Жанрово-родовий склад украïнськоï лiтератури 70-90-х рокiв ХIХ ст

Жанрово-родовий склад украïнськоï лiтератури 70-90-х рокiв ХIХ ст., на вiдмiну вiд попереднiх перiодiв, характеризується вiдчутним домiнуванням епiко-прозових форм. Цi форми визнавалися письменниками за найвiдповiднiшi реалiстичному свiтосприйняттю.
Рудиментарнi прояви розповiдi вiд першоï особи зринають у прозi цього перiоду й надалi. Ця манера видається зручною для стилiзацiï народноï розповiдi, насичення творiв фольклорно- етнографiчними iнкрустацiями, вiдтворення сентиментально-елегiйних iнтонацiй у голосi героя.
Магiстралi реалiстичноï прози пов'язанi з розпiзнанням явищ i процесiв пореформеного суспiльства, життя якого характеризувалося соцiальним розшаруванням, динамiзмом, нестiйкiстю побуту й моральних засад патрiархальноï родини. В украïнськiй лiтературi, як i в лiтературах захiдноєвропейських i слов'янських, постає потреба грунтовного соцiально-психологiчного дослiдження особистостi в процесi капiталiзацiï суспiльства, з'ясування iсторичних тенденцiй його розвитку, виявлення джерел новоï iдейностi та ïï носiïв.
Визнаючи прiоритет життя як єдиного кодексу естетичного, украïнська проза 70-90-х рокiв практично наново вiдкриває розшароване й багатолике у своïх соцiальних, iдейних i моральних проявах тогочансе суспiльство. Увiйшовши в лiтературу напркiнцi 60-х на початку 70-х рокiв, I. Нечуй-Левицький, О. Кониський, Панас Мирний , I. Франко, М. Старицький, М. Павлик заселяють художнiй свiт цiлими галереями розмаïтих суспiльних типiв. У 80-90-х роках лави украïнських прозаïкiв поповнюють Б. Грiнченко, С. Ковалiв, О. Маковей, Т. Бордуляк, А. Чайковський, Олена Пчiлка, Н. Кобринська, Є. Ярошинська та iншi. Твори письменникiв-рiзночинцiв вiдбивають фаховi педагогiчнi, лiкарськi, слiдчо-судовi зацiкавлення авторiв, помноженi на соцiально-психологiчну проблематику життя.
Повiстувально-епiчнi форми реалiстичноï прози тяжiють до безпосереднього контакту з дiйснiстю, динамiчного вловлювання явищ життя. Звiдси походить великий масив творiв нарисового характеру, жанрових форм з ознаками репортажно-публiцистичноï фактографiчностi.
Актуалiзацiя романних форм ставила перед украïнською реалiстичною прозою багатоаспектнi завдання, розв'язання яких iстотно прискорювало мистецький розвиток i пiдносило iдейно-естетичний рiвень художнього мислення украïнськоï лiтератури в контекстi свiтовоï. Виявляючи власнi ресурси в романнiй традицiï, в iнших жанрових формах, украïнська проза асимiлювала ïх iз жанровими парадигмами європейськоï та росiйськоï романiстики. Становлення системи романних жанрiв в украïнськiй лiтературi 70-90- х рокiв ХIХ ст. вiдбувається сихнронно з оновленням романного мислення вiдповiдно до настанов реалiстичноï художностi.
Синтез дослiдницьких здобуткiв реалiзму з розвитком романних жанрiв був надзвичайно плiдним для всього украïнського письменства. Саме пiд час художнього освоєння сучасного матерiалу украïнська лiтература виробила основнi нацiональнi типи романiстики.
