Мова — це душа народу (за творчiстю Д. Павличка)

Поет широкого тематичного дiапазону, Дмитро Павличко створив багато
лiричних вiршiв, якi вiдзначаються свiжiстю, образнiстю, яскравою
поетичною мовою. Але особливу увагу привертають вiршi поета, присвяченi
рiднiй мовi. Роздуми поета про мiсце украïнськоï мови в
минулому, сучасному та майбутньому лягли в основу багатьох його поезiй.
Проблема розвитку украïнськоï мови, нацiональноï культури
була для нього важливою й досить болючою: вiн навчався у польскiй школi,
де його рiдна украïнська мова була суворо заборонена (мiсцевiсть,
де жив майбутнiй поет, належала тодi Польщi) i за мову мужицьку не раз
на колiна довелося у школi ставати менi, писав Дмитро Павличко в одному
iз своïх вiршiв. Не набагато краще було i за часiв адмiнiстративно-
командноï системи, коли було проголошено iдею злиття нацiй.
Внаслiдок слухняного здiйснення цих установок роль i значення
украïнськоï мови катастрофiчно падали, сфера ïï
вживання постiйно звужувалася. Закривалися школи з украïнською
мовою навчання, ïï було практично витiснено з галузi науки i
технiки, вищих i середнiх навчальних закладiв, державних установ, вона
майже перестала звучати в мiстах. Украïнцi з походженням почали
соромитися спiлкуватися рiдною мовою, замiняли ïï росiйською.
Посилилися вияви нацiонального нiгiлiзму. I багато хто з украïнцiв
будучи лакеями за натурою, вiдмовлявся вiд рiдноï мови,
батькiвського корiння. Шукаючи теплого мiсця, легкого хлiба на
росiйських чи захiдних задвiрках, вони зраджують i рiдну мову, i рiдну
матiр. Це манкурти. Будучи справжнiм патрiотом своєï
краïни, Павличко не мiг спокiйно спостерiгати такi явища. Це
ïм, манкур там, поет гнiвно кидає в обличчя слова:
Ти зрiкся мови рiдноï, нема
Тепер у тебе роду, нi народу.
Чужинця шани ждатимеш дарма
В твiй слiд вiн кине смiх погорду!
Саме так у вiршi Ти зрiкся мови рiдноï… поет картає земляка-
украïнця, який занедбав поле рiдного слова, ставши безбатченком,
перевертнем. Тематично цим вiршем спорiднений Лист до одного знайомого у
справах фiлологiчних, якому поет теж говорить про негiдника-ледаря, що
рiдне поле в будяччi кинун, що рiдне слово в собi загасив, неначе ватру.
Але ж як можна забути рiдну матiр, яка виростила тебе, викохала,
поставила на ноги? Чи можна поважати таку людину, взагалi вважати
ïï людиною? Цю ж тему порушує Д. Павличко у циклi
вiршiв, створених значно пiзнiше Вiршi з Монголiï. У поезiï
Мiж горами в долинi бiлi юрти… йдеться про любов монголiв до
своєï вiтчизни, до рiдноï мови, яку вони трепетно
шанують i бережуть. Навiть якщо б сам ïхнiй Бог усевладний Будда
запропонував ïм вiддати Європу й Азiю за рiдну мову, вони б
вiдмовилися вiд такоï пропозицiï, бо мова для них найцiннiше i
найсвятiше багатство.
То наше слово,
то щоденне чудо,
То сонця зiр крiзь каменя бiльмо,
То дух народу о всесильний Буддо!
Все в нас бери, лиш мови не дамо. Бо справдi, якщо зникне мова, зникне й
народ. Це дуже добре розумiють: монголи, яким поет протиставляє
своïх землякiв, гнiвно кидаючи ïм докiр:
А ви, освiченi монголи,
Ногi внучата княжоï землi,
Все вiддали i рiдну мову й школи
За знак манкурта на низькiм чолi.
А ось вiрш Якби я втратив очi, Украïно, у якому поет
зазначає, що втратиши зiр, вiн ще зможе жити на свiтi, хоч i як би
це було страшно, а втрата слуху означає для поета втрату життя, бо
не буде можливостi чути звуки рiдноï мови, нiжний спiв солов'я,
гучноï трембiти, тривожного шуму стрiмкого Черемошу мови
рiдноï неньки-землi. Не чути материнськоï мови ото була б
загибель -смерть моя, пише поет.
Мова це духовна коштовнiсть, всякий народ звеличує себе,
виявляє нацiональнi набутки свого серця, своєï
мудростi, передає вiд поколiння до поколiння свiй досвiд,
культуру, традицiï. Вона робить народ народом, веде нас на вершину
знань, вiдчиняє дверi до духовноï скарбницi людства. Це
духовний заповiт, який
… у спадок вiддали менi
Моï батьки i предки невiдомi,
Що гинули за неï на вогнi,
пише поет у своєму вiршi
О рiдне слово, хто без тебе я.
Поет-патрiот, невтомний борець за нацiонально-культурне вiдродження
украïнського народу, його iсторiï, нацiональноï гiдностi,
Д. Павличко вчить нас берегти рiдну мову, шанувати й розвивати
ïï, боротися за неï, бо в нiй наша сила, наше безсмертя.