Iван Франко — Що таке поетична краса?

Тут, може, буде пора сказати кiлька слiв про одне питання, котре вправдi
не поведе нас далi в наших дослiдах над технiкою поетичноï
творчостi, але повинно прояснити i спростувати деякi хибнi погляди,
закорiненi серед нашоï суспiльностi.
Не один, читаючи отсi уваги про естетичнi основи поезiï,
може й запитував себе з розчаруванням: як-то естетичнi основи, а про
поняття красоти, про сю головну основу естетики i поетичноï
творчостi, досi не сказано анi слова? Адже ж усi естетики, вiд Канта до
Гартмана, вважають головною основою i метою поетичноï творчостi
красоту i починають своï естетичнi мiркування дефiнiцiєю, що
таке є та краса. Що ж се за нова естетика, така, що торочить нам
про змисли, враження i образи, а про красу анi слова?
Признаюся читачам, що дискусiя про красу не входила i не входить у обсяг
моïх уваг, i коли я в наголовку отсеï статейки поклав слова
поетична краса, то вони мають, як побачите зараз, зовсiм окреме,
спецiальне значення. Дискусiя про красу in abstracto, якою починають всi
дотеперiшнi естетики, по моïй думцi, є зовсiм аналогiчна
дискусiя про душу, якою починалися давнiшi психологiï. Одна
й друга дискусiя були зовсiм безплоднi, бо переливали з пустого в
порожнє, силкувалися вложити в слова щось таке, що не має
пiд собою нiякоï реальноï основи, є тiльки
абстракцiєю з тисячiв рiзнородних обявiв або є догмою,
артикулом вiри, але не предметом дiйсного знання. I як вона,
експериментальна психологiя, замiсть мiркувати in abstracto про душу яко
про primum agens, починає з противного кiнця i аналiзує
обяви i умови психiчноï дiяльностi вiд найпримiтивших аж до
найбiльше скомплiкованих i силкується таким робом, аналiтичне i
iн-дуктивно, доходячи до зрозумiння, що є основою усiх психiчних
актiв (див., напр., пречудову з методологiчного погляду книгу Тена De
lintelligence), так i нова iндуктивна естетика мусить прийняти за
вихiдну точку не поняття краси, а чуття естетичного уподобання, мусить
при помочi психологiï аналiзувати те чуття i далi мусить в обсягу
кожноï поодинокоï штуки розбором ïï технiчних
способiв i ïï взiрцевих творiв доходити до зрозумiння того,
якими способами кожда штука в своïм обсягу викликає в нашiй
душi чуття естетичного уподобання? Дотеперiшня iдеалiстично-догматична
естетика гарцювала на полi аб-страктiв i не довела анi до якоïсь
загальноприйнятоï i за-гальновдоволяючоï дефiнiцiï краси,
анi до ясноï i науково пiдпертоï вiдповiдi на питання: що i
чому подобається нам? Вона лишилася тут при старому de gustibus
non est disputandum i не прояснила сумеркiв, якi лежать у самiм поняттi
gustus. Одним словом, вона нагадує ту бабу в народнiй
фацецiï, що жила в темнiй хатi i силкувалася внести до неï
свiтло, ловлячи сонячне промiння решетом. Нова iндуктивна естетика кладе
собi скромнiшi завдання. Вона не ловить невловимого решетом силогiзмiв,
не має претензiï на те, щоб з висоти абстр акцiйного поняття
красоти диктувати закони артистичному розвоєвi людськостi, але
стає на становищi далеко нижчiм, та певнiшiм: поперед усього
зрозумiти, а не судити i не приписувати законiв. Вона слiдить, що
є постiйне в змiнних людських густах, аналiзує чуття
естетичного уподобання, послугуючися для сього по змозi докладними
експериментальними методами, i не менше докладно аналiзує кожду
поодиноку штуку, щоб вивiдати, в чiм лежить те уподобання, яке
збуджує вона в нашiй душi. Сею дорогою вона не надiється
дiйти до поставлення нiяких законiв анi правил для розвою кождоï
поодинокоï штуки, бо, навпаки, вона думає, що всякi правила,
чи то диктованi давнiше, чи такi, якi можна б було подиктувати коли-
небудь, усе були i будуть мертвою схоластикою i перешкодою для розвою
штуки. Певна рiч, дослiди сеï новоï естетики матимуть не саме
iсторичне значення. Помагаючи широким масам зрозумiти процес i виплоди
артистичноï творчостi, вони тим самим оживлять ïх зацiкавлення
до сих виплодiв, ïх любов i пошану для сеï високоï
творчоï функцiï людського духу, а з другого боку, вони будуть
i для артистiв джерелом поучения, помагаючи ïм удосконалювати
артистичну технiку, остерiгаючи перед шкiдливими збоченнями в творчостi,
подаючи ключ до вiдрiзнення правдивих, творчих артистiв вiд дилетантiв i
вiртуозiв форми. Та й теоретично вже тепер, коли ся естетика числить
дуже небагато лiт розвою, вона дала деякi iнтереснi здобутки, а
найiнтереснiший є, мабуть, сей, що помогла iз артистичноï
естетики зовсiм виелiмiнувати абстракцiйне поняття краси.
