Пряма i непряма мова

Пряма мова (ПМ) це точно вiдтворений чужий вислiв iз збереженням його
лексичних, синтаксичних та iнтонацiйних особливостей. Вона, як правило,
супроводжується словами автора, в яких стає вiдомо, кому
належить ПМ, за яких обставин i в якiй спосiб вона була висловлена тощо.
Слова автора при ПМ є синт. центром, що органiзує констр. з
чужим мовленням. Вони є засобом введення в розповiдь чужого
мовлення. ПМ разом зi словами автора особливий тип синт. будови,
близький до БСР з рiзнотипними частинами, але ПМ i слова автора не
становлять разом одного речення, а виступають завжди як окремi речення.
Звязки ПМ зi словами автора на письмi регламентуються спецiальними
пунктуацiйними правилами, а в усному мовленнi iнтонацiєю.
Непряма мова (НМ) це чуже мовлення, введене автором розповiдi в текст у
формi зясувальноï пiдр. частини СПР. Вона не є самост. синт.
одиницею, а разом iз словами автора становить складнопiдр. зясув.
речення, в якому головна частина слова автора, пiдрядна НМ. Синт.
центром, як i при ПМ, є слова автора, якi виступають у ролi
головнох частини СПР. /Мати запитала сина, куди вiн зiбрався/. В усному
i писемному мовленнi нерiдко доводиться ПМ замiнювати на НМ. У такому
випадку утворюється СПР, до головноï частини якого
приєднується за доп. сполучн. що (якщо чуже мовлення —
розповiдне речення), щоб (спонукальне), чи (питальне, якщо
вiдсутнє питальне слово) так спол. слiв займенниково-присл.
походження пiдрядна частина, якою стає пряма мова. / Чи почали
сiно возити? — запитав Ваня. Ваня запитав, чи почали сiно возити/.
Якщо в ПМ є особовi займенники й особовi форми дiєслiв, то в
НМ вони вживаються з погляду авторськоï розповiдi, а не з погляду
того, чиє мовлення передається.
Невласне пряма (вiльна непряма) мова особливий стилiстичний прийом, за
дом. якого автор розкриває внутр. почуття героïв, ïхнi
думки, переживання, прагнення. Вона становить сумiш НМ з елементами ПМ,
зберiгаючи певною мiрою при цьому порядок слiв, iнтонацiю, дослiвнi
вислови, емоцiйнiсть мови персонажiв. Це так зване внутрiшнє
мовлення, яке передається письменником шляхом нiби перевтiлення у
свого героя. /Кайдаших обтерла бiлою хусткою сапянцi i гордовито
дивилася навкруги: дивiться, мов, люди добрi, яка панiя ïде до вас
у гостi/. У наведених прикладах мовлення персонажiв рiзними способами
(iнтонацiя, вставнi слова тощо) включається в авторську розповiдь,
що надає всьому вислову експресивностi й емоцiйностi.
81. Словосполучення як синтаксична одиниця. Типи словосполучень.
Слсп. це смислове чи граматичне поєднання 2-ох чи кiлькох
повнозначних слiв на основi пiдрядного звязку (узгодження, керування,
прилягання, iм. прилягання).Слсп. за ознаками ближче до слова:не є
ком-ною од.;не мають мод.-час. значень, тобто предикативностi;виконують
номiнативну ф-цiю;Слсп.: 1. вiльнi (вивч. синтаксис);2. лекс. спол-ня
слiв (термiнологiчнi, географiчнi назви, видовi i родовi назви рослин i
тварин)СУХОТИН, ЯРЦЕВА, МЕЛЬНИЧУК: суряд. i пiдряд. слсп. (на базi реч-
ня);Дехто: предикативнi i непредикативнi слсп. Деякi вченi: суряднi
слсп. /дорослi i дiти, не зошит, а щоденник, як учитель, так i учнi/,
проте вони називають не одне поняття, тому ïх потрiбно розглядати
на рiвнi синт. звязкiв реч-ня. Булаховський: є сур. слсп., якi
наз. одне поняття (батько й мати = батьки, день i нiч =доба), Потебня
наз. ïх dvanadva, або репрезентативнi пари. За кiльк. компонентiв
слсп.: простi (1.поєднання 2-ох повнознач. слiв; 2.1-го повнознач.
слова i нечленованоï сполуки/лекс., фраз., характеристичноï) i
складнi, залежить не вiд кiлькостi ком-тiв, а вiд неподiльностi пев.
слсп. на мiн. од. За стрижневим словом слсп. бувають:субстантивнi (iм-ковi);/суб.-
суб., суб.-адєкт., субс.-прономiн., субс.-нумер., субс.-адверб.,
субс.-iнфiнiт./адєктивнi (прикм-ковi);прономiнальнi (займен-
ковi);нумеральнi (чис-ковi);адвербiальнi (присл-ковi);вербальнi
(дiєслiвнi).
