Типологiя Романiв Юрiя Андруховича

У статтi робиться спроба розглянути постмодернiстськi романи Ю. Андру-
ховича Рекреацiï, Московiада, Перверзiя, Дванадцять обручiв як
художнє цiле метаромангру.
Загальноприйнятою думкою є те, що романiстика Ю. Андру-ховича
характеризується як постмодернiстська. Форма метароману є
характерною для постмодернiстського твору. Як зазначає Марк
Лiповецький: форма метароману (або нарцистицького термiн Л. Гатчiен), ,
в рiвнiй мiрi властива i зрiлому модернiзму , i постмодернiзму [1, 53].
Вiктор Єрофеєв розглядає метароман як вiдносне
художнє цiле: Екзистенцiальна стiйкiсть авторських намiрiв веде до
того, що романи письменника групуються у метароман (або, iнакше кажучи,
надроман, який обєднує декiлька романiв), що володiє
вiдомою прафабулою, що матрицюється, репродукується в
кожному окремому творi при рiзноманiтностi сюжетних ходiв i розвязок, що
припускають вiдому гнучкiсть вирiшень однiєï i
тiєï ж фабульноï проблеми [2, 13].
Постмодернiстський письменник Ю. Андрухович у своïй романiстицi
є послiдовним i цiлiсним автором, усi його твори один з одним
спiввiдносяться i перекликаються, один в iнший переходять i тому повиннi
розглядатися як вiдносне художнє цiле метароман.
Розгляд романiстики Ю. Андруховича як метароману дасть змогу подолати
пануючу в аналiзi його творчостi художню непослiдовнiсть. Наприклад,
визначення жанру його творiв, зокрема Рекреацiï та Московiада,
викликали i викликають найрiзноманiтнiшi думки це повiстi чи романи. Не
iснує єдностi вiдносно пiджанру його романiв.
Хоча всi вони мають характернi особливостi: строга сюжетна побудова
авантюрнi пригоди поета-богеми; всi романи про одну й ту ж ситуацiю та
про одного й того ж героя; автоцитування.
Характеристика всiєï романiстики Ю. Андруховича як
карнавальноï є недостатньо чiткою. Романи Рекреацiï,
Московiада та Перверзiя визначаються як карнавальна трилогiя. Проте
наступний роман Дванадцять обручiв та, особливо, останнiй Таємниця
не можна класифiкувати як карнавальнi.
Тому вивчення романiстики як метароману допоможе подолати наведенi
проблеми. Як зазначає В. Єрофеєв: Тiльки вивчення мета-
роману як системи дозволяє створити адекватне уявлення про кожен
роман окремо [2, 23].
Основу метароману Ю. Андруховича формують такi твори: Рекреацiï
(1992), Московiада (1993), Перверзiя (1996), Дванадцять обручiв (2003),
Таємниця (2007). Прафабулою цього мета-роману можна визначити
мiфологему Орфей хронiчний, яка формує наскрiзну тему й мотив поета-
богеми, що опиняється в самому епiцентрi фатальних перетворень
фiзики в метафiзику. Автор в автокоментарi до роману Дванадцять обручiв,
який можна вважати ядром метароману, коментує: З усього Пантеону
саме Орфей чомусь не дає менi спокою своïми дещо гротесковими
перевтiленнями. Спочатку Самiйло з Немирова, прекрасний розбишака i разгуляй-
душа, заспокоïв грою на поздовжнiй флейтi розлютованих тварин iз
мандрiвного звiринця i звелiв ïм сумирно повернутися до покинутих
було клiток. Потiм уже iнший Немирич, Юрко (далекий нащадок першого),
потрапляє у (саме так, всередину) потойбiчну забаву, локалiзовану
на чортопiльськiй Вiллi з грифонами, щоб як йому здається
витягнути звiдти свою Евридику-Амальтею, насправдi ж щоби вiдбути певну
антисмертельну iнiцiацiю i звiльнитися, бодай тимчасово, вiд
невилiковноï хвороби [Рекреацiï]. Отто фон Ф. у московськiй
Московiадi не просто вважає украïнський переклад Рiлькових
Сонетiв до Орфея найкращим iз йому вiдомих. Вiн, зрештою, й сам
опиняється згодом у всiх без винятку стратегiчних пеклах
московського колективного пiдсвiдомого, а його Евридику цього разу звати
Галею.
