Твердження любовi в повiстi Г. Коцюбинського Тiнi забутих предкiв

Фiлософська думка трактує Людини як носiя iсторичноï
iнформацiï всiх часiв. Письменник у своïй повiстi
мiркує: що наше життя? як блиск на небi, як черешневi кольори?
Дисгармонiя у людському суспiльствi, розiрванiсть iз мiкрокосмосом
душi завжди турбувала М. Коцюбинського. Сонцепоклонник не
прославляє свiй час, а знаходить у ньому пороки, якi коштують на
перешкодi вiчного зоряного плину, прагне сонетними променями поетики
зарядити серця читачiв для боротьби за свiтло. Його свiтогляд епiзодiв
повести прочитується як проголошення автором тези: мир —
чудесна казка, i антитези: мир — страшна казка. Iнакше кажучи,
життя — прекраснi й, разом з тим, вона — страшна, тому що
спотворено дiйснiстю, страхом перед нерозгаданими таємницями
Тому головний герой повести Тiнi забутих предкiв Iван Палийчук
коштує на шляху самовдосконалення. Вiн персонiфiкує в собi
божественну мудрiсть, що встановила владу розуму над iррацiональними
законами природи. Т. е. природа олюднюється, а людина
зливається з нею, хоча часто й боïться ïï. Iнодi
Iван уночi… тремтiв вiд цього страху, йому увесь свiт був, як
казка, повна чудес, таємнича, цiкава й страшна. Як бачимо, людьми
ще володiє первiсний страх перед всiм невiдомим, замiсть того, щоб
пiзнавати його. Не про мирне iснування думають дорослi, а про вiчну
ворожнечу мiж родами Гутенюков i Палийчуков, тому що вони повнiстю у
владi стародавнього страху й ворожнечi. Навiть Iван кинувся бити
Гутенюкову дiвку, що було так само мало рокiв, як i йому, i яка стала
потiм єдиною й палкою любов'ю Письменник абстрагується вiд
iнших питань. Iсторiя украïнських Ромео й Джульетти зачарувала всю
його увагу. Ïхня любов, що народилася в злиттi iз природою, була
єдиноï, цiльноï, безсмертноï. Вона стала рушiйною
силою ïх у життя, визначила трагiчну розв'язку. Iвановi з Маричкой
довелося ховатися в лiсi, щоб дорослi не знали, як любляться дiти
ворожих пологiв. Так, ця любов була романтична, пiднесена, не схожа на
звичайну. Усе вiдбувалося далеко вiд людей, у злиттi iз природою. Але
соцiальнi обставини втручаються в життя й щастя юних романтикiв. Пiсля
загибелi батька, Iвановi довелося йти в полонину заробляти на сiм'ю.
Розлука стала неминучоï: щастя було розiрвано тверезими реалiями.
Коли Iван вернувся з полонини, те вже не застав живий Маричку, тому що
ïï взяла вода Черемоша. Так закiнчилося щастя закоханих,
вирiшила ïхня доля…
Час спливав, життя не стояло на мiсцi, Iван змушений був далi якось
iснувати, тому що треба ж було господарювати, бути разом з худобою. Вiн
одружився з Палатноï, але сите життя iз дружиною, що вiн нiколи не
любив, не приспала в Iвановi почуття до Маричке. Вона постiйно
пригадувалася йому, Iван тодi йшов з будинку, а в головi його дзенькали
ïï пiсеньки
Поступово туга по Маричке важко дiяла на його стан: вiн зауважував, що
сили залишали його, ока глибоко запали, життя втратила смак. До цього
приєдналася й вiдверта зрада Палатни, ïï ворожiння з
мольфаром Юрою проти нього. Тодi й починає завершення iсторiï
й характеру Iвана, що внутрiшнiм поглядом бачив лише Маричку,
ïï особу, ïï просту й щиру пестливiсть, чув
ïï голос… Можливостi душi Iвана вичерпалися, йому бiльше
нема чим жити, вiн не мiг полюбити вдруге. Його духовне життя
скiнчилося, доля героя зважилися, тому що сили ворожi бiльше
сильнi… вiн уже програв у боротьбi. Для Iвана вже нiчого не мало
значення, вiн пiшов на видиму смерть, аби тiльки бути поруч iз
Улюбленоï. Така сила невгасимоï любовi Iвана, така його
iсторiя. Те, що вiн не доспiвав своєï пiснi, пiдкреслено
останньою сценою повести
Безумовно, М. Коцюбинський реалiзував у своïй повiстi Тiнi
забутих предкiв весь творчий потенцiал заради блага героïв. Його
iдея гармонiзацiï всього сущого розкривається у фiлософськiй
iстинi: цiле море в небi й цiле небо в море.