Теорiï складу

У вiтчизняному мовознавствi розумiння складу базується на його
артикуляцiй них i акустичних особливостях, що взаємно доповнюють
однi одних. Л. Щерба обгрунтував теорiю мязового напруження, за якою
склад — це частина слова, утворена поєднанням звукiв iз
зростаючим i спадним напруженням при ïх артикуляцiï. Найбiльше
напруження припадає на вершину складу, а най менше буває на
межi складiв. На основi акустичного пiдходу розвинулася теорiя
сонорностi (гучностi), яку прийняли багато вiтчизняних фонетистiв,
зокрема Р. Аванесов. Згiдно з цiєю тео рiєю склад — це
частина слова, яку характеризує хвиля наростання i зменшення
звучностi (сонорностi). При обох пiдходах вершиною складу
вважається голосний, що є складотворчим елементом. Iншi
звуки — нескладотворчi. Межа мiж складами проходить у мiсцi
найбiльшого спаду м'язового напруження i гучностi (За Н. Тоць- кою).
Значного поширення у шкiльному мовознавствi набула експiраторна теорiя
складу, згiдно з якою скла д визначається як один звук або
сполучення кiлькох 61 звукiв, що вимовляються одним поштовхом
видихуваного повiтря. Проте резуль. тати експериментально-фонетичних
дослiджень заперечують таке визначення тому що число складiв i число
видихових поштовхiв не завжди збiгається.