- Як то? — скрикне, може, дехто в святiм обуреннi. — Поняття
краси виелiмiноване з артистичноï естетики? Так, значить, краса
не є метою артистичноï творчостi? О tempora! O mores!
- Так, шановний добродiю! — скажу я на се. — На жаль, чи на
лихо, чи на щастя, краса не є метою артистичноï творчостi.
I не думайте, що се тiльки тепер десь на якiмсь конгресi запала така
ухвала! Я скажу вам пiд секретом: вона нiколи й не була такою метою.
Нiколи нiякий поет анi артист не творив на те, щоб показати сучасним
чи потомним iдеал краси, а коли якi й творили з такою метою, то
ïх твори були виплодом злого смаку, моди, а не творчого генiя,
були мертвим товаром, а не живими творами штуки. I не артисти виннi
тому, що ви, шановний добродiю, жили досi в тiй iлюзiï i не раз,
може, — признайтеся до грiха! — кидали громи на нелюбих
вам поетiв або артистiв за те, що вони, мовляв, загубили вiдвiчний
iдеал краси i добра, затратили правдиву мету штуки. Нi, артисти i
поети не винуватi тому, бо вони все йшли i йдуть одною дорогою.
Винуватi тому панове естетики, котрi, замiсть студiювати дiйснi твори
штуки i з них a posteriori висновувати думки для зрозумiння штуки (се
почав був робити, тiльки дуже неконсеквентно i неповно перший естетик
Арiстотель, батько многих вiрних, та ще бiльше невiрних i шкiдливих
естетичних поглядiв i формул), кинулися висновувати своï мнимi
естетичнi правила з абстрактного поняття краси, котре на дiлi для
артистичноï творчостi е майже зовсiм байдуже. Бо вiзьмiм яку
хочете дефiнiцiю краси i прирiвняймо ïï до того, що
дає нам поезiя. Вiзьмемо, прим., Канта. По його думцi, краса се
тiльки форма. Formale Aesthetik soil von allem Inhalt absehen und
sich auf blosse Form beschranken — думка, без сумнiву,
глибока i вiрна, та тiльки, на жаль, не ясна для самого Канта, котрий
зараз же додав, що ся formale Schonheit ist nur ein sehr
untergeordnetes Moment an der Kunstschonheit, die wesentlich von der
Form auf den Inhalt geht.
Значить, артистична краса повинна, по Кантовiй думцi, головно залежати
вiд гарного змiсту; гарна форма має для неï досить пiдрядне
значення. В чiм лежить краса змiсту — Кант пояснює i не може
пояснити, бо ж, по його словам, краса є виключно прикметою форми.
А в чiм лежить краса форми? Die Form ist nur Schon als
unbeabsichtigte, unwillkiirliche Darstellung und Versinnlichung der
Ideen. I знов блиск дуже мудроï думки в туманi пустих слiв:
зазначено роль несвiдомого в артистичнiй творчостi, та, приплутавши сюди
мiстичнi iдеï, замiсть конкретних вражень i психiчних
образiв, попсовано всю рiч. I остаточно не сказано нiчогiсiнько, бо не в
тiм рiч, щоб висловляти iдеï чи образи — все одно, свiдомо чи
несвiдомо, а в тiм рiч, як висловлюється ïх; анi сам факт
висловлювання, анi змiст висловлюваних iдей не чинить краси; по самiй
Кантовiй дефiнiцiï, краси треба шукати в формi, в тiм, як
висловлено, як узмисловлено тi iдеï, а про се Кант не говорить
нiчого ближче. Навпаки, своïм застереженням, що артистична краса
вiд форми йде до змiсту, Кант i зовсiм загородив собi i
своïм наслiдникам стежку до лiпшого зрозумiння сеï справи, бо
заставив ïх шукати краси в змiстi, значить, судити змiст
артистичних творiв пiсля формулой i шаблонiв, придуманих для
дефiнiцiï краси. А се значило бiльше-менше те саме, як коли би хто
взявся мiряти воду лiктем, а сукно квартою.
