Наïвне дiвчисько

Вiтер лагiдно пiдштовхував ïï в спину. Вона вимахувала сумочкою i загравала з вiтром пiдставляла йому рум'янi щоки або раптом обкручувалася на однiй нозi, i вiн грайливо окреслював ïï тонкий стан.
Дiвчина йшла на роботу. Цiлий вечiр i ранок мати давала ïй iнструкцiï й годувала повчаннями.
Тато насилу пiдшукав тобi мiсце, наставляла мати.

      Тримайся його. Робота чиста, i люди там гарнi.
I ось вона вже доповiдає пiдтоптаному чолов'язi з темними очима й галявиною серед чорноï чуприни:
Я прийшла на роботу. Мене звуть Оксана Оришечко.
Ага, дуже приємно, вiдповiдає той i мiряє ïï лiнивим поглядом. Я голова завкому Крекотень. Для вiдвiдувачiв товариш Крекотень, а для вас Микола Панасович.
Вiн не дуже доречно запитує:
Де вчилися друкувати?
У мами. Вона друкарка.
Сiдайте за машинку.
Вiн диктує ïй метрiв сорок бездумностi з протоколу чи газети, а потiм безбарвним голосом пiдбадьорює:
Добре. Молодець. А тепер пiдшийте газети, бо тут справжнiй кавардак, i простує до свого кабiнету.
Миколо Панасовичу, газети пiдшитi.
От i добре. Якусь хвилину чути лише його важке дихання.
Якщо будуть вiдвiдувачi, кажiть, що прийматиму з другоï години. Зараз зайнятий. Перед ним лежить розгорнутий журнал, у голосi його лiнь i втома.
А що менi робити? вихоплюється в неï.
Не спiши поперед батька в пекло, несподiвано переходить на ти. Будеш потрiбна скажу.
Знiчев'я вона гортає пiдшивки газет, друкує листа знайомiй у село , скорботно заглядає в маленьке дзеркальце. Часом ïï викликає Микола Панасович:
Надрукуй список заочникiв. Знiми копiю з цього листа.

      Два примiрники.
Минає день. Закiнчується тиждень. На незриму вiсь часу намотуються одноманiтнiсть i нудота. Шурхотять папери, i стукає серце.
Коли вже я почну щось робити? питає вона одного разу.
Ти прекрасно справляєшся з обов'язками.
А хiба в мене так i не буде справжнього дiла?
Справжнього дiла? Микола Панасович навiть осмiхається. Наïвне ти дiвчисько. Кожне дiло справжнє. Так нас учать.
Вона починає щось палко доводити, а вiн поблажливо й докiрливо хитає головою. Йому смiшно чути ïï докази. Вiн син свого часу. Колись якось висунувся, його помiтили й посадили в це крiсло. I вiн сидить. I сидiтиме без жодних нарiкань, доки не пересадять в iнше. Як це завжди буває з людьми низькоï культури й убогоï душi, совiсть його не турбує. Вiн навiть зверхньо дивиться на людей, особливо неспокiйних, i вважає себе кезамiнимим. Порожнечу справдi нелегко чимось замiнити.
Знаєте, Миколо Панасовичу, несподiвано для самоï себе

      каже Оксана, завтра я не прийду на роботу…
Вона не чує, що вiн бубонить ïй услiд. Дiвчина вже бiжить схiдцями, сумочка викреслює кола, а в грудях оживає щось незмiрно дороге й нiжне, вiдвойоване в байдужостi.
412 слiв За В. Симоненком