Кулiш перекладач творiв свiтового письменства
У статтi розповiдається про лiтературну, просвiтницьку йперекладацьку дiяльнiсть визначного украïнського письменника,
iсторика та громадського дiяча П. О. Кулiша, який увiйшов в iсторiю
свiтовоï лiтератури украïнськими перекладами творiв
зарубiжноï класики. Разом з украïнськими культурними дiячами
I. Пулюєм та I. Нечуєм-Левицьким Кулiш здiйснив
украïнський переклад Святого Письма, який став визначною
подiєю в лiтературному життi Украïни.
Велелюдною була Ганнина Пустинь 27 липня (за ст. ст.) 1910 р. Укотре
звiдусiль прибули сюди, у Мотронiвку, численнi прихильники Панька
Кулiша, щоби вшанувати свiтлу память небiжчика, який до останнього дня
працював тут над украïнським перекладом Бiблiï. На урочистiй
панахидi, яку вiдправляли двоє священикiв, виступив вiдомий
письменник М. К. Вороний. Близько 200 присутнiх на урочистостях чули
щире слово митця про покiйного Кулiша i свiтле майбуття Украïни.
Пiсля цих слiв борзенський повiтовий справник Ладиновський рiзко обiрвав
виступ промовця й перервав панахиду. Доповiдаючи про iнцидент iз Вороним
начальнику Чернiгiвського губернського жандармського управлiння М. П.
Рудову, Ладиновський надав йому iнформацiю про П. О. Кулiша: Пантелеймон
Кулиш по политическим направлениям своим был украинофил, писал на
украинском языке и исключительно за Малороссию. Сочинения Кулиша были
прогрессивного направления, за что по повелению императора Николая I
лишён он был права писать и сослан в г. Тулу. Живя в Туле, Кулиш и там
писал, но под псевдонимом. 6 сентября 1850 года вследствие усиленного
ходатайства влиятельных людей во главе с сенатором Кочубеем, Кулиш
помилован.
Так как выпуск литературных трудов Кулиша встречал некоторые
препятствия, Кулиш покинул Россию и выбыл за границу. Живя в Галиции,
там писал и даже имел перейти в австрийское подданство. В Галиции
задумал издавать газету в духе примирения поляков с украинцами, поляки
обещали дать материальную поддержку изданию, но обманули, после чего
Кулиш оставил Галицию, поселился в имении жены своей х. Мотреновке, жил
в нём с 1882 года.
За период своей жизни Кулиш написал разных произведений до 400. Вся
библиотека Кулиша с рукописями, за смертию его, женою его, Александрой
Михайловной подарена музею Тарновского и хранится в городе Чернигове
[10, 26-27].
Непростим був життєвий i творчий шлях П. О. Кулiша до вершин
свiтового письменства.
Вихований в украïнському козацькому середовищi, де з дiда-прадiда
шанувалися народнi звичаï та обряди, вiд матерi Катерини
Гладкоï успадкував вiн невичерпну любов до живого украïнського
слова i зберiгав ïï до останньоï митi свого земного
життя.
Не володiючи жодною iншою мовою, крiм рiдноï украïнськоï,
вступив вiн у Новгород-Сiверське повiтове училище (1831) i спершу вчився
там дуже тупо, бо не розумiв великоруськоï книжноï мови [4,
219]. Тiльки за гарне письмо перевели його з пiдготовчого класу в
перший. Багато зусиль довелося докласти юному Кулiшевi, щоб опанувати
нацiональну мову великоросiв i стати першим учнем училища, проте
справжнє знайомство з творами свiтового письменства вiдбулося вже
в Новгород-Сiверськiй гiмназiï, де навчався юнак протягом 1833-1836
рр. Заприязнившись зi своïм однокласником Сердюковим, двома роками
старшим за нього, ходив Кулiш до нього як до учителя i наставника, бо
вважав його розумнiшим за усiх гiмназiйних учителiв. Не мала мiри
прихильнiсть його до Сердюкова, споглядав вiн на нього як на сонце, i
багацько високого i чесного впоïв у себе вiд його, зазначив
письменник в автобiографiчному творi Жизнь Кулиша [4, 220]. Жадiбно
прислухався Кулiш до поезiй Пушкiна й Жуковського, уважно читав
украïнськi повiстi Гоголя та лiричнi твори нiмецьких представникiв
епохи Просвiтництва Гете й Шiллера, старанно переписуючи ïх у свiй
зшиток, оскiльки рiдкiсними були цi книжки в мiсцевих книгарнях. Через
матерiальнi нестатки в сiмï мусив Кулiш пiти з гiмназiï пiсля
5-го класу та шукати кондицiï у багатих панiв, щоб заробити грошей
i вступити в Киïвський унiверситет св. Володимира, заснований 1834
р. Восени 1839 р. П. Кулiш став студентом-слухачем iсторико-
фiлологiчного факультету, а роком пiзнiше зарахували його повноправним
студентом на юридичний. Пiд благотворним впливом молодого професора
росiйськоï словесностi М. Максимовича вiдбувся Кулiш як письменник
i фольклорист, вiдмiнний знавець законiв мистецтва, iсторiï та
великоруськоï мови. У дусi росiйськомовних украïнських
повiстей М. В. Гоголя Кулiш скомпонував двi легенди про воронезьких
козакiв О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став i О том,
что случилось с казаком Бурдюгом на Зелёной неделе i надрукував ïх
в альманасi М. Максимовича Киевлянин (1840, кн. 1). Пiсля вiдрахування
молодого письменника зi складу студентiв Киïвського унiверситету
через вiдсутнiсть паперiв про дворянське походження, завдяки клопотанням
професора М. Максимовича та протекцiï помiчника попечителя
Киïвського учбового округу М. В. Юзефовича, Кулiшу було надано
мiсце
Вчителя росiйськоï мови Луцького повiтового дворянського училища наВолинi.
