Переплетення фантастики й реальностi у творчостi Франка

Переорiєнтацiя з казки на iсторiю, заявлена наприкiнцi повiстi,
вказала на перелом у творчостi Франка, який остаточно виявився в 1877-
1878 роках, коли почали виходити його прозовi образки Борислав, що мали
повний скандальний успiх серед галицькоï публiки. Знайомство з
найновiшою європейською лiтературою (Е. Золя, Г. Флобер) i творами
росiйськоï народницькоï белетристики, заангажованiсть у
соцiалiстичному русi прискорили процес самоусвiдомлення молодого
письменника, сприяли демократизацiï його свiтогляду та зверненню до
iдей реалiзму й позитивiзму.
Знаменним фактом тогочасного суспiльно-култьурного життя Галичини стало
зародження в невеликому колi людей, згуртованих навколо журналу Друг,
нового типу свiдомостi, названоï на вiдмiну вiд популярних тодi
iдей народовства й москофiльства радикальною партiєю.
Молодi народовцi (Друг на той час став уже органом народовського
напряму) виступили як апостоли правди та християни пiд гаслами прогресу,
науки, соцiальноï й моральноï свободи, за що ïх охрестили
нiгiлiстами й соцiалiстами.
Франковi судилося стати одним iз iдеологiв i лiтописцiв цього руху,
започаткованого наприкiнцi 70-х рокiв.
Своєрiдним програмовим узагальненням настроïв, iдей, фiлософсько-
моральних колiзiй молодого поколiння стала лiрика Франка (Гiмн,
Товаришам iз тюрми, Каменярi).
Естетичнi погляди Франка раннього перiоду творчостi вiдбились у статтi
Поезiя i ïï становисько в наших временах (1876). Розумiння
природи поетичноï творчостi в нiй близьке до iдеалiстичного
(зокрема, в трактуваннi поетичноï справедливостi). Однак стаття
мiстить також i критику абстрактних естетичних iдеалiв класицистичного
та романтичного типу. Ключовим при цьому стає поняття людськостi,
яке Франко мислить по-просвiтницькому (як загальнолюдську моральну
сутнiсть) i по-позитивiстському як суму емпiричного людського досвiду й
водночас як позитивний родовий iдеал. Пiзнiше, в перiод глибшого
зацiкавлення позитивiзмом, розробляючи принципи натуралiзму в лiтературi
та релiзму в полiтицi, Франко значною мiрою конкретизуватиме саме
поняття людськостi, зокрема, переосмислюючи його субстантивну
(божественну) заданiсть i пов'язуючи з iдеями суспiльного й етичного
прогресу. У цьому планi й лiтература бачилася поверненою не до
iдеального класичного iдеалу, де з'єднувалися дух, уява й природа
, а спiввiднесеною з соцiальним аналiзом реальноï людськоï
iсторiï.
Розрив iз iдеалiстичною естетичною традицiєю найвиразнiше
засвiдчила стаття Франка Лiтература, ïï завдання i найважнiшi
цiхи (1878), хоча рух до нього демонстрували попереднi критичнi виступи
Франка (Лiтературнi письма, Роман Е. Золя Lassomoir, Новь I. С.
Тургенєва, Життя i побут сучасного селянина на Вкраïнi i в
Францiï, Критичнi письма в галицькiй iнтелiгенцiï).
Заперечення романтичноï естетики супроводжується в них
утвердженням суспiльноï ролi мистецтва й потребою створення
реальноï критики. Становлення новоï парадигми розвитку
украïнськоï лiтератури Франко пов'язує з перспективою
розгортання новiшого реалiзму, що на цьому етапi є для нього
своєрiдним рiзновидом європейського натуралiзму синтезом
аналiтичного, наукового методу й поступовоï рацiонально-
просвiтницькоï тенденцiï.
Теорiя наукового реалiзму спиралася на досвiд французького натуралiзму
(передусiм Золя) та ультрареалiзм росiйськоï народницькоï
белетристики (зокрема Гл. Успенського), в якiй Франко побачив виразну
гуманiстичну тенденцiю. На його переконання, лiтература має не
лише описувати реальнiсть, а й аналiзувати факти, причини й наслiдки для
того, щоб виявити механiзми функцiонування суспiльства й показати
iнтелiгенцiï культурнi та прогресивнi завдання, зблизити
ïï з народом. Головним взiрцем, зiзнавався Франко пiзнiше про
свою лiтературну школу, був Золя, потрохи Дiккенс, Брет Гарт, Марк Твен
i Щедрiн.