Традицiйний для украïнськоï лiтератури сюжет жiночоï долi багатопланово освоюється в оповiданнях О. Кониського, М. Павлика, Н. Кобринськоï, Є. Ярошинськоï та iн. Покладаючись на адаптивно-тетерогеннi властивостi психiки, Панас Мирний створює романну версiю цього сюжету в соцiальному романi-бiографiï Повiя. Доля Христi Притики дає сумну аналогiю до синьоï асигнацiï з твору Є. Гребiнки, що, переходячи з рук у руки, душенищiвного щадним вогнем безжального егоïзму й байдужого, душенищiвного споживацтва. Роман-бiографiя розкриває соцiально- дослiдницькi настанови реалiстичноï лiтератури, що реалiзуються в беззастережному й безсторонньому морально-психологiчному розтинi строкатого соцiуму.
Бувши епосом iндивiдуального життя, роман розробляє проблематику морального самовизначення людини в своєму оточеннi. На вiдмiну вiд епосу реалiстичний роман звернено до iндивiдуальноï психологiï, зокрема до тих ïï властивостей i процесiв, що роздiляють людей. Iнтегруючи фiлософську проблематику щастя людини та ïï морально-психологiчного самопочуття в свiтi, I. Франко виробляє форму фiлософсько-психологiчного роману. Героï його творiв Для домашнього огнища, Лель i Полель , Основи суспiльностi, Перехреснi стежки опиняються на драматичних перехрестях боротьби за iснування, умовностей опiнiï, життєвих несподiванок, породжених зiткненням iнтересiв i приватних iнiцiатiв суб'єктiв свiдомостi й дiï. Жанровий синтез романiстики реалiзується у взаємодiï епiко-драматичних i лiричних форм. Прагнення вловити гострi конфлiкти й суперечностi життя та свiдомостi людей пiд впливом нових суспiльних вiдносин спричиняється до драматизацiï реалiстичноï романiстики. В украïнськiй лiтературi 70-90-х рокiв вона особливо помiтна насамперед у творах Панаса Мирного та I. Франка. Основу драматичного в романi утворює трагедiя особистостi, а iстотним структурним елементом є сцени драматичноï дiï рiзнi форми людського спiлкування, з'ясування етико-iдеикигiчних позицiй героïв.
Супутнiй розвиток лiричних форм викликано потребою розкрити тi iнтимнi гранi душевного життя, якi не надаються об'єктивному спостереженню й вiдтворенню в епiчних i драматичних формах. Iз паралелей епiчних i лiричних сюжетiв складається картина життєвоï повноти, а водночас i можливiсть критичного спiввiднесення суб'єктивних уявлень героïв з об'єктивним плином життя. Єднiсть лiричних елементiв з епiчними досягається включенiстю суб'єктно- особистiсних реакцiй героя в процеси вiдображення епiчних ситуацiй та в ïх драматичне творення.
На шляху психологiзацiï украïнська реалiстична проза виробляє й засвоює широкий спектр форм i засобiв розкриття внутрiшнього свiту героя.
I. Нечуй-Левицький широко вдається до прямих авторських
      характеристик, пояснювального коментування психологiчно виразноï
      дiï органiзовано як дiалоги з побутово-психологiчною та
      iдеологiчною тематикою; внутрiшнi монологи розкривають iдейний змiст
      свiдомостi героя в логiзованiй, синтаксично впорядкованiй формi,
      виробленiй поетикою просвiтницького реалiзму. У Панаса Мирного
      пiзнавальнi настанови заглянути в душу чоловiчу глибоко-глибоко, у
      його серце i виявити, розказати, що у них робиться у час лихоï
      недолi, у час великоï радостi, нещастя, горя, орiєнтованi
      психологiчним iнтересом до драматизму внутрiшнього життя особистостi,
      до екстатичних станiв суб'єкта свiдомостi. I. Франко
      iнтенсифiкує драматизм психологiчних процесiв, передаючи
      дiалектичний змiст ïх перебiгу в сюжетно-часовому згущеннi
      подiй, у формах дiалогiчних зiткнень, невласне прямоï мови та
      внутрiшньомонологiчного мовлення.
На шляхах психологiчного аналiзу морального розвитку особистостi, ïï душевних антагонiзмiв, колiзiй життя серця й розуму романiстика й новелiстика украïнських прозаïкiв вiдкрила багато психологiчних iстин, якi не давалися науцi тих часiв. Художнє людинознавство дiє там, де не все може добратися наука, й реалiстичнi його здобутки виявилися iсторично найзначнiшими внаслiдок долання вузькописхологiчних трактувань людини, характерних для романтизму.