Можливо, тут, у старовинному захiдноукраïнському м. Луцьку,
приєднаному до Росiï пiсля остаточного повалення Польщi
(1795), вiдкрив для себе Кулiш iншу Європу, якоï не бачив на
рiднiй Чернiгiвщинi. Чимало книг європейських митцiв,
конфiскованих у польських магнатiв, побачив вiн на полицях
училищноï бiблiотеки, якою завiдував одноземець i старший приятель
Кулiша I. П. Хиль-чевський. Книги були надрукованi переважно французькою
i польською мовами. По свидетельству Хильчевского, Кулиш приехал в Луцк
с весьма жалким познаниями во французском языке, но по истечении трёх-
четырёх месяцев он стал свободно читать Вальтера Скотта и в подражание
его роману Карл Смелый тогда же начал писать свой собственный
исторический роман Михайло Чарны-шенко, писав перший бiограф Кулiша М.
К. Чалий [8, 8]. Так розпочалося знайомство молодого письменника з
європейськими мовами. Згодом, зазначив украïнський дослiдник
життя i творчостi П. О. Кулiша Дмитро Дорошенко, вивчив Кулiш мови:
англiйську, нiмецьку, iталiйську, майже всi словянськi, та ще й
латинську i єврейську (старожидiвську); остання була потрiбна йому
для працi над перекладом Святого Письма. У Луцьку вперше познайомився з
польським товариством [2, 15-16].
Натхнений знайденим у Луцьку давнiм списком Лiтопису Самовидця, плiдно
працював письменник над новими iсторичними творами, серед яких
вирiзнялася велика поема пiд назвою Украïна , яка повинна була, за
автором, дорiвнювати гомерiвськiй Iлiадi. Високо оцiнюючи цей твiр
Кулiша, украïнський поет Богдан Лепкий писав: В першiй частинi
цеï великоï, на зразок Гомера зложеноï поеми, мала бути
наша iсторiя вiд початку Украïни до батька Хмельницького, у другiй
все те, як воював вiн ляхiв iз своïми лицарями, у третiй те, якi
смути й руïни були по Вкраïнi, як умер козацький батько, а в
четвертiй Палiй i Мазепа зо Шведами. Поема побачила свiт у 1843 р., а
через деякий час Кулiш рiзко змiнив своє ставлення до козаччини i,
вiдповiдно, до задуманоï великоï працi. У звязку з цим Лепкий
зазначив: У своïх спогадах про Костомарова каже вiн, що в сорокових
лiтах був тiльки автором курiозноï поеми, зложеноï з
кобзарських автентичних i апокрiфiчних
Дум, звязаних з собою стихами собственного iздЬлiя, себто першоï
частини поеми Украïна [5, 3-6].
Наприкiнцi 40-х рокiв задумав Кулiш перекласти украïнською мовою
Гомерову Одiссею, але з невiдомих причин задум цей не здiйснився. Лише з
кiнця 50 початку 60-х рр. увiйшов вiн в iсторiю украïнськоï
лiтератури талановитим перекладачем i переспiвувачем чужоземних поезiй.
1862 р. у Санкт-Петербурзi вийшла перша збiрка поетичних творiв пiд
назвою Досвiтки. Ïï склали в основному твори, що друкувалися
протягом 1861-1862 рр. у журналi Основа. Друге видання збiрки здiйснено
1876 р. У передмовi до збiрки, яка мала назву Заздалегiдне словце до
другого типу, Кулiш звернувся до читачiв: На передрук моïх спiвiв,
з ласкавоï прихильностi до мене шановного ïх видавця дивлюся я
вже яко на памятку давняшнього нашого зрозумiння старовини
украïнськоï.
Що бiльш довiдуватимемось про неï з аутентичних джерел, то все
виразнiш стоятиме вона перед очима нашого духа поруч iз тим
життєм, яким жили iншi товариства i нацiï, тiльки ж би
давняшнє наше зрозумiння, яке б воно не було собi, не втеряє
через те ваги своєï [3, 600].