Вiзьмiм, напр., дефiнiцiю Шлегеля: Das Schone ist die angenehme
Erscheinung des Guten. I тут на днi недоладно зчеплених слiв є
вiрне почуття, що краса є щось приємне для нас, але поза тим
яке ж баламутство, яка пуста гра загальниками — означування одного
неясного двома неясними. I що має спiльного так дефiнiйована краса
з артистичною красою? Чи штука має метою подавати нам самi
приємнi образи? Зовсiм нi. Вона часто малює нам муки —
фiзичнi i душевнi, вбiйства, розчарування, гнiв, розпуку, — тисячi
неприємних явищ. Чи штука має метою показувати нам самi
взiрцi добра i доброти? Зовсiм нi. Навiть навпаки, поети, котрi би
хотiли робити щось таке, прогрiшилнсь би против одного з найважнiших
принципiв штуки, творили б речi мертвi, нуднi, не артистичнi. Чи метою
штуки є показувати нам красу? Зовсiм нi. Адже ж Терзiт, Калiбан,
Квазiмодо радше можуть уважатися взiрцями бридкостi, а проте вони
— безсмертнi твори штуки. В улюбленi сюжети грецькоï пластики
— фавни, сiлени, кентаври — хiба се красавцi? Та й загалом,
хiба Гомер малює Ахiлла на те, щоб показати в ньому iдеал красоти?
Зовсiм нi, його фiзичною красотою вiн зовсiм не займається, не
описує ïï, хiба найзагальнiшими, шаблоновими рисами. А
духово Ахiлл також є чим собi хочете, а певно не жадним iдеалом. I
се саме можна сказати про кождого героя i кожду героïню всiх
справдi безсмертних творiв. Чи грецькi рiзьбярi, творячи статуï
Бельведерського Аполлона, Мiлоськоï Венери, Ка-пiтолiнського Зевса,
творили ïх на те, щоб показати нам iдеали красоти? Зовсiм нi, вони
творили богiв, символiзували той комплекс релiгiйних понять i почувань,
який у душi кождого грека лучився з iменем даного божества. З сього
погляду не видержує проби жадна iнша дефiнiцiя красоти, не для
того, щоб усi тi дефiнiцiï були фальшивi — в кождiй з них
є якесь зерно правди, недаром же мучились над ними мудрi люди!
— але попросту для того, що малювання краси не є метою
штуки.
Тi естетики, котрi основуються на догмi, що метою штуки є малювати
красу, при найменшiм зiткненнi з дiйсними творами штуки почувають дуже
докучливий терн у нозi: поняття бридкого. Коли краса є доменою
штуки, то вiдки ж береться те, що в творах штуки малюється так
багато некрасивого, неспокiйного, негармонiйного, прикрого, бридкого?
Яке право мають тi категорiï вриватися в святий храм штуки,
присвячений самiй красотi, гармонiï, здоровю i приємностi!
Однi естетики, консеквентнi в своïй доктринi, смiло замикають очi
на дiйснi факти i заявляють: не мають права тi поганi демони! Штука,
котра не є культом красоти i гармонiï, перестає бути
штукою, є пародiєю, карикатурою, дегенерацiєю штуки.
Забувають, сердеги, що в такiм разi ïм прийдеться покласти хрестик
на всю дiйсну штуку i лишиться при забутих i давно заплiснiлих творах
вродi Рiчардсоновоï Памели або Paster fido Гварiнi,
при творах, виплоджених власне доктриною, а не дiйсним поетичним
вiтхненням, при тiм, що ми нинi хрестимо назвою псевдокласицизму i
фальшивого сентименталiзму.
