Проблематика романiв Кафки
Атмосфера його романiв Процес i Замок сприймається як грандiозна
метафора настiльки ж бездушного й механiчного бюрократизму. Пускай, по
переконанню Кафки, його герой споконвiчно винуватий перед миром, але те,
як мир карає його, далеко перевершує реальнi розмiри
особистоï провини. Якщо у свiтi Кафки мало зручних виправдань у
людини, то ще менше ïх у жорстокого, нелюдського миру
Роман Процес, над яким Кафка працював в 1914-1915 р., дiя роману теж
починається ранком, у момент пробудження
Перша фраза роману: Хтось, очевидно, оббрехав Иозефа К., тому що, не
зробивши нiчого дурного, вiн потрапив пiд арешт. Замiсть очiкуваноï
служницi зi снiданком, що завжди з'являлася бiля восьми, на дзвiнок
героя в його кiмнату входять двоє в чорних костюмах i заявляють
К., що вiн арештований. Нi цi двоє в чорному, нiхто з компетентних
осiб потiм не говорять К., у чому вiн обвинувачується. У перший
момент, коли ще повiдомляють про арешт, вiн ставить природне запитання:
А за що? — i одержує вичерпну вiдповiдь: Ми не вповноваженi
давати пояснення. Iдiть у свою кiмнату й чекайте. Початок вашiй справi
покладено, i в належний час ви все довiдаєтеся.
И от К., виявившись у положеннi пiдслiдного, обвинувачуваного невiдомо в
чому, — починає оббивати пороги офiцiйних iнстанцiй, ходить
по адвокатах, але не для того, щоб з'ясувати причину свого арешту або
щоб довести свою невиннiсть. Вiн усе бiльше починає дiяти так, щоб
яким-небудь образом полiпшити результат майбутнього процесу, полегшити
собi вирок. Вiн пiдлещується, шукає ходи, дiє через
знайомих, ïхнiх родичiв. Тобто вiн поводиться як винний, вiн
починає пристосовуватися -як i Грегор Замза. Чiтко вимальовуються
двi сторони конфлiкту, з'являється сила, що обумовлює долю
цього людини
Ця сила — якась складна форма соцiальних установлень, гранично
бюрократизована, бездушна — сила, за якоï не
проглядається нiякоï рацiональноï мети, хiба що одна:
придушити даного iндивiда, К., вселити йому почуття провини. Є
лише одне визначення — Закон, влада зовнiшнього миру, торжество
необхiдностi над iндивiдуальною волею. Перед нами варiант маленькоï
людини, задавленого цiєю бюрократичною машиною. Iнша сторона
питання — реакцiя самого iндивiда. В один прекрасний ранок до К.
приходять двоє й ведуть його в кiнець мiста, на пустир за
останнiми будинками, вкаменоломню.
Людина в цiй страшнiй ситуацiï усвiдомлює, що йому варто було
б самому перервати це життя, виявити хоч отут мужнiсть i
достоïнство. А нiж йому в горло втикають iншi — делегати
влади. Погаслими очами К. бачив, як обоє пана в самоï його
особи, прильнув щокою до щоки, спостерiгали за розв'язкою. — Як
собака,- сказав вiн так, начебто цiй ганьбi призначена було пережити
його. Це вже кiнець, це останнi слова роману. Людина вмирає зi
свiдомiстю ганьби
У чому ганьба? У тiм, що вiн не вихопив нiж, не встромив його в себе, не
вмер гiдно. Але дозволено вiднести цi останнi слова роману й до
всiєï долi героя взагалi. У попереднiй, передостаннiй сценi
К. попадає в церкву, у собор -випадково. Але виявляється, що
там його знали й чекали. Виявляється священик, що сходить на амвон
i окликає героя по iменi. Були в нього ранiше думки: Де суддя,
якого вiн жодного разу не бачив? Де високий суд, куди вiн так i не
потрапив? чи Не потрапив саме отут до вищого судiï? Адже храм на
честь цього судiï й спорудять. Замiсть проповiдi священик
розповiдає Йозефу К. притчу про людину, що прийшла до вратам
Закону. Притча ця дуже дивна, незрозумiла; пiсля того, як священик
привiв ïï текст, вони обоє вступають у затяжну дискусiю
щодо ïï тлумачення. До вратам Закону прийшла людина й просить
його туди пропустити, вiн хоче бачити Закон, у нього до нього потреба
Але воротар говорить, що зараз вiн його не може впустити. Коли-небудь
пiзнiше, але зараз не можна. Оскiльки врата вiдкритi, людина
намагається заглянути усередину. А воротар смiється й
говорить: Якщо тобi так не терпиться — спробуй увiйти, не слухай
моєï заборони. Але тiльки, говорить, там є iншi
воротарi, один могущественнее й страшнее iншого. Людина зовсiм
злякалася, сiл бiля ворiт i прийнявся чекати, коли буде можна.
