Жив, любив, страждав — який затворiв пiд псевдонiмом Стендаль

Лiтература революцiйноï епохи була спрямованоï на аналiз
суспiльства. Поетичним правосуддям займалися й романтики, i реалiсти.
Але робили вони це рiзними шляхами. Критик Ш. О. Сент-Бьев дотепно
охарактеризував рiзницю, що iснувала мiж романтичним i реалiстичним
пiдходом до дiйсностi: Це вже не поет, що делiкатно знiмає покриви
з особистих таємниць, це — лiкар, що без сорому дивиться на
самi потаєнi хвороби своïх пацiєнтiв.
Жив, любив, страждав, — написано на надгробнику Анри-Марi Бейля,
що затворiв пiд псевдонiмом Стендаль. З 1800 до 1812 вiн служив
сублейтенантом в армiï Наполеона. Разом з iншими орлами пройшов
Iталiю, Берлiн, Вiдень, Москву. Пiсля падiння Наполеона не змiг iснувати
у Францiï епохи Реставрацiï й поïхав в Iталiю, де брав
участь у боротьбi карбонарiïв, дружив з Байроном, в 1821 р.
повернувся у Францiю, а пiсля перемоги республiканцiв, в 1831 р. одержав
посаду iталiйського консула й до кiнця життя жив в Iталiï, що
залучала його набагато бiльше, нiж Францiя
Уже першi кроки Бейля — письменника — Життєпис Гайдна,
Моцарта й Метастазио (1814), Iсторiя живопису Iталiï (1817) Рим,
Неаполь, Флоренцiя (1817), Прогулянки по Риму (1829), демонструють
особливостi його творчоï особистостi. Його цiкавить суспiльство й
неординарна особистiсть на тлi суспiльства. Стендаль мав цiкаву
особливiсть стилю: розповiдаючи про всiм руйнуючи страстi, вiн завжди
звертається до максимально холодного, точноï, синтаксично
правильноï мовлення, створюючи в такий спосiб дивний ефект
об'єднання бурхливого темпераменту й холодного аналiзу (письменник
згадував, що перш нiж сiсти за роботу, вiн читав кримiнальний кодекс,
щоб максимально настроïти себе на холодний стиль). Тому твору
Стендаля не захоплюють, вони вимагають детального, навiть
дисциплiнованого читання Стендаль уважав себе романтиком, i його
реалiстична творчiсть тiсно пов'язане з романтизмом. Колись революцiйна
Францiя вiдштовхувала його. Вiн не бачив там теперiшнiх характерiв, а
бачив анемiчних, застиглих у слiпiй покiрностi iстот. Тому й зробив
романтичну втечу в Iталiю, що вiдставала вiд Францiï в планi соцiально-
економiчного розвитку, але зберiгала характери, нехай суперечливi,
жорстокi, але живi
Той, хто на початку життя зштовхнувся з колосальним вибухом
французькоï революцiï й наполеонiвських походiв, не мiг
примиритися з буденнiстю. Його залучали величних особистостей Наполеона,
тат i князiв часiв Ренесансу. Ïх, безумовно, не можна вважати
моральними зразками: Наполеон знищив своïх колишнiх товаришiв по
боротьбi за iдеали волi, коли вони поринули в кровопролиття, i призначив
себе iмператором Францiï. I Стендаль засудив його. Але на тлi
нiкчемних Бурбонов, якi вернулися до влади в часи Реставрацiï,
фiгура маленького капрала виглядала величноï, i Стендаль цiнував у
ньому не самодержця, а республiканського генерала. У Бонапартi, також,
як i в характерах часiв Ренесансу, йому iмпонувала пристрасть, що
Стендаль — письменник цiнував вище всього
Трактат Расин i Шекспiр (1825) стала настiльною книгою для багатьох
письменникiв ХIХ ст. Осмислюючи шлях розвитку французькоï
лiтератури, Стендаль нiбито включається в суперечку мiж старими i
новими i пропонує Францiï шекспiрiвський шлях розвитку.
Класицизм, корифеєм якого вважався Расин, Стендаль називає
мистецтвом прадiдiв i протиставить йому шекспiрiвську спрямованiсть на
живе, реальне життя, на неповторнiсть певного iсторичного вiдрiзка, що
проживає нацiï
Роман Арманс, або Сцени з життя паризького салону 1827 р. (1827) можна
вважати добутком романтизму. Воно не мало успiху. Але точна посилка на
час i мiсце є симптоматичною. Арманс можна вважати пробiй пера,
пiдготовкою до епохального полотна Червоне й Чорне.