Iншi естетики силкуються прорубати в тiй доктринi хвiрточку для
дiйсностi i говорять: бридке має настiльки право доступу до штуки,
наскiльки воно потрiбне для змалювання характеристичного. I тут є
на днi пустоï фрази вiрне почуття, але сама фраза пуста i не
пояснює нiчого, а навпаки, утруднює справу, бо замiсть
одного неясного поняття дає нам два неяснi. Ми не знаємо, що
таке є характеристичне, а властиво можемо сказати, що краса й сама
собою, без домiшки бридкого, може бути характеристична, а бридке може
бути зовсiм не характеристичне, а проте мати таке саме право доступу до
штуки, як i краса. Вiзьмемо деякi класичнi примiри. У Бельведерського
Аполлона характеристичною є випята, чудово збудована грудь —
чи вона бридка? У Одiссея характеристичний є бистрий практичний
розум — що спiльного має вiн з поняттям краси або бридкостi?
Чим i для кого характеристична бридкiсть Терзiта? Здається, тiльки
для нього самого. I пощо взяв Гомер сього бридкого чоловiка до
Iлiади? Що вiн схотiв схарактеризувати або вiдтiнити при його
помочi? Нiчогiсiнько. Aby i tego nie brakowato, — можна б
сказати словами одного шановного педагога, сказаними в вiдповiдь на
питання, пощо бог сотворив вошi, блощицi та мокрицi.
Нi, нiчого не поможе хвiрточка, де цiлий будинок покладений кепсько i на
невiдповiднiм грунтi. Раз назавсiди ми мусимо сказати собi: для поета,
для артиста нема нiчого гарного анi бридкого, прикрого анi
приємного, доброго анi злого, характеристичного анi
безхарактерного. Все доступно для його творчостi, все має право
доступу до штуки. Не в тiм, якi речi, явища, iдеï бере поет чи
артист як матерiал для свого твору, а в тiм, як вiн використає i
представить ïх, яке враження вiн викличе при ïх помочi в нашiй
душi, в тiм однiм лежить секрет артистичноï краси. Грецькi фавни i
сатири можуть собi бути якi хочуть бридкi, а проте ми любуємося
ними в скульптурi. Терзiт i Калiбан поганi, бруднi i безхарактернi, а
проте ми говоримо: ах, як же чудово змальованi тi постатi! Гоголiвськi
фiгури, такий Хлестаков, Сквозник-Дмухановський, Ноздрьов, Плюшкiн i т.
i., певно, не взiрцi анi фiзичноï, анi моральноï краси, а
проте вони безсмертнi, безсмертне гарнi артистичною красою.
Як у релiгiï, по словам Гуцкова, Nicht was man glaubt, Nur wie
mans glaubt, das giebt allein den Ausschlag, так само i в
артистичнiй творчостi краса лежить не в матерiалi, що служить ïй
основою, не в моделях, а в тiм, яке враження робить на нас даний твiр i
я к и м и способами артист зумiв осягнути те враження.
Уяснивши собi те, ми вiдразу виходимо з метафiзичного туману i з
пустоï гри абстрактними поняттями i стаємо на полi реальних
явищ, доступних для докладноï обсервацiï i експерименту. I що
найцiкавiше, вiдси ми без труду можемо добачити всi зерна вiрноï
думки в попереднiх естетичних теорiях. Коли для Канта формальна краса
лежить тiльки в формi, без огляду на змiст, то се тiльки iнший,
iдеалiстичний вислiв нашоï думки, що артист може всякий змiст
обробити артистично гарно. Коли ж той самий Кант говорить далi, що в
творах штуки сама формальна краса значить небагато, бо die Schonheit
geht von der Form auf den Inhalt, то се є тiльки недокладний
вислiв Гоголевоï думки, що артист, перетворюючи по-своєму
явища дiйсного свiту, надаючи ïм артистичну форму, тим самим ублагород-
нює ïх, пiдносить ïх в перл создания. Коли
Шлегель каже, що краса є приємною появою добра, то се тiльки
метафiзична стилiзацiя того факту, що твори штуки, навiть витискуючи у
нас сльози, справляють нам розкiш. Коли ж той самий Шлегель говорить
далi, що бридкiсть є неприємне явище зла, то в творах штуки
можна б радше сказати, вживаючи сеï самоï термiнологiï,
що бридкiсть є приємне явище зла, хоча, звiсно, поняття
добра i зла приплутано туг зовсiм не до ладу. Може, ся невеличка
екскурсiя на поле естетичноï метафiзики не буде без пожитку i для
нашоï громади, котра iнодi буває також не в пору i не до ладу
естетичною.