Мовнi й позамовнi основи мовленнєвоï культури
Мовленнєва культура окремоï особи i всього народу,ïï змiст i рiвень розвитку визначаються двома основними
чинниками:
станом i багатством мови (у конкретний перiод функцiонування);
позамовними обставинами, рiвнем, сутнiстю життя народу, передусiм його
освiчених верств.
Довершенiсть усного й писемного мовлення окремоï особи в межах
кожного iз стилiв мови залежить вiд обсягу i глибини знань нею мови,
функцiональних спроможностей мовних одиниць. Семантика й структура
iндивiдуального мовлення тiльки в найсуттєвiшому виявi
вiдображає те, що наявне у всенароднiй мовi.
Мовцi прагнуть до якомога ґрунтовнiшого осмислення, пiзнання мови
i найповнiшого ïï застосування у власному мовленнi. Особливо
ретельно й по-професiйному вибагливо ставляться до цього тi, кому не
байдужий стан мови i ïï культура (класики вiтчизняноï
лiтератури, ученi, журналiсти та iн.). Ученi-фiлологи дослiджують
особливостi й комунiкативнi можливостi мовлення, зокрема зясовують, яке
мовлення має статус точного, багатого, стислого, образного тощо.
Отже, рiвень i змiст мовленнєвоï культури як певноï
лiнгвiстичноï теорiï i практики найбiльше залежить вiд знання
мовцем мовних одиниць фонетичних, морфемних, лексичних, фразеологiчних,
морфологiчних i синтаксичних.
Мовлення тiсно повязане з мисленням. Вiд обширу i глибини мислення
залежить його вияв у мовленнi, i навпаки: виявленi пiд час мовлення
знання мови вiдображають мислення мовця.
Розумово-мовленнєва дiяльнiсть людини своєрiдно
реалiзується в усiх складниках мови, передусiм у словах i
реченнях. Словом когось або щось називають (номiнативна мовна одиниця),
реченням чи еквiвалентом (замiнником) речення що-небудь виражають
розповiдь, питання чи спонукання (комунiкативнi мовнi одиницi). Слово
завжди фiксує певний елемент дiйсностi, навiть якщо вiн
iрреальний, фантастичний.
Кожен комунiкативно-мовленнєвий акт являє собою
двоєдине комплексне явище, процес, у якому своєрiдно
поєднуються такi реалiï, як особа, котра висловлюється,
i позамовнi чинники. У цьому процесi прийнято виокремлювати:
мовлення адресанта (того, хто висловлюється) i мовлення адресата
(того, хто сприймає висловлення адресанта i вiдповiдно
реагує на нього). Мовець завжди зацiкавлений у тому, щоб сказане
чи написане ним за всiма параметрами було сприйняте iншими найповнiше;
конкретнi умови життя особи, якою реалiзується мовлення.
Мовлення залежить вiд певних обєктивних i субєктивних
обставин, причин. Обєктивнi обставини iндивiдуального мовлення,
спiлкування з iншими це час i мiсце мовлення, його спричиненiсть, спосiб
вияву, умови реалiзацiï i мета. До обєктивних чинникiв
мовлення належить i його стильова сутнiсть, зорiєнтова- нiсть.
Мовлення буває повнiстю або тiльки в основному побутовим, або
науковим, офiцiйно-дiловим, художнiм, епiстолярним, або конфесiйним, а в
межах кожного iз стилiв мови також i бiльш чи менш урочистим, офiцiйним,
фамiльярним, гумористичним, iнтимно-ласкавим або сатиричним,
саркастичним. I хоча обєктивнi обставини домiнують у всiх процесах
висловлювання, мовлення дуже вагомо залежить i вiд субєктивних
чинникiв , вiд кожного мовця, його освiченостi, знання ним мови як
системи i вiд певних реалiй життя.