Узгодження, керування, прилягання мають субординат. хар-р, тобто
однобiчну спрямовану пiдпорядкованiсть головному слову. Сутнiсть
узгодження полягає в тому, що форми залежного слова зумовлюються
головним, i при змiнi останнього вiдповiдно змiнюється залежне.
УЗГОДЖЕННЯ → повне, неповне ф. залежного слова зумовлюється
ф. головного слова./стиглi вишнi, стиглих вишень, етс./
1. слова у слсп. узгоджуються в усiх можливих формах (родi, числi, вiдмiнку для слсп. у формi множ.)
82. слова узгоджуються тiльки в окремих формах, як правило, у числi та
вiдмiнку.
Узгодженню вiдповiдають атрибутивнi вiдношення.
При узгодженнi залежне слово виступає: 1.прикметником, 2.
дiєприкметником, займ. прикметник. типу, числiвником (порядковим,
кiлькiсним у непрямих вiдмiнках).
Деякi синтаксисти твердять, що у прикладкових конструкцiях звязок
узгодження, проте це не так.
Кротевич називає такий звязок кореляцiєю.
КЕРУВАННЯ головне слово для вираження граматичного значення
вимагає, щоб залежне слово мало форму певного непрямого вiдмiнку з
прийм. чи без./зустрiти брата, написати олiвцем/
КЕР-НЯ→1.безпосердне (безприйменникове), посереднє
(прийменникове); 2. слабке, сильне, напiвслабке.
Змiна головного слова не викликає змiни залежного слова, як при
узгодженнi: граю етюд, грають етюд, грали етюд. Сильне кер-ня певне
керiвне слово неодмiнно супроводжується залежним словом тiльки в
певному вiдмiнку. Буває в таких випадках:
1. при сполученнi перехiдних дiєсл. З iм. у З. в. без прийм./написати твiр, зустрiти подругу/
83. перехiд. дiєсл. з часткою не + iм. у Р. в/не знайти дороги, не
знати теорiï/
84. перехiд. дiєсл. + iм. у Р. в. зi знач. часковостi./принести
борошна, купити хлiба/.
85. пред. прикм. + залежне слово, що ïх iнформативно
доповнюють./здiбний до математики, схильний до роздумiв/
86. вiддiєсл. iм., що походять вiд перех. дiєсл. + iм. у Р.
в./надання допомоги, визволення мiста/.
Всi iншi випадки слабке кер-ня, коли ф. залежного слова не
визначається лекс.-грам. властивостями гол. слова/орати трактором,
йти з товаришем/.
Слабке керування неперех. дiєсл. + вiдмiнкова ф. iм. з
прийм./зустрiтися з матiрю./
Напiвслабке кер-ня у слсп. iз 3-ох компонентiв, мiж 1 i 2
компонентом/подати заяву декановi, написати листа бабусi/.
Кер-ню вiдповiдають обєктнi, субєктнi, комплетивнi
вiдношення.
Гол. слово, як правило, дiєсл., але бувають i iншi чм.
NB: Якщо у слсп. обставиннi вiднош. Або атрибутивнi, то це iменне
прилягання/пелюстки троянди, листя клену/.
ПРИЛЯГАННЯ залежне слово (прислiвник, iнфiнiтив, дiєприслiв.)
має незмiнну ф. i поєднується з головним тiльки за
змiстом. Обставиннi та атрибутивнi вiдношення./ïхати швидко, читати
присiвши, дуже веселий, абсолютно неможливо; дорога вгору, можливiсть
вiдпочити/.
Синт. звязок в предикативному центрi координацiя, тяжiння,
спiвположення.
5.Питання перiодизацiï iсторiï УЛМ. Змiни в змiстi поняття
УЛМ на рiзних етапах загальнонародноï мови.
План: теорiï походження у\м; теорiï походження укр. лiт-
оï мови; перiодизацiя в iсторiï УЛМ; змiни в змiстi поняття
украïнська лiтературна мова на рiзних етапах загальнонародноï
мови.
Iснує три теорiï щодо походження у\м: 1)Теорiя М.
Красуського(робота Древность малоросийского языка 1880р.): вiн говорить,
що у\м або утвердилася разом iз санскритом, або ранiше нього. Своï
думки вiн як лiнгвiст ґрунтує на аналiзi числiвникiв рiзних
мов свiту. Робить висновок, проаналiзувавши лише один числiвник.
Доводить, що малоросiйська мова найдавнiша серед усiх словянських.
2)теорiя I. Ющука. Говорить про те, що укр мова виникла ранiше нiж давня
латинська. Якщо брати латинь архаïчну аж до нашоï ери, то там
є кличний вiдмiнок, i майже тi самi закiнчення, збiгаються роди,
маємо тотожнiсть щодо особових закiнчень дiєслiв. 3)Теорiя
Ю. Шевельова. На його думку з прасловянськоï мови у 6-7 ст н. е.
