсто Париж, ту хороводну
пiсню волi, при звуках якоï швейцарцi в Тюильри занудьгували по
батькiвщинi. Що за пiсню! Вона пронизує мене полум'ям i радiстю,
запалює в менi вогненнi зiрки натхнення, ракети ндсмешки… Я
не можу писати далi, музика, що лунає пiд моïм вiкном,
кружляє менi голову…
Чергова книга Шляхових картин, до якоï й було написано це
додавання, була конфiскована Прусским полiцейським керуванням. У травнi
1831 р. Гейне емiгрує у Францiю, у Париж. Вiн знайомить iз вождями
сенсiмонiстiв, вiдвiдує ïхнiх зборiв, установлює дружнi
зв'язки з найвизначнiшими письменниками, художниками, музикантами:
Альфредом де Мюссе, Теофилем Готьє, Жорж Санд, Оноре де Бальзаком,
Олександром Дюма, Аркушем, Шопеном, Делакруа й iншими. Падiння Бурбонов
Гейне розглядає спочатку як торжество народу. Але незабаром поет
звiльняється вiд iлюзiй, йому стає ясно, що Липнева
революцiя принесла перемогу не народу, а французькоï
буржуазiï. У першi ж днi пiсля прибуття в столицю революцiï я
помiтив, що насправдi речi пофарбованi зовсiм не в тi кольори, якi
видали ïм надавали свiтловi ефекти мого Ентузiазму, пише Гейне.
Йому чується на паризьких вулицях тихий плач бiдноти, звук
вiдточуваного ножа. Народ нiчого не ДОСЯГ своєю перемогою, крiм
жалiв i ще бiльшого нестатку. Але будьте впевненi, — обiцяє
поет, — коли споïв ударя1 У набатний дзвiн i Народ схопиться
за рушницi, на пiт раз ВIН буде боротися для себе й зажадає чесно
заслуженоï плати.
