Вiчна загадка любовi

Про кохання написано за багато вiкiв стiльки, що, здається, нiчого
нового вже й не скажеш. Але людина тiльки тодi по-справжньому
розумiє це почуття, коли воно стає ïï власним.
Отже, одна любов, помножена на тисячi тисяч людських характерiв i доль,
дає невичерпний матерiал письменниковi i завжди цiкава читачевi.
Григiр Тютюнник теж писав про любов, але якось особливо, неповторно i
щиро, невiддiльно вiд правди життя. Пiд його пером завязь перших
юнацьких почуттiв розпускається i переростає у
справжнє кохання. Уже вiд самоï назви оповiдання Завязь
вiє чимось свiжим, весняним, багатообiцяючим. Приваблює й
манера оповiдi вiд першоï особи.
Микола закоханий. Вiн готується до побачення, ще не знаючи, чи
вiдповiсть дiвчина на його почуття. Одягає нову сорочку,
намагається якось пригладити неслухняний вихор на головi, пахтить
одеколоном носовика. I вiдбивається вiд нападiв дiда Лаврiна,
який, чи пiдсмiюючись над онуком, чи застерiгаючи, чи ревнуючи (адже,
очевидно, хлопець то вся його сiмя), говорить, що в онуковоï
обраницi характер непростий: бо то дiвка з тiєï куряви, що
чорти на дорогах крутять! Юнаковi й приємно говорити на цю тему,
вiн навiть пишається, що в дiвчини мiцний характер, незручно
(вперше ж!) та досадно затримують.
Миколка йде на край вулицi, бачить маленьку бiлу постать, розумiє,
що то його жде Соня. Радiсть, гордiсть, хвилювання та боязкiсть
одночасно охоплюють його: Менi здається, що я ширшаю в плечах,
твердiшаю в ходi i ось-ось пiдлечу. А от голосу не стає Вiн
белькоче, за власним висловом, шепеляво й противно, задає
недоладне питання. Дiвчина розумiє його стан, пiдбадьорливо бере
пiд руку i пропонує подивитися снiг у проваллi.
Микола й Соня лiзуть з кручi в чорну холодну прiрву, пiдпираючи один
одного плечима. Дух романтики, пригод оволодiває ними. Очi у Сонi
якiсь дивнi: наче й зляканi трохи, й смiються. А юнака мучить думка: чи
ж може вiн поцiлувати дiвчину? Вiд цiєï одчайдушноï (як
йому здавалося) думки у нього починають терпнути ноги i стають, як
мотузянi. А голова хилиться, хилиться Потiм сам лякається: А що,
думаю, як я ïï поцiлую, а вона мене в пику? Буває ж так.
Он i в кiно показують i шия перестає гнутись, дубiє. Соню,
очевидно, дратує нерiшучiсть хлопця (вже й не смiється i очi
примружила так сердито), i вона йде на немудру дiвочу хитрiсть: Миколко,
давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш? Звичайно ж, юнак
готовий гори звернути для коханоï, не те що втримати. Але нiкуди
вiд життєвоï правди не подiнешся: вiн раптом пiдсков-
зується i з переляком та огидою до себе (отак осоромитися!)
вiдчуває, що зараз вони обоє впадуть у грязюку. Соня сердито
пручається, ошпарює свого неспритного обранця злим поглядом,
норовисто одвертається i мовчить. Микола одразу згадує
насмiшки й застереження дiда Лаврiна, що снитимуться йому, мовляв,
кислички. Це надає смiливостi, й вiн вирiшує показати
характер: сам починає видиратися наверх. Соня переможена, злякана
(мабуть, повелася дуже суворо!). Вона жалiбно шепоче: Миколко, а я? Ось,
нарештi, воно, визнання: I вiд того шепоту у мене паморочиться голова, а
серце починає калатати, як дзвiн. Стрибаю вниз, сердито хапаю
ïï за плечi i з розгону цiлую в рипучу холодну хустку.
Навiщо ж ти аж за вухо, дурненький видихає Соня i смiється
якось покiрно i лагiдно.
Я не допомагаю, а майже виношу ïï вгору на руках. I сили в
мене як у вола.
Тепер Миколка визнаний герой, коханий, i вiн нiзащо не
признається, що змерз, як звичайний хлопець: Ти не змерз?
питає. Я з усiєï сили зцiплюю зуби, щоб не труситись, а
ïй кажу: Та н-наче нi Як гарно ïм обом стає у свiтi! Як
красиво! Вони помiчають на деревах дрiбнi мов роса, прозеленкуватi
крапельки: то завязь. Соня одразу замрiялася: От якби менi отаке
намисто, зроду б не знiмала
Купимо, обiцяю впевнено. Ось як тiльки вивчусь на шофера, так i купимо.
А я тобi сорочки вишиватиму гарнi-прегарнi, кращi, нiж у лавцi!..
В сто раз кращi милий в тисячу!
Усе! Микола чує для себе найголовнiше, найочiкуванiше. I це
наповнює його таким щастям, що далi вiн уже нiчого не бачить i не
чує. Закоханi не можуть насолодитися обiймами, навiть не
звертають, попри свою соромязливiсть, уваги на те, що шофери з
проïжджаючих мимо машин горлають щось веселе, заохочуюче i
безсоромне. Розходяться молодi далеко за пiвнiч, несучи на губах солодку
пекучу спрагу. Милим i рiдним здається хлопцевi навiть Сонине
клацання засовом дверей, коли вона тихенько пробирається додому.
Аж ось знову дiд рятує садок вiд заморозкiв. Каже парубковi, щоб
допомагав. Той прожогом кидається в сад, нагрiбає листя й
гiлочок, запалює вогнище так, щоб тягло дим i на Сонин садок. Дiд
Лаврiн гукає, щоб Микола розкладав вогонь ближче до дерев, а той:
Нiчого, одказую так, як вони мене вчили, буде в людей буде i в нас
По вiнця наповнений пристрасним, новим почуттям, хлопець думає: за
чим би його забiгти до сусiдiв, бо до вечора, мабуть, не дотерпить, не
доживе.
От i вся нехитра iсторiя . Нiяких подiй, незвичайних вчинкiв чи
героïчних характерiв. Але оповiдання захоплює нiжнiстю i
трепетнiстю трохи смiшних i наïвних почуттiв юних сердець.
Проклюнулася завязь на деревах прийшло кохання. I його треба берегти,
боротися за нього, як i за завязь. Хочеться вiрити, що героï
пронесуть своï першi почуття через усе життя i будуть один для
одного найкращими, найдорожчими.
Так Григiр Тютюнник вiдкрив ще одну сторiнку великоï книги Любовi й
дав можливiсть нам, читачам, припасти до чистого джерела мистецтва
художнього слова.