Принцип модальноï збалансованостi

Модальний феномен усякоï нормативноï реальностi
виражається як правило, у модусах: “дозволене”,
“потрiбно” / обов'язково”/, “заборонено”.
Правовий характер цей модальноï триптих здобуває в суспiльних
вiдносинах, однiєï зi сторiн яких виступає влада.
Ефективнiсть функцiонування таких вiдносин обумовлена тим, наскiльки
збалансованi, тобто в якому логiчному вiдношеннi перебувають складовi
правовоï модальностi, як вони погодяться мiж собою. Нормальне,
соцiально здорове законодавство — не довiльний набiр тоï або
iншоï кiлькостi нормативiв. Кожний модус має конкретнi
логiчнi передумови. Будь-яке, саме незначне протирiччя в законодавствi
— це функцiональна “дiра”, що деформує й
дестабiлiзує правозастосовний процес
Зокрема, жоден правовий норматив видового /менш загального/ значення не
може функцiонувати без правового нормативу родового /бiльше загального/
значення. У цьому значеннi законотворчий процес можна представити у
виглядi єдиного ветвящегося процесу, що забезпечує
необхiдний контекстуальний зв'язок правових нормативiв на всiх
функцiональнi рiвнях
На жаль, вiдпрацьованiй концепцiï модусной збалансованостi правових
нормативiв, вироблюваних i прийнятих ïхнiм законодавцем, у нашiм
правознавствi немає. Самi поняття “правовий дозвiл”,
“правова вимога” /”правовий
обов'язок”/,”правова заборона” науково не визначенi.
Логiчнi границi що дозволяється й забороня_ практично вiдкритi для
довiльного розсуду — як законотворчого, так i правозастосовного.
Древнiй принцип “Коли дозволений бiльше, менше вважається
дозволеним” не працює. В умовах iснування права, що
захищає, в основному, права держави, а не громадянина,
використовуються два типи юридичноï регламентацiï:
а/ общедозволительная, коли в основi лежить загальний дозвiл, якому
листуються конкретнi заборони /у цiлому будується за принципом:
дозволено всi, крiм прямо забороненого/.
б/ дозвiльна, коли основний є загальна заборона, якому
вiдповiдають конкретнi дозволи /за принципом “заборонено всi, крiм
прямо дозволеного”/.
Використання вищезгаданих юридичних засобiв пiдпорядковано певнiй
державнiй логiцi. Влада цiлком: бере на себе турботу про суспiльство i
його члени. У результатi держава, апарат полiтичноï влади
виявляється вiльним у своïх вiдносинах iз громадянами, а
останнi ставляться в положення вимушено залежних
Жорстко зв'язувати дiяльнiсть апарата влади правовими формами в таких
умовах невигiдно, вiдповiдно, вона регулюється в
общедозволительном порядку. Воля iндивiда виступає в цьому випадку
як змушена поступка держави громадяниновi, або як засiб рiшення
поставлених апаратом завдань, але не розглядається, на жаль, як
самостiйна соцiальна цiннiсть. Отже, можна зрозумiти, чому держава на
тлi загальноï заборони дозволяє собi в правовiй формi
регламентувати окремi дозволи. Поряд iз цим використовується
принцип “позитивного обязивания “, що означає вимогу
зробити пiд погрозою покарання або iнших примусових заходiв необхiдних
для держави дiй
У правовiй ситуацiï, що створилася, при декларуваннi правовоï
держави, першочергова увага все-таки придiляється не гарантiям
прав людини, а гарантiям виконання ïм своïх обов'язкiв
Право, що розумiється як мiра волi, служить упорядкуванню
проведення самостiйних i соцiально активних суб'єктiв. Юридична
регламентацiя, вiдповiдно, будується на зовсiм iнших принципах,
орiєнтуючись на загальнолюдськi якостi. Вона прагнути звiльнитися
вiд нав'язування тих або iнших стереотипiв поводження. Обмеження волi,
визначення в законi ïï рамок необхiдно в цьому випадку лише
для попередження колiзiй мiж дiями вiльних iндивiдiв, для того, щоб
сваволя одного не вторгався в сферу волi iншого. Iншими словами,
обмеження виступають засобом забезпечення сво6оди Головна мета iснування
всього юридичного стосовно до права як мерi волi — забезпечити
реальнiсть прав членiв цивiльного суспiльства. Зараз реально
усвiдомлюється необхiднiсть демократизувати право, у якiмсь
ступенi “очистити” його вiд владного державного початку.