Iсторико-лiтературний перiод 70-90-х рокiв був часом домiнування епiко- драматичних жанрiв i прозово-повiстувальних форм. Ця домiнанта позначилася на особливостях поезiï та мiсцi лiризму в письменствi цiєï доби.
Для реалiзму джерелом поетичних емоцiй стало не сентименталiстське життя мудрого вiд природи серця в його протиставленнi розуму, не романтично пристрасна опозицiя особистостi свiтовi, а динамiчне спiввiднесення всього конкретного розмаïття явищ, пошук адекватного вiдгуку на рiзноманiтнi впливи дiйсностi на людину.
У жанрах украïнськоï лiрики 70-90-х рокiв ХIХ ст. вiдбилися процеси жанрово-родового синтезу, своєрiдноï романiзацiï (М. М. Бахтiн). У поетичному доробку I. Франка можна вирiзнити твори з лiричним героєм, який по-романному розкриває психологiчно- вiковi змiни у свiтосприйняттi й самопочуваннi.
Предметно-об'єктивна сфера реалiстичноï лiрики виявляє виразну тенденцiю до циклiзацiï. Як конструктивний принцип жанроформування циклiзацiя виявляє особливу продуктивнiсть у реалiзмi, що засвiдчується, зокрема, здобутками прози (Бальзак , Золя, Франко). Лiричною драмою Зiв'яле листя I. Франко розкрив констурктивнi жанрово-родовi можливостi й реалiстичноï поетики, ïï аналiтико-людинознавчi ресурси. В процесi десятирiчного розвитку лiричного героя первiсний авторський задум iз кiлькох пов'язаних внутрiшнiм лiрико-драматичним дiалогiзмом поезiй перерiс у цикл, а далi в три жмутки творiв, у яких вiдбилася драматична iсторiя нещасливого кохання i складного шляху самопiзнання героя-поета.
Вершинним результатом лiро-епiчного синтезу в ралiстичнiй поезiï є поема. Ïï жанрово-тематичнi рiзновиди — соцiально- побутова, iсторична, мiфiчно-легендарна, що ïх розробляли В. Мова , П. Кулiш, В. Масляк, Олена Пчiлка, рання Леся Украïнка, Б. Грiнченко, К. Устиянович, — iстотоно доповнив I. Франко. Вiн внiс у цей жанр фiлософську проблематику, гострополемiчний свiтоглядний засновок, енергiю авантюрного й казкового типу сюжетiв, художню умовнiсть, культуру освоєння свiтових образiв i сюжетiв.
Характерна для украïнськоï лiтератури 70-90-х рокiв тенденцiя збагачення ïï iдейно-естетичного фонду мистецькими здобутками iнших народiв та епох особливо продуктивно виявилася в поетичнiй творчостi . На переконання I. Франка переклади важних i впливових творiв чужих лiтератур у кожного культурного народу, починаючи вiд старинних римлян, належали до пiдвалин власного письменства. Обробками чужоземних легенд i притч, казок i переказiв, перекладами iншомовних творiв М. Старицький, Олена Пчiлка, Уляна Кравченко, I. Манжура, Б. Грiнченко, Днiпрова Чайка, О. Кониський, П. Грабовський , В. Александров, П. Нiщинський, В. Щурат, О. Маковей, а найперше сам I. Франко iстотно розширили поетичнi обрiï украïнськоï лiтератури, збагатили версифiкацiйну культуру вiд жанруй строфiки до iнтонацiйних i ритмомелодiйних характеристик поетичного вислову.
Проза i поезiя своєрiдно зустрiлися в украïнськiй драматругiï другоï половини ХIХ ст. I не тiльки тому, що деякi драматурги починали з поезiï. Цьому сприяв i характер творчих задумiв у царинi iсторичноï тематики, яка тодi суцiль розроблялася в рiчищi романтичного типу творчостi.
