Жаль. Чи є йому мiсце в нашому життi?

Жаль, спiвчуття, спiвпереживання, милосердя, чеснота… Невже все це
з iншого життя? Невже в сучасноï людини так зачерствiла душа, що,
крiм власного благополуччя, спокою i статку у своєму окремо
взятому свiтi, ïй нiчого не потрiбно? I чуже горе не тривожить
ïï?
Напевно, такi люди є. Були вони й у минулому. Будуть i в прийдешнi
столiття. Але не вони характеризують нацiю, народ i будь-яке
спiвтовариство людей: населення мого мiста, мешканцiв нашого будинку,
моïх шкiльних вчителiв i товаришiв. Усе-таки бiльшостi людей
властиве почуття жалю. Тема спiвчуття до тих, хто в бiдi, звучить у
багатьох творах росiйськоï класичноï лiтератури. На Русi жаль
завжди викликали арештанти скривдженi, якi вважали в народi, i покаранi
владою люди. Жаль не запитує, за що засуджено людину. Вiн уже
покараний за вчинене, а тепер його потрiбно пожалiти. Нещодавно я
прочитала от яку iсторiю.
Росiйський поет XVIII столiття В. Тредiаковський пiшов дивитися на
страту бунтiвника Омеляна Пугачова, якого вважав ворогом iмперiï i
дiï якого привселюдно засуджував. Перед тим як покласти юлову на
плаху, Пугачов попросив у православного народу прощення й обвiв поглядом
юрбу. I раптом зустрiвся очима з Тредiаковським, якого впiзнав.
Приближений до iмператрицi поет мав би трiумфувати, що бунтарю i
баламуту зараз вiдiтнуть голову. Так, напевно, вважав Пугачов. Але в
очах Тредiаковського не було торжества. Засуджений побачив у них бiль i
жаль. Сам поет, поспiшаючи до мiсця, не очiкував вiд себе на такi
почуття. Автор закiнчує оповiдь так зцього жалю вийшла вся
росiйська лiтература . О. Пушкiн милость к падшим призывал i спiвчував
в'язню, що сидить за решоткой, в темнице сырой. Жалем до декабристiв,
засланих у Сибiр, перейнята i поема М. Некрасова Росiйськi жiнки. А
написана вона була майже через столiття пiсля грудневих подiй. Весь
роман Л. Толстого Воскресiння це роман про жаль, про усвiдомлення
провини i прагнення спокутувати ïï. У романi Вiйна i мир
письменник описує, як фельдмаршал М. Кутузов об'ïжджає
стрiй росiйських солдатiв, що одержали перемогу над французами i змусили
ворога тiкати. Кутузов дякує воïнам за героïзм i
хоробрiсть. Але, вiтаючи переможцiв, не забуває сказати, що
розбитого, замерзлого француза, що тiкає, тепер можна по-людськи i
пожалiти. Подiбних прикладiв i в лiтературi, i в життi чимало.
Християнська релiгiя (як i iншi релiгiï) заснована на милосердi.
Вiдома усьому свiту мати Тереза за свою безкорисливу i самовiддану
роботу допомогу хворим, бездомним i нужденним нагороджена Нобелiвською
премiєю свiту. Хоча не заради нагороду, думаю, усе життя трудилася
ця легендарна жiнка.
Жаль народжується, коли ти пожалiв пташеня, що випало з гнiзда, i
принiс його додому. Коли ти плачеш, читаючи, як Тьома шукав свою Жучку.
Коли ти готовий вiддати свою котлету чужому голодному псу. Коли
пожалiєш утомлену пiсля роботи маму i зробиш за неï домашнi
справи. I нехай ти неспроможний допомогти жертвам землетрусiв i повеней,
заручникам Норд-Осту i загиблим в хмарочосах Манхеттена, але почуття
жалю не дозволить тобi переключити канал i вiдвернутися вiд людського
болю.
У нашому життi, незважаючи на його твердiсть, людей, що вмiють
спiвчувати, бiльше, нiж бездушних. Жаль це природний стан людини, а
природа людська не змiнюється так швидко. Тому ми далеко ще не
зомбi i не манкурти: жалю є мiсце в наших серцях. Сучаснiй людинi,
я вважаю, треба навчитися спiвчуття. Воно поки що рiдкiсть у нашому
життi.