Примусове обязивание, заборона, юридична вiдповiдальнiсть — усе,
що по розповсюдженому стереотипi утворить право, ставиться в дiйсностi
не стiльки до права, скiльки до державноï влади. “Право ж,
— це, насамперед, те, що по вираженню С. Алексєєва,
“говорить про права”, i саме це є найважливiшою,
визначальною стороною юридичного регулювання”. Звiдси найпильнiша
увага повинне придiлятися всьому комплексу питань, що стосуються прав i
воль громадянина: вiдповiднiсть нашого законодавства мiжнародним актам
про права людини, юридичним процедурам ïхнього використання й
захисти, гарантiям проти порушення конституцiйних прав i воль поточним
законодавством
Реформуючи законодавство, мабуть, доводиться замислюватися про
критерiï й особливий порядок установлення юридичних заборон.
Надається необхiдним — певне коло заборон, що зачiпають
iнтереси всього суспiльства, пропускати через санкцiю народного
референдуму. Усунення системи анонiмних заборон, установлення
юридичноï вiдповiдальностi за прийняття антиконституцiйних заборон
дало б, безумовно, позитивний результат. Доцiльно було б визначити такi
сфери суспiльних вiдносин, якi в силу своєï специфiки не
можуть регулюватися за допомогою заборон
У процесi нинiшнього широкого реформування нашого законодавства пiдхiд
до права з позицiй право для суспiльства й людини починає помiтно
тiснити нiколи традицiйний пiдхiд право для полiтичноï влади, що
пiдкоряв суспiльство державним iнтересам. Головне, що вiдрiзняє
нинiшнiй процес вiдновлення законодавства — це поява в ньому саме
таких джерел права, якi “говорять про права”. Уже чиннi
закони про власнiсть, про печатку й iншi засоби масовоï
iнформацiï, про довiрчу власнiсть /трастi/ i буд.р. — все це
джерела права, заснованi в цiлому на лiберальному, його розумiннi
У них використовується переважно общедозволительний принцип
регулювання, побудований на взаємозв'язку дозволiв i заборон,
значна увага придiляється забезпеченню прав громадян
i ïх об'єднань
Але не можна не сказати й про iснуючу негативну тенденцiю. Невтримне
вiдомче нормотворчество скувало дiючу систему законодавства, свавiльно
конкретизуючи норми общедозволительного значення
Визнання за пiдзаконними актами сили закону, установлення норм права без
облiку елементарних правил законодавчоï технiки й потреб
суспiльства привели до появи незлiченноï безлiчi вiдомчих
нормативних актiв, що захопили сферу законодавчого регулювання.
Прикладiв тому маса, якщо говорити про вищезгаданий Закон РФ “0
неспроможностi /банкрутствi/ пiдприємств”, тут зовсiм
ґрунтовно можна виразити сумнiви в його дiйсностi, тому що для
його нормативного застосування потрiбно прийняти величезне число
вiдомчих нормативних актiв, щонайменше, ще один закон про аудиторську
дiяльнiсть, органiзувати федеральне агентство по справах про
банкрутство. Така ж ситуацiя зложилася й у податковому законодавствi, де
в застарiлi ще в 1992 роцi закони було прийняте безлiч iстотних змiн, за
яких досить складно встежити, цей процес супроводжується
одночасним виданням потоку пiдзаконних, рiдко публикуемих актiв
З моменту перерозподiлу законодавчих повноважень спiввiдношення мiж
законами й пiдзаконними актами принципово мiняється. Умови
передачi законодавчих повноважень Президентовi Росiï, а також
порядок користування ними виявляються явно недостатнiми для того, щоб
забезпечити правовий характер прийнятих нормативних актiв
Нормотворческая дiяльнiсть, не стиснута обмежувальними рамками,
здобуває досить вiльнi форми
Укази Президента й постанови Уряду /тобто акти виконавчоï влади/ у
рядi випадкiв виявляються сильнiше законiв, нормативно
продовжуючи” або “поправляючи” ïх. Практично будь-
яка вiдомча iнструкцiя може подкорректировать той або iнший закон.