Про Стаса Перфецького (Спаса Орфейського) цiлком окрема мова. Його
смерть швидше за все, фiктивна й удавана, все-таки
Впритул допровадила мене до переконання, що наступна, в наступному
романi, повинна бути справжньою [Перверзiя]. <> я майже
переконаний, що напад менад на Орфея стався десь у нашiй, карпато-
балканськiй зонi свiту. Мiтологiчний Орфей i сам походив звiдси. На
вiдмiну вiд Карла-Йозефа Цумбруннена, що його лише вiддалено-родова
фатаморґана прадiда карпатського лiсiвника одного фатального дня
вперше випровадила на цi Богом i людьми забутi терени [Дванадцять
обручiв] [3, 324-325].
Складна мовна гра приховує просту й одноманiтну фабулу, прагне
вiдвернути, захопити, зачарувати читача екзотичною красою i перманентною
новизною. Та варто подолати його магiю, навязливий захват
полiстилiстикою i почати з початку, з роману Рекреацiï, щоб
побачити, як складається повторювана потiм багато разiв формула
сюжету. Вона досить проста, потребує постiйного розпису, нових
ходiв авторськоï фантазiï i словесних прикрас.
Отже, основна тема сюжетiв метароману Ю. Андруховича авантюрнi пригоди
поета-богеми. Саме образ людини суспiльства споживання, що потрапив пiд
переслiдування якихось таємних сил, i тема фантомноï
свiтовоï змови стають, вiдповiдно, центральним типом героя i
центральною темою постмодернiстськоï лiтератури. Ця магiстральна
тема iнiцiацiï-випробувань героя роману повнiстю збiгається з
темою магiчного театру. Магiчний театр гра, хитромудрий спектакль, який
поступово з недбалоï гри героя роману перетворюється в
найсерйознiше життєве випробування. Сцени магiчного спектаклю
етапи випробування, за якими лежить шлях, повний спокус, помилок,
прозрiнь, мiнливiсть дiï, в якiй щире, соромязливе почуття
замiнює еротична атмосфера таємничого та карнавалу. Отже,
iдея магiчного театру проходить магiстральною темою через метароман,
виявляючись у тому або iншому виглядi i варiюючись залежно вiд
авторських цiлей i художнiх установок. Невипадково дослiдники творчостi
Юрiя Андруховича визначають у його романiстицi наявнiсть елементiв теми
магiчного театру, структура якого, як художнього прийому, закрiпилася на
одному з провiдних мiсць у сучасному романi.
Твори Ю. Андруховича обєднуються у метароман системою
взаємозвязкiв на багатьох рiвнях. Найпереконливiший iз них
Метапроза. Бiльшiсть дослiдникiв розглядають постмодернiстський роман як
модифiкацiю жанру роману метапрозу (metafiction). Термiн метапроза був
уперше описаний Л. Гатчiен в ïï роботi Поетика постмодернiзму
(1988), де вiн одержав назву iсторiографiчна метапроза, яку можна
розшифрувати так: iсторiографiчний дослiвно пише iсторiю, метапроза
текст коментує свiй вигаданий статус, пiдкреслює зробленiсть
твору, оголяє текстуальнiсть тексту. Iсторiографiчна метапроза, на
думку дослiдницi, краще нiж iншi вiдображає суперечливий характер
постмодернiзму.
М. Лiповецький узагальнює поняття метапроза [1, 45]:
тематизацiя процесу творчостi через мотиви творчостi, життєбудiвництва, лiтературного побуту;
високий рiвень репрезентативностi всюди наявного автора-творця, що
знаходить свого текстового двiйника в образi персонажа-письменника
(останнiй є автором саме того твору, який ми зараз читаємо);
дзеркальнiсть оповiдання, що дозволяє постiйно спiввiдносити героя-
письменника й автора-творця, текст у текстi i рамковий текст;
прямi або непрямi коментарi, що трактують взаємопроникнення
текстовоï i позатекстовоï реальностей;
оголення прийому, що переносить акцент iз цiлiсного образу свiту,
створеного текстом, на сам процес конструювання i реконстру-ювання
цього, ще не завершеного, образу. Як наслiдок цiєï якостi
може бути розглянута специфiчна активiзацiя читача, поставленого у
становище спiвучасника творчоï гри (звiдси виняткова роль пародiй,
самопародiй, рiзних загадок, ребусiв, анаграм i т. п.);
просторово-тимчасова воля, що виникає в результатi ослаблення
мiметичних мотивувань, своєю чергою повязана з посиленням творчого
хронотопу, що здобуває становище, рiвноправне стосовно навколишнiх
реальних хронотопiв.
Розглядаючи цi характеристики, можна стверджувати, що мета-проза є
важливим аспектом постмодернiстського роману. Метапроза перетворює
розрiзнений i гетерогенний матерiал типового постмо-дернiстського роману
в цiле. Дiйсно, не викликає сумнiву, що лiтературнi тексти
постмодернiзму, в своïй переважнiй бiльшостi, володiють
єднiстю емоцiйного тону i загального враження, особливо романи
пiзнього постмодернiзму. Метапроза є центром змiстовного
Центру, вираженого формальними засобами. Цей змiстовний центр I.
Iльïн називає маскою автора образом автора в романi. Це
характерна межа постмодернiстськоï манери оповiдання, яка є
тим камертоном, який настроює й органiзовує реакцiю
iмплiцитного (а заразом i реального) читача, забезпечуючи тим самим
необхiдну лiтературну комунiкативну ситуацiю, що зберiгає твiр вiд
комунiкативного провалу [4, 165]. Отже постмодернiстський роман це
метапроза.
Метапрозовiсть вказує на iснування глибинних звязкiв мiж творами i
слугує зовнiшнiм символом метароману. Багато дослiдникiв
пiдтверджує наявнiсть у романах Ю. Андруховича метапрози,
наприклад автотематизм, нарцисцизм автоцитування та автохарактеристики.
Кожен наступний роман збирає сюжети й образи його попереднiх
творiв. Тому невипадково Дванадцять обручiв четвертий роман Ю.
Андруховича — вже визначається як метароман. Першi романи
взагалi викликали труднощi у визначеннi ïх як романiв. Сам автор
визначив Рекреацiï повiстю, але Московiаду вже романом жахiв.
Третiй роман Перверзiю — критики визначають як металiтературний
роман. Останнiй свiй твiр Ю. Андрухович визначає як замiсть
роману, який можна вважати закiнченням метароману.
Розгляд метароману, особливо його ядра роману Дванадцять обручiв —
на iдейно-тематичному i мотивному рiвнях дає змогу виявити теми
фемiнiзму, iсторiï, постколонiалiзму, автобiографiзму та
нацiональноï iдентичностi.
Ю. Андрухович майстерно гiперболiзує деякi занадто екстремiстськi
iдеï фемiнiзму, наприклад доповiдь Лайзи Шейли Шалайзер Секс без
киïв , або Червона Шапочка на добрiй дорозi у романi Перверзiя.
Тема iсторiï повязана з формуванням постпатрiархального типу
мислення, яке проявляється у деконструкцiï протиставлення
iмперськоï та народницькоï мiфологiï, культури
високоï i низькоï, офiцiйноï i профанноï,
метропольноï i провiнцiйноï, нацiональноï та
космополiтичноï.
Романiстика Ю. Андруховича є постколонiальною формування
постколонiального (посттоталiтарного та постєвроцентричного) типiв
мислення. Постколонiальний тип мислення критика колонiалiзму у його
радянському та євроцентричному виглядi; неможливiсть уса-
Мостiйнення вiд колонiальних та атниколонiальних практик та звичок.
Автобiографiзм проявляється у пiдривi соцiокультурного стереотипу
украïнського поета-богеми та демiстифiкацiï карнавалу:
критична оцiнка своєï творчостi та дiяльностi групи Бу-Ба-Бу.
Пошук нацiональноï iдентичностi визначає модель
топологiчноï iдентифiкацiï в iсторичному, культурному i
мультиетнiчному контекстi пояснення Украïни, створення ïï
екзотичного емоцiйно-чуттєвого краєвиду. Ця модель
показує топологiчне блукання мiж Заходом i Сходом, протистояння
Украïни Москвi, генетичну спорiдненiсть та унiкальне спiвтовариство
з Центральною Європою. Постмодернiзм визнає принципову
можливiсть комбiнування текстуальну гру, що формує текстове
середовище, в якому можуть спiвiснувати рiзнi види дискурсiв та типи
письма. Тому типом постмодернiстського роману, що узагальнює усi
наведенi вище, є метароман-гра. Отже, постмодернiстськi романи Ю.
Андруховича Рекреацiï, Московiада, Перверзiя, Дванадцять обручiв
можна розглядати як художнє цiле метароман-гру.
Марiя Ячменьова
Лiтература
1. Липовецкий М. Русский постмодернизм. (Очерки исторической поэтики):
Монография.- Екатеринбург: Урал. гос. пед. ун-т, 1997. 317 с.
2. Ерофеев В. В. Русская проза Владимира Набокова / Владимир Набоков.
Собр. соч.: В 4 т. Т. I. М.: Правда, 1990 г. С. 3-32.
3. Андрухович Ю. Дванадцять обручiв.- К.: Критика, 2004. 336 с.
4. Ильин И. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм.- М.:
Iнтрада, 1996. 220 с.