Валуєвський циркуляр

Таємне розпорядження Росiйського уряду вiд 20 липня 1863 про
заборону друкування книг украïнською мовою. Автором був мiнiстр
внутрiшнiх справ Росiйськоï iмперiï П. Валуєв, вiдомий
своïми антиукраïнськими поглядами. Валуєвський циркуляр
значною мiрою iнспiрований росiйськими полiтичними колами, публiцистами,
якi звинувачували (часто пiд впливом польськоï шовiнiстичноï
преси) украïнськi нацiонально-культурнi сили у революцiйнiй
пропагандi, полiтичному сепаратизмi, зв'язках з польським повстанням, у
намаганнях створити окрему лiтературу, в передражнюваннi народноï,
тобто росiйськоï, мови.
Зсилаючись на те, нiби бiльшiсть малоросiв самi доводять, що нiякоï
малоросiйськоï мови не було, нема й бути не може i що нарiччя
ïх, вживане простолюддям, є та сама росiйська мова, тiльки
зiпсована впливом на неï Польщi, Валуєвський циркуляр
заборонив друкувати украïнською мовою шкiльнi пiдручники, науково-
популярнi працi, релiгiйнi видання, що спричинило закриття недiльних
шкiл, переслiдування дiячiв освiти i культури. Дозволялося друкувати
лише твори художньоï лiтератури, якi пiддавалися жорстокiй цензурi.
Навiть у середовищi росiйського iмпереського чиновництва
Валуєвський циркуляр не мав одностайного схвалення. Наступним
етапом дискримiнацiï украïнського другу став Емський указ
(Указ Юзефовича) 1876.
З iменем Костомарова в украïнськiй лiтературно-естетичнiй i
критичнiй думцi пов'язано початок нового етапу перехiд в оцiнцi художнiх
явищ вiд емоцiйно-побутового емпiризму 30-х рокiв до науковоï
критики та iсторико-лiтературних оглядiв здобуткiв украïнськоï
лiтератури.
Виходячи iз шеллiнгiанського положення про органiчний зв'язок життя
природи й морально-духовноï сутностi людини як форм прояву
життєдiяльностi єдиного духу, першооснови буття, основою
прекрасного в мистецтвi вiн вважає пiзнання духовного в тiлесному.
Суть зв'язку людини з природою можна зрозумiти тiльки стягнувши в часи
мiфологiчного мислення, у природи фольклорних образiв-симовлiв. Спроба
Костомарова через розкриття природи фольклорних образiв-символiв
пояснити народний характер i свiтобачення об'єктивно слугувала
утвердженню в естетичнiй теорiï народних критерiïв прекрасного
в мистецтвi та започаткувала в Украïнi власне iсторичну поетику. Як
фольклорист вiн заклав основи iсторичного пiдходу до народноï
поезiï (хоч у працi Славянская мифология наближався до
мiфологiчноï школи).
Однiєю з найголовнiших ознак народностi лiтератури, за
Костомаровим, є мова, оскiльки вона представляє не освiчену
верхiвку, яка нею не говорить, а народнi маси. Вона є формою
вираження ïхнього свiтобачення, морально-етичних i естетичних
уявлень.
Як лiтературний критик Костомаров оцiнює твори не тiльки з погляду
народностi чи вiдповiдностi мовно-ентографiчним еталонам, а й
перевiряє ïх самим життям. Вiн уловлює внутрiшнiй
взаємозв'язок обставин i характерiв, застерiгає вiд
типовоï для просвiтницького реалiзму логiчноï заданостi
характерiв усупереч життєвим обставинам. Вказуючи на суспiльну
суть характеру в художньому творi, вiн зауважує, що характер героя
не має виступати рупором iдей автора, а мусить складатися
об'єктивно в конкретно-iсторичних обставинах.
Вiдбиваючись протягом багатьох рокiв вiд звинувачень у сператизмi,
Костомаров, з одного боку, пiдносить свiй голос проти нацiональних
утискiв украïнського народу, його мови й культури, називає
Емський акт варварським законом, а з iншого подiляє намiр
царського уряду зробити нашу спiльну росiйську мову лiтератури й
освiченого суспiльства єдиною мовою народу на всьому обширi
iмперiï. Украïнською мовою як простонародною можна
користуватися тiльки для поширення короткоï священноï й
церковноï iсторiï, катехизису, уривкiв iз повчань отцiв
церкви, житiй святих, для пояснення богослужiння. Усе це потрiбно масам
замiсть повiстей, комедiй, вiршiв. Украïнська мова необхiдна для
початковоï освiти. Саме на цьому грунтi виникає в нього намiр
приєднатися до слов'янофiльськоï концепцiï лiтератури
для домашнього вжитку.