Мудрiсть Рудакi

Одним iз втiлень великоï мудростi сходу, ïï глибини,
витонченостi й позачасностi був Абульхасан Рудакi, видатний лiрик,
основоположник усiх iраномовних лiтератур, якого в рiдних краях
називають вранiшньою зiркою поезiï. Доля не була прихильною до
нього. Через надзвичайну здiбнiсть до музики й складанню вiршiв Рудакi
здобув славу й визнання, якi привели його на високi придворнi посади.
Але, як напише потiм сам поет:
Цьому хисткому свiту не радiй: Вiн тiльки дурить, хитрий лицедiй. Добро
його — за казочку вважай, А зло його — витримувать умiй.
Хисткий, химерний свiт обiйшовся з ним нiчим не краще, нiж iз багатьма
iншими чесними й твердими людьми: немилiсть, опала, вигнання й
ослiплення — така була винагорода славетному поетовi. Але по-
справжньому сильну людину не зламає нiщо: там, де вже не
вистачає слiз i сил, допоможе смiх. Добрим жартом i фiлософським
ставленням до свiту можна подолати все. Саме з ïх допомогою Адам
поетiв подолав своє лихо:
Змiнився свiт, i я змiнивсь — такий талан людини. Дай палицю!
Прийшла пора для палицi й торбини!
Аналiзуючи культурну спадщину Рудакi, ми бачимо, що його поезiя —
не тiльки пишномовство й красиве плетиво слiв. Нi! Глибоким вiдчуттям
законiв свiту, знанням людей, любов'ю насиченi рядки його творiв.
Пройшло вже бiльше тисячi рокiв i свiт змiнився, але — це знають
всi — iстинна мудрiсть стоïть вище цього, саме тому лiрика
Сина Сходу актуальна в нашi часи, адже вона несе в собi розгадки,
поради, думки i втiху вiдносно тих незгод i проблем, якi кiгтять нашi
серця незалежно вiд походження, вiри, епохи.
Якщо шукаєш ти найпрекраснiшi слова, щоб ними розповiсти коханiй
про своï почуття; якщо бажаєш втiшитись i вгамувати печаль
вiд несправедливостi, тобi вчиненоï; якщо хочеш насолодитися
спокiйним гармонiчним гумором; якщо потребуєш порад на
життєвому шляху чи просто батькiвськоï доброï прочуханки
(буває i таке! Точнiше, i не таке буває!), шукаєш
натхнення або просто бажаєш наповнити серце й розум вiчними
iстинами, звернись до тих скарбiв, якi залишив нам Рудакi, i знайдеш
усе, за чим прийшов.
А менi тiльки залишається закiнчити цi рядки словами самого
Рудакi, так влучно й без лицемiрноï, зайвоï скромностi сказанi
про самого себе:
Я мiж поетiв найбагатший i найбистрiший на слова, Як схочу, то в руках у
мене i мертвий камiнь заспiва.

• Майстер, який шиє намети з шовку розуму
• Iззвукiв — лише подих вiтру i далекi перебори струн чанга.

Ця нiч — одна iз тих, яку накриває — хвиля за хвилею — прибiй моря думок. Саме в такi години приходить вiдчуття про надходження важливоï думки, здається, ще мить, схопиш, i вона твоя. I з нею розкриються всi таємницi нашого перебування на землi, сенс життя й смертi. Але страхи, невпевненiсть вiдлякують думку.
Десять столiть пройшло з тих пiр, як на iранському небосхилi запалилась
зiрка, щоб вiдзначити прихiд мудреця (варто додати: математика,
астронома, лiкаря, фiлософа, поета, i в чомусь — пророка). Крiзь
сивину вiкiв пройшла його непишномовна мудрiсть, яка виявилась
непiдвладною нi часу, нi iсторiï.
Омар Хайям — Гiяс ад-Дiн Абу-ль-Фатх Омар iбн-Iбрахiм ал-Хайям
Нiшапурi. Хайам спiвзвучне зi словом хайма — шатро, намет, вiд
цього й назва твору.
Разом з рядками Хайяма у свiдомiсть проникають фаталiзм i вiдчуття того,
що буття визначене наперед. Вiчна загадка ланцюгiв Всесвiту не
вiдкриється нам:
Ми йдемо з цього свiту, не знаючи Нi початку, нi сенсу його, нi кiнця.
Навiть найсвiтлiшi уми не розiгнали ту темряву невiгластва, яка
оточує нас. Вони сягали нестями, а таємницi все тi ж самi
душать i висушують розум, зазначає мудрець у багатьох своïх
вiршах.
Такi думки накривають як хвиля морська, приносять шалене вiдчуття
безвиходi, ще крок — i божевiлля. Але не тiльки вони є
супутниками рядкiв Омара Хайяма. Його рубаï — немов
дорогоцiнне вино з букетом, у якому зiбранi всi ноти: печаль, туга,
вiдчуття руки фатуму, але разом з цим вони увiбрали в себе весь
розсудливий спокiй, так притаманний культурi сходу. Вiн
розливається по тiлу так, як арабське письмо пiд каламом,
стиснутим рукою фiлософа, i вгамовує бiль вiд розумiння нашоï
безпорадностi, непомiтностi i немi-чi: iз праху ми прийшли i вiтер
розвiє нас.
Схiд — справа тонка й вишукана. Безпораднiсть i незнання
таємниць Всесвiту — це ще не привiд опускати руки. Нам
вiдмiряно стiльки, скiльки вiдмiряно: нi крихтою бiльше (i не менше). I
вiд нас залежить, як витратити час. Дихай глибоко. Живи легко. Спiвай,
доки не порвались струни чанга. Не втрачай глузд нi вiд щастя, нi вiд
болю. Цiнуй дружбу. Життя рiвне подиху — не витрачай його марно.
…Я дихаю глибоко. I зi свiжою темрявою, що насичує моï
легенi, приходить думка: майстер, який шив намети з шовку розуму, завжди
нагадував про те, що кожна людина — прах. I кожен прах був колись
людиною. Глина, з якоï роблять глеки для вина, була колись тiлами
людей -ч- прекрасних або огидних, царiв або бiднякiв, але доля ïх
чекала єдина. Однак на кожне правило — навiть на те, яке
виводив великий мудрець — є свiй виняток: Хайям став не
прахом, а вином, яке вже десять столiть насичує тих, хто прийшов
пiсля нього. I усмiшка — спокiйна схiдним спокоєм i мудра
хайя-мовою мудрiстю — торкає моï губи.