Iван Франко — ЛЕСЯ УКРАÏНКА

Роздивляючися лiтературну фiзiономiю Лесi Украïнки, ми бачимо, що вона тiльки що закiнчила першу добу свого розвою, ïï талант тiльки що отрясся з повивачiв тоï несамостiйностi, що путає кожного поета при перших його кроках. Вiн тiльки що уперше широко i смiло розмахнув крилами до власного лету, тiльки що показав себе в повнiй силi i показав нам, чого ми можемо ждати в будущинi вiд сеï писательки. Здається, в такiм разi критиковi найлiпше б було пiдождати, поки той талант пройде бiльший шмат дороги, зазначить себе яркiше, зачеркне, що так скажемо, свою власну лiнiю на нашiй лiтературнiй нивi.
Певна рiч, ми дуже радо пiдождали б зi своєю студiєю, якби знали, що доля позволить сьому талантовi промiрити все те поле, яке вiн зазначив собi. Та, на лихо, умови нашоï лiтературноï працi такi важкi, а особистi вiдносини авторки зложилися так сумно, що ми ледве чи дiждемося вiд Лесi Украïнки всього того, що вона могла б дати нашому письменству. Розумiється, ми гаряче бажаємо, щоб вона дала якнайбiльше; кожний новий твiр, який в останнiх часах виходить з-пiд ïï пера, збагачує наше письменство новою перлиною. Та, на горе, останнi ïï твори , се такий голосний та страшний стогiн примученоï душi, якого не чулося у нас ще вiд часу киргизьких думок Шевченкових1. Сей стогiн тим страшнiший, що вiн не пливе з якогось песимiстичного свiтогляду, не є доктриною, а тiльки є виразом безмiрно болючих обставин, серед яких живе авторка i серед яких знаходиться украïнське слово та всяка вiльна, гуманна думка в Росiï. Такий стан для iсторика — одна хвилина, переходова доба, але для людини, обдарованоï гарячим чуттям i палкою фантазiєю, вiн страшенно небезпечний. В такiм подвiйно безрадiснiм станi не раз дуже сильнi, навiть генiальнi натури ламаються i падуть. Критика може тут не раз зробити добре дiло: пiддержати писателя, загрiти його, впевняючи, що його важких ридань не зрозумiли хибно i що його слово збудило в серцях власне таку луну, якоï вiн бажав собi. Ми бажали б, щоб i наша студiйка про дотеперiшню поетичну дiяльнiсть Лесi Украïнки була не тiльки iнтерпретацiєю ïï таланту для ширшоï громади, але також словом щирого признання i заохоти для авторки, пiддержкою на ïï важкому шляху. I_
Нема нiчого цiкавiшого для критика, як слiдити крок за кроком розвiй автора, прислухуючися, як в його словi звiльна мiцнiють, доходять до переваги, а далi до повного, гармонiйного панування тони, властивi його талантовi. Бувають автори, у котрих такий дослiд неможливий; вони почали писати вже дозрiлими людьми i вiдразу виявили вповнi свою лiтературну фiзiономiю. Бувають iншi, також талановитi люди, у котрих розвiй не йде мов по ступнях угору, а якимись зигзагами: раз, два рази такому авторовi удасться написати щось добре i гарне, а перед тим i по тiм тягнуться довгi облоги, вкритi пустоцвiтом. Бувають, вкiнцi, й такi таланти, що спочатку своєï карєри блиснуть, мов метеор, а вся дальша ïх дiяльнiсть, то повiльне догасання, не раз повне диму i чаду. Леся Украïнка належить до тих талантiв, що виробляються звiльна, що важкою, iнтенсивною працею доходять до панування над формою i змiстом, над мовою й iдеями. Десятилiття, що пройшло вiд опублiкування ïï перших творiв, позволяе нам слiдити той розвiй вiд перших, майже дитячих поривiв аж до повного майстерства, вiд дитинячо- примiтивних форм до блискучих i вповнi гармонiйних, вiд дитинячоï iмпресiонiстики до широкоï iдейностi i могутнього пристрасного огню. I коли ми рiвночасно будемо тямити про важкi обставини, серед яких вiдбувався той розвiй i до крайностi сумний стан того суспiльного i духовного грунту, на якiм виростає наша писателька, то сам факт ïï постiйного розвою i то власне такого_ розвою будемо вважати доказом незвичайноï сили ïï таланту i при тiм одною з найцiкавiших появ нашоï новоï лiтератури. Скiльки ж то молодих писательських сил на Украïнi в тих 10 лiтах заблисло i пропало, скiльки ïх зламалося або зiйшло на такi стежки, що не приносять великоï честi Украïнi!
Видана в 1893 роцi збiрка вiршiв Лесi Украïнки п. з. На крилах пiсень мiстить у собi все те, що до того часу понаписувала наша авторка. Вона не лишила на боцi тих перших проб свого пера, що були написанi ще перед 1887 роком i виглядають мов примiтивно звiршованi дитячi враження:
На зеленому горбочку,
У вишневому садочку,
Притулилася хатинка,
Мов маленькая дитинка
Стиха вийшла виглядати
Чи не вийде ïï мати.
I до бiлоï хатинки,
Немов мати до дитинки,
Вийшло сонце, засвiтило,
I хатинку звеселило.
В тiм самiм дитинячо-наïвнiм тонi держаться вiршики Лiто краснеє минуло, Мамо, iде вже зима, Тiшся, дитино, поки ще маленька. Є тут, звичайно, одна якась, хоч не нова та досить поетична обсервацiйка, але визискання ïï, писательська технiка, мова — ще зовсiм примiтивнi та конвенцiональнi2. Гострий критик, що признає тiльки викiнченим i вповнi характерним творам право iснування, мусив би протестувати проти помiшування тих паперових квiток у букетi; iсторик лiтератури вдячний за се авторцi, бо вони позволяють йому бачити той скромний початок, з якого вийшла вона.
Наскрiзь конвенцiональна, не в народному стилi, як сказано в титулi, а в старому романтичному шаблонi зложена є поемка Русалка, що була первiсне надрукована в жiночому альманаху Перший вiнок3. Козак любить дiвчину Ксеню i хоче з нею одружитися, але пiд осiнь забуває про неï i жениться з iншою. Молода просить Ксеню за дружку, але Ксеня, замiсть на весiлля, iде до рiчки i топиться. Вона зробилася русалкою, але i в водi не втопила свого горя. Ночами вона приманює до себе козака; сей зачинає тужити i сохнути, аж коли раз хотiв зблизитися до любоï русалки, вискакують iншi русалки i залоскотують його