З'являються управлiнськi структури, що привласнили невластивi даному
виду державних органiв функцiï, приймається ряд нормативних
актiв нелегiтимного характеру. Сьогоднi можна iз упевненiстю сказати, що
передача виконавчим структурам законодавчих повноважень не додала
прийнятим ними правовим актам бiльше права. А можливiсть регулювати
органами керування таких сфер суспiльних вiдносин, як права, волi й
обов'язки громадян, не вiдповiдає принципам правовоï держави
й теорiï подiлу влад
Учасник круглого стола журналу Радянська держава й Право з питань
теоретичних проблем i перспектив законодавства Росiï Е.А. Черешкiв,
оцiнюючи нинiшнiй стан спiввiдношення законiв i пiдзаконних актiв як
тимчасове, змушене, уважає що продовжувати роботу по пiдготовцi й
прийняттi нормативних актiв, що вiдтворять баланс мiж законами й актами
управлiнських органiв з обмеженими можливостями останнiх. Такими актами
могли б стати закон про порядок пiдготовки й прийняття законодавчих
актiв, правила пiдготовки й видання урядових i вiдомчих актiв.
Представляється необхiдним передбачити в цих актах наступнi
положення:
1.тнесение й виняткове введення органiв державний влади питань, що
стосуються прав i воль громадян, установлення рiзних видiв
юридичноï вiдповiдальностi громадян, видiв i пiдстав застосування
мер примуса
2. Чiтке визначення предмета пiдзаконного нормативного регулювання
/напр., за допомогою закрiплення кола питань, по яких можливе
прийняття нормативних актiв органами керування/
3.Установлення нагляду й контролю за прийняттям пiдзаконних нормативних
актiв, введення обов'язковоï попередньоï юридичноï
експертизи проекту пiдзаконного нормативного акту, обов'язкове
опублiкування нормативного акту
4.Закрiплення дозвiльного порядку в питаннях вiдомчого нормотворчества й
др. Загальним конституцiйним принципом повинне стати те, що всяка
правова норма видового значення конструюється на основi
вiдповiдного правового нормативу родового значення
Закон — генiальний регулятор правовий вiдносин. Для того, щоб цей
акт вищоï державноï влади став реальною основою правопорядку,
А.А. Кененов i Г.Т. Чернобель уважають, що необхiдно “установити,
по-перше, коло питань загальправового характеру, що повинен регулюватися
винятково на федеральному рiвнi, i, по-друге, уточнити систему державних
органiв, що мають право законодавчоï дiяльностi”.
Як нормативно — правовий акт чiльного значення, закон повинен
мiстити в собi основнi регулятивнi принципи, досить чiтко сформульованi
в постатейнiй послiдовностi, щоб не виникало нiяких колiзiй, як при
ïхньому подальшому розвитку, у пiдзаконних нормативних актах, так i
в правозастосовнiй дiяльностi
Важливий момент при збалансованостi загальнонародного й загальвидового в
правовому регулюваннi — узгодження внутрiшньодержавних правових
нормативiв з нормами мiжнародного права. Принцип прiоритету мiжнародного
права в цивiлiзованому суспiльствi одержав визнання, має
конституцiйне значення набув практичного застосування. Ратифицируемий
мiжнародно-правовий нормативний акт породжує не тiльки
мiждержавнi, але й внутрiшньодержавнi правовiдносини, що
позначається на загальнiй структурi й нормативних якостях
внутрiшньодержавного законодавства, його функцiонуваннi
Вiдома унiверсальна значимiсть для розвитку мiждержавних i
внутрiшньодержавних вiдносин таких нормативно-правових актiв, як
Декларацiя прав людини й громадянина 1789 р., Пакти про права людини
I966 р. i iн. Вiдбиваючи загальнолюдськi потреби й iнтереси, зазначенi
акти виступають як загальнозначуща правова модель соцiально-особистiсних
вiдносин у спiвтовариствi народiв, закрiплюючи основнi правовi поняття
народний суверенiтет, право народiв на самовизначення”,
“демократiя”, “закон”, “громадянин”,
“права людини” i др.
Саме загальнолюдськi правовi цiнностi й створюють передумови для певного
узгодження внутрiшньодержавного й мiжнародного права для встановлення
унiверсального правового регулятора суспiльного буття