видiлилися дiалект масивами усi сучаснi словянськi мови. Категорично
запечечував спiльно-схiднословянськi мови як i iснування
давньоруськоï народностi. Вважав, що не було нiяких пiдстав щоб
дiалектнi масиви на тер майб КР i на землях якi оточували КР,
обєднувались в єдину мову.
Усi теорiï щодо походження УЛМ можна подiлити на 2-i групи:
1)теорiя радянського перiоду, де вважали, що у\м утвердилася у 14ст.
2)думка, що УЛМ почала формуватися в добу Киïвськоï Русi. За
1-ою концепцiєю: у\м спiльна для 3-х братнiх мов. Теорiя
виникнення давньоукраïнськоï мови повязана з роботами
Шахматова кiнця 19ст. Висунув iдею єдиного культурного простору,
як пiдґрунтя для консолiдацiï рiзних племен в єдину
народнiсть єдиною мовою. З погляду, що таке народнiсть, то деякi
вченi не мали пiдстав видiляти у\м. За Юсовою в 16ст виникла
давньоукраïнська народнiсть. Шахматов узаконив цю iдею фактами,
тому цю iдею приписували саме йому. Цiєï думки дотримувався i
Виноградов. Фiлiн в роботi Истоки русского литературного языка говорив,
що у\м зявилась в 14ст на ґрунтi дiлового стилю давньоруськоï
мови. Iсторик Греков називав колискою Росiю i рос мову. 2-га концепцiя:
одним з перших почав обстоювати думку щодо походження у\м був М.
Грушевський у роботi Схема руськоï iсторiï й справа
рацiонального укладу iсторiï схiдного словянства, 1903р.). Поняття
Киïвська Русь зявилось лише у 19ст. в iсторiографiï, а до того
люди називали землю Русь. КР зявилась як ранньофеодальна держава на межi
8-9ст. Це було не етнiчне, а державне утворення(в iсторiографiï
є думка, що кожну державу створює один етнос). У сучасному
свiтi на землях залишається корiнне населення незалежно вiд того,
якою б великою не була держава. На думку iсторикiв, якби населення не
змiнювалось, то ми б бачили автохтонне населення, тобто мiсцеве.
Рекомендована перiодизацiя: I Давня УЛМ (к. 10 сер. 14ст.), II Стара УЛМ
(др. п.14-к.18ст.): а) руська мова (др. п.14-сер.16ст.). б) мова проста
(др. п.16-к.18ст.), III Нова УЛМ (к.18ст.-до наших днiв). Iнша
перiодизацiя ґрунтується на iсторичному аспектi: I
староукраïнська доба(988-1387) 988р. час появи перших памяток,
Хрещення Русi. 1387-Кревська унiя. II середньоукраïнська доба(1387-
1818): а)рання середньоукраïнська доба(1387-1569) Люблiнська унiя),
б)власне середньоукраïнська доба(1569-1709Полтавська битва),
в)пiзня середньоукраïнська доба(1709-1818р.опублiкована Граматика
Малоросiйського наречия А. Павловського). III Сучасна УЛ доба (1818-до
сьогоднi). Словник Лiнгвiстичних термiнiв за ред Єрмоленко
подає з концепцiï, щодо того яку мову вважати сучасною:
1)виникла iз появою Кобзаря(1840р.) Т. Шевченка. 2)поч. 20ст ло
сьогоднi. 3)вважають, що це мова 3-х поколiнь(наймолодшого, середнього i
старшого), тобто це мова останнiх 60-ти рокiв людини. 4)з 1991р.
посттоталiтарна мова(за Трифоновим).
Загальне поняття УЛМ означає лiт-ну мову укр. народу i має
2-а поняття: 1)стара УЛМ, 2)нова УЛМ. Перша це лiт-на мова, що iснувала
на Укр. з 14ст до появи Енеïди Котляревського, i ґрунтувалася
не на народнiй, а на книжнiй мовнiй основi. Не сприймалась як усна мова.
Стара УЛМ подiл-ся на 2-а поняття: словяноруська мова(чиста з домiшками
украïнiзмiв) i лiт-на мова на книжнiй церковнослов основi, зближена
з укр.-ою живою народною мовою. Н-д, граматика М. Смотрицького написана
порстою мовою. Це граматика церковнослов-оï, а не у\м.
Стара УЛМ виконувала важливi сусп-нi ф-ï, сфера застосування
ïï обмежена(церква, лiтописи, потреби державного i юридичного
хар-ру). З к.16ст старою УЛМ починають користуватися в
полемiчнiй(науковiй), науковiй i худ лiт-рi. Друга нова УЛМ це лiт-на
мова нацiï на живiй нацiонально мовнiй основi. Лiт-на мова це мова
письменства i усного спiлкування. Поняття нова УЛМ включає в себе
i пон-тя СУЛМ. Цi поняття не тотожнi. НУЛМ почин-ся вiд Котляревського i
до наших днiв, а СУЛМ почин-ся вiд Шевченка i до наших днiв, адже вiн а
не Котляревський є основоположником новоï укр. лiт-ри i лiт-
оï мови.