Ознайомлення Франка з натуралiзмом та його трансформацiя на
украïнському грунтi накладалися на спостереження над тодiшнiм
галицьким життям. Епоха нафтовоï гарячки надавала колись квiтучому
сiльському Пiдгiр'ю, спiвцем якого вже в раннiй творчостi виявив себе
Франко, нового iндустрiального характеру. 1877 р. Франко видає
збiрку Борислав. Картини з життя пiдгiрського народу, якою
започатковує цикл бориславських оповiдань, що до них
звертатиметься протягом майже всього життя.
На кiнець 70 початок 80-х рокiв припадає особливий iнтерес Франка
до робiтничого руху зв'язок iз робiтничими гуртками, участь у виданнi
робiтничоï польськоï газети Praca, вивчення й популяризацiя
окремих праць Е. Геккеля, Ф. Ланге, Ф. Лассал, К. Маркса, спiвпраця з
польськими соцiалiстами тощо. Симпатiï Франка до робiтничого руху
пояснювалися значною мiрою поглядом письменника на пролетарiат як на
чинник цивiлiзацiï, що сприяє вселюдському прогресовi,
оскiльки, мовляв, робiтники борються за такий лад, який кожнiй, без
виняткiв, одиницi забезпечить всебiчний розвиток природних даних.
Крiм очевидного функцiонального й пропагандистського характеру,
студiï з життя робiтникiв, якi Франко друкує того часу, мають
виразну просвiтницьку тенденцiю. Так, Франко намагається доповнити
натуралiстичний об'єктивiзм Золя, а зображення брутальних сцен i
тривiальностi буденного життя облагороджує гуманними iдеалами та
моралiзаторськими сценками. Зацiкавившись явищем пролетаризацiï
колишнiх селян у Бориславi та умовами життя рiпникiв, Франко тенденцiйно
показує, як Борислав пожирає молоде поколiння, лiсти, час,
здоров'я i моральнiсть цiлих громад, цiлих мас. Соцiологiчно-етичне
пiдгрунтя утверджуваного Франком натуралiзму зумовило зображення
моральних страждань та несвiдомих афектiв, спричинених нафтовою гарячкою
— хворобливим станом свiдомостi, який протиставляється все
ще iдилiчному сiльському життю. Франка цiкавить психологiя маси, масовий
герой, вiн показує десакралiзацiю традицiйного сiльського мислення
i розпад традицiйного способу життя (пияцтво, розбишацтво, руйнування
патрiархальних стосункiв).
Галицьки образки, з якими Франко виступив 1877 р. в альманасi Днiстрянка
(Лесишина челядь, Два приятелi), започатковували серiю коротеньких
картинок, якi могли пiзнiше стати матерiалом для великого суспiльного
роману. Фрагментарнiсть, ексiзнiсть прозових студiй Франка, фiксування
тогочасностi в окремих моментах ïï розвитку, на його думку,
мали пiдготувати наступний синтетичний етап лiтературного розвитку, коли
мали з'явитися ширшi заокругленi образи дiйсностi. Iшлося, отже, про
руйнування староï оповiдноï структури, в якiй функцiя автора-
всезнавця спрямовувала й вичерпувала епiчну художню перспективу.
Багатограннiсть i рiзнорiднiсть життєвого матерiалу, його
принципова невичерпнiсть, з одного боку, й майже утопiчна вiра в
спроможнiсть художньоï аналiтики та злбиження ïï з
наукою, з iншого, руйнували монологiчну закритiсть оповiдi в
натуралiстичнiй прозi, зближували ïï з iмпресiонiстичною. Цей
процес трансформацiï епiчноï структури позначився на прозi
Франка.
Iнтенсивнiсть творчого пошуку Франка тих рокiв незвичайна: 1878 р.
написано першу в украïнськiй лiтературi натуралiстичну повiсть Boa
constrictor, 1880 р. повiсть На днi, 1881 р. незавершений роман Борислав
смiється. У промiжках мiж ними новаторська збiрка оповiдань
Борислав (1877), цикл Рутенцi (1877), новели й оповiдання з народного
життя. Розгорнена оповiдь у перших оповiданнях Франка, сугестивна й
контрастна в Лесишинiй челядi та iронiчна в Двох приятелях,
набуває в циклi Борислав гострого публiцистичного характеру.