Реалiзм (лат. realis — речовий, дiйсний) один iз iдейно-художних напрямiв у лiтературi i мистецтвi XIX ст
Починаючи з 30-х, набуває розвитку у Францiï, згодом в iнших
європейських лiтературах. На вiдмiну вiд романтизму, який
зосереджував увагу на внутрiшньому свiтi людини, основоположною для
реалiзму стає проблема взаємин людини i середовища, впливу
соцiально-iсторичних обставин на формування духовного свiту (характеру)
особистостi. Замiсть iнтуïтивно-почуттєвого свiтосприйняття
на перше мiсце у лiтературi висувається пiзнавально-аналiтичне
начало, а типiзацiя дiйсностi утверджується як унiверсальний
спосiб художнього узагальнення. Лiтература стає засобом пiзнання
людиною себе i навколишнього свiту, набуває аксiологiчного
(iдеологiчного) звучання. Принцип вiрностi реальнiй дiйсностi
усвiдомюється як критерiй художностi, як сама художнiстъ.
Визначальними для реалiзму були прагнення до об'єктивностi i
безпосредньоï достовiрностi вiдображення, послiдовне дотримання
мiметичних принципiв (художнє вiдтворення життя у формах самого
життя), переорiєнтацiя з минулого на сучаснiсть, конкретно-
iсторичний пiдхiд до явищ дiйсностi i розумiння iсторiï як
поступального розвитку (прогресу), правдивiсть у зображеннi деталей,
вiра в гуманiстичнi iдеали, конфлiктнiсть (драматизацiя) як сюжетно-
композицiйний спосiб формування художньоï правди, превалювання
прозових жанрiв у лiтературi (роман, повiсть) та iн. На формування
реалiстичного свiтогляду мали вплив фiлософiя позитивiзму, розвиток
пиродничих i суспiльних (економiка, соцiологiя, психологiя) наук та iн.
Слово реалiзм вiдоме ще з середньовiчних часiв. У схоластичнiй
фiлософiï реалiзмом називався напрям, який, на противагу
номiналiзму, приписував абстрактним поняттям (унiверсалiям) реальне
iснування. Наприкiнцi XVIII ст. поняттями реалiзм, реалiст
означується певний тип мислення i поведiнки (практичнiсть,
тверезий глузд), вiдмiнний вiд типу iдеалiста, мрiйника.
З кiнця 20-х XIX ст. термiн реалiзм починає вживатися французькою
критикою стосовно новоï школи у лiтературi, на вiдмiну вiд
лiтератури iдей (класицизм) та лiтератури образiв (романтизм). Першого
теоретичного обгрунтування як напрям у лiтературi i мистецтвi реалiзм
набуває завдяки художниковi Ж.-Д.Г. Курбе, який у передмовi до
каталогу виставки своïх полотен пiд назвою Реалiзм (1855)
обгрунтував програмнi засади реалiстичного напряму, та письменикам
Шанфльорi i Л.-Е.-Е. Дюрантi, якi виступили з теоретичними декларацiями
у збiрнику Реалiзм (1857) i журналi Реалiзм (1856-57). З цього часу
поняття реалiзм стає широковживаним як у художнiй практицi, так i
в лiтературнiй критицi й естетицi. Найвидатнiшими представниками
реалiзму були О. де Бальзак , Стендаль, Ч. Дiккенс, Г. Флобер, В.
Теккерей, М. Гоголь, Т. Шевченко , I. Нечуй-Левицький, Панас Мирний , I.
Тругенєв, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов, I. Франко,
Б. Грiнченко, О. Конинський та iн.
У лiтературознавствi iснують рiзноманiтнi концепцiï i тлумачення
реалiзму, його змiсту, напрямiв, хронологiчних рамок. Однi дослiдники
вважають реалiзм властивим лiтературi i мистецтву споконвiкiв, видiляючи
античний реалiзм, ренесансний реалiзм, просвитницький реалiзм, реалiзм
XIX ст., реалiзм XX ст; iншi пов'язують його виникнення з епохою
Вiдродження або сiмейно-побутовим романом XVIII ст. Iснують теоретичнi
версiï реалiзму без берегiв, наïвного реалiзму, магiчного
реалiзму, видiляють етнографiчно-побутовий реалiзм, нацiональнi
рiзновиди реалiзму; розглядають реалiзм як художнiй метод, художню
систему, тип художнього мислення i творчостi тощо.
Кожна лiтературна епоха й художнiй напрям вiдповiдно до своïх iдейно-
естетичних принципiв, концепiï людини й дiйсностi, тематики й
проблематики формують свою родову та жанрову системи, приводячи в рух
форми й засоби художнього пiзнання свiту.
Звернення просвiтницького реалiзму до зображення життя третього й
четвертого станiв, орiєнтацiя на простонародного читача виявилися
несумiсними з класичною iєрархiєю жанрiв, де проста людина
могла з'явитися тiльки в низькiй комедiï. Позбавленi
класицистичноï iєрархiï та канонiчностi жанри стають
вiдкритими. Важливе мiсце належить так званим середнiм жанрам, поштовх
до розвитку яких дала епоха Вiдродження. Вiдображення буття в його
цiлiсностi, орiєнтацiя на життєву правдивiсть, посилення
пiзнавальноï функцiï лiтератури ставлять у просвiтницькому
реалiзмi на перше мiсце жанри, що перебувають у сферi сущого. Культ
аналiтичного розуму, посилення iдеологiчноï функцiï за
послаблення функцiï естетичноï (перевага iдеï над
образом) висувають у просвiтницькому реалiзмi на перше мiсце епiчно-
оповiдний ряд жанрiв, головним змiстом яких є зображення людини й
суспiльства (середовища) як об'єктивноï реальностi у формах
самого життя. Настанова просвiтницького реалiзму на виховання
(дидактизм) забезпечує в ньому чiльне мiсце класичнiй
трагедiï, мiщанськiй драмi, комедiï та роману виховання.
Зростає роль сатиричних жанрiв. Публiцистичнiсть i вiдкрита
тенденцiйнiсть у проведеннi просвiтницькоï iдеологiï
породжують такi оперативнi жанри, як листи-звернення та фейлетон.
Прiоритет рацiоналiстичного пiдходу не сприяв розвитковi лiричних
жанрiв. Просвiтницький сенсуалiзм слiд розумiти не як перевагу в
лiтературi лiричного стурменя, а тiльки як адекватнiсть сприйняття
свiту, його вiрогiдно-етнографiчне вiдображення. Бiднiсть жанрiв лiрики
(в поезiï переважає лiро-епiка) пояснюється ще й тим,
що в просвiтницькому реалiзмi в центрi уваги були не iндивiдуальнi
характери та дослiдження ïхньоï психологiï, а зображення
долi людини, родових i станових ïï рис.
В украïнськiй лiтературi в першi десятирiччя ХIХ ст. жанровий
синкретизм зовсiм не був статичною сукупнiстю художнiх форм. У системi
жанрiв виявлявся той саморух лiтературного процесу, який свiдчив про
опозицiю до рацiоналiстичноï iєрархiï жанрiв, про пошук
найадекватнiших форм художнього зображення нацiонального життя.
Просвiтницький реалiзм призвiв до активiзацiï народних художнiх
форм, що беруть початок iще в ХVI ст. Про тiсний зв'язок iз народною
естетикою свiдчить своєрiдне схрещення вiршовоï
лiтературноï байки з прислiв'ям, приказкою, анекдотом, казкою;
народнi лiричнi та лiро-епiчнi пiснi й балади позначаються на
композицiï, структурi й поетицi драми, народнi жартiвливi пiснi на
жанрi комедiï та водевiлю. Анекдот, народна новела, переказ, казка,
притча нерiдко стають основою малих прозових форм.
На перше мiсце в лiтературi виходять так званi низькi жанри класицизму,
що в своєму iснуваннi зазнають великого впливу
народнопоетичноï стихiï, — бурлескна поема, байка,
народна соцiально-побутова драма , комедiя, народна повiсть та
оповiдання. Пiд впливом фольклору й бурлеску iстотно змiнюється
такий суто класицистичний жанр, як ода, що часто перетворюється на
сатиричний чи гумористичний вiрш; з'являється в нiй i новий, не
властивий класицизмовi герой-селянин.