Чекає тижня, мiсяцi, роки; iнший раз намагається пiдкупити
воротаря — той берет хабара, але зi словами: Беру, щоб ти не
подумав, що щось упустив. I все залишається як i ранiше: один
коштує у вiдкритих ворiт, iншоï сидить. Нарештi, йому вже
настала черга вмирати вiд старостi, вона хоче перед смертю задати стражу
останнє питання, пiдкликає його кивком -на бiльше сил
немає. Адже всi люди прагнуть до Закону, чому ж за всi цi роки
нiхто iншоï не прийшов? А воротар i вiдповiдає вмираючий:
Нiкому сюди входу нi, цi врата були призначенi для тебе одного! Пiду й
замкну ïх. А чому було все-таки не спробувати? Воротар
пiдказує: якщо справдi не терпиться, увiйди! я сам боюся, але ця
моя справа. А ти — спробуй! Але людина свiдомо боïться,
чекає спецiального дозволу — i не пробує! Саме йому
був вiдкритий цей доступ, а вiн — зi страху, зi звички коритися й
просити на всi дозволи — не виправдав свого призначення, не
зважився
Етичний постулат: бери вiдповiдальнiсть на себе, тому що нiхто з тебе
ïï не знiме, i нiхто iнший, нiяка, навiть сама вища iнстанцiя,
аж до вищого судiï, тобi ïï не полегшить. Раз ти не
испробовал своï можливостi сам, те вже якщо винити когось у
твоïй жалюгiднiй долi, то починати треба iз себе. Священик на
прощання говорить Йозефу К.: Суду нiчого вiд тебе не потрiбно. Суд
приймає тебе, коли ти приходиш, i вiдпускає, коли ти йдеш.
Таким чином, романи Кафки — не просто винахiдливо виконана
символiчна картина беззахисностi людини, особистостi перед особою
анонiмноï й всегнiтючоï влади; Кафка по-своєму ставить
дуже високi етичнi вимоги кчеловеку.
Те, як Кафка показав абсурднiсть i нелюдськiсть тотальноï
бюрократизацiï життя в XX в., разюче. Такого ступеня
обесчеловечения суспiльного механiзму європейське суспiльство
часiв Кафки не знало. Так що тут якийсь воiстину незвичайний дарунок
дивитися в корiнь , передбачати майбутнiй розвиток певних тенденцiй.
Його суха, тверда, без метафор, без тропiв проза i є втiлення
формули сучасного буття, його самого загального закону. Кафка
досягає такого ефекту насамперед за допомогою цiлком певного
прийому
Матерiалiзацiя метафор, так званих язикових, уже стершихся, тих, чий
переносне значення вже не сприймається. (вiн втратив людський
вигляд, це — чистий абсурд, це розуму незбагненно).
Розумiємо, що вигляд-те все-таки людський, розуму незбагненно
усього лише згущення нашого враження про яку-небудь подiю
Кафка послiдовно матерiалiзує саме цю розуму незбагненнiсть,
абсурднiсть. Що найбiльше спантеличує в його прозi — це
знову й знову спливаюча алогiчнiсть, неправдоподiбнiсть причинно-
наслiдкових зчеплень: невiдомо звiдки раптом перед героєм
з'являються предмети й люди, яких тут просто не повинне було бути
Художнiй трюк Кафки — у тiм, що в нього всi навпаки. У нього
алогiзм i абсурд починаються, коли людина прокидається. Трюк
генiальний саме своєю зухвалою простотою, саме вiн-те й
затверджує волаючу абсурднiсть реального миру, реального буття
людини в цьому свiтi