Реалiстична драматургiя ХIХ ст. розвивається саме шляхом проблемностi. Драма виявляє спорiдненiсть iз прозою, що проголошував iще Гоголь, об'єднуючи ïх на противагу лiрицi в межах одного, драматично-повiстувального роду. Драматизм, вироблений реалiстичною прозою, обертається в драматургiï аналiтичнiстю.
Художньою продуктивнiстю украïнська реалiстична драматургiя 70-90-х рокiв, як i лiтература загалом, зобов'язана тому iдейно-естетичному обширу, який дав змогу iнтегрувати глибиннi основи народноï ментальностi з новочасними науковими уявленнями про внутрiшнiй свiт i психiку людини й досконалим, емпiрично-досвiдним знанням життя в його культурно-iсторичному розвитку. Розвиток системно-детермiнiстського свiторозмiння, утвердження iдей i принципiв реалiстичноï естетики й поетики в украïнськiй лiтературi 70-90-х рокiв не був процесом безконфлiктним, позбавленим внутрiшнiх колiзiй i драматизму. Продуктивнi здобутки реалiстичноï лiтератури є не автоматичним наслiдком прогресивностi ïï образного мислення, а творчо-полемiчним результатом напруженого пошуку художнiх форм, якi вiдповiдали б актуальним потребам часу.
Найвищим мистецьким утiленням iдей i принципiв реалiстичноï естетики стали тi художнi структури, якi гармонiйно поєднали обидва означенi I. Франком чинники науковий реалiзм i поступову тенденцiю, художньо-естетичний i свiтоглядно-iдеологiчний аспекти. Такий творчо-психологiчний синтез iдейно-естетичних факторiв досягався не завжди; вiн був явищем процесуальним, мiнливим.
У 70-90-х роках реалiзм здобуває статус стилю мислення, вiн стає духом часу, естетичним аналогом науково-еволюцiйного свiторозумiння. Iдейно-фiлософський змiст поступовiй тенденцiï надає насамперед соцiалiстична доктрина, яку М. Драгоманов , I. Франко, М. Павлик квалiфiкували як найвище досягнення свiтовоï думки. Однак iдея класовоï боротьби, що утверджує цю доктрину, подiляється далеко не всiма учасниками лiтературного процесу.
Пафос недовiри до iсторико-творчих потенцiй народу обмежує людинознавчi заглиблення в свiт героя у творчостi О. Кониського, Олени Пчiлки, Б. Грiнченка, I. Нечуя-Левицького. Ïхня творчiсть зливається в рiчищi, що утворює етносоцiографiчну течiю в украïнськiй лiтературi цього перiоду. Поетику творiв цiєï течiï характеризує переважання етологiчного (нравоописового) пiдходу; пiднесення етнiчних ознак iндивiда до визначального чинника в характеристицi персонажiв; поетизацiя та iдеалiзацiя украïнського села на противагу космополiтичному, зрусифiкованому мiсту; етнонацiональне й соцiально-рольове маркування зовнiшностi й поведiнки персонажiв; статичнiсть i психологiчна прямолiнiйнiсть характерiв, у структурi яких внутрiшнiй свiт є безпосередньою проекцiєю матерiально-практичного життя, а поведiнка цiлковито визначається становими iнтересами й мораллю; iнтенсивна декларацiя iдей ходiння в народ, корисностi просвiти для народу й реформування суспiльно-господарськоï практики на основi здобуткiв науки й технiки.
Значно послiдовнiшими в реалiстичному прямуваннi виявили себе митцi соцiально- побутовоï течiï Л. Глiбов , М. Старицький, М. Кропивницький , С. Ковалiв, I. Нечуй-Левицький (у бiльшостi творiв). Розглядаючи людину в реальних життєво-суспiльних зв'язках, у фiзично вiдчутному, календарно- господарському й психологiчно-вiковому часопросторi, в масштабах переважно буденного рiвня свiдомостi й традицiйного iєрархiзованого укладу життя, вони передають реально сущi спiввiдношення життєвоï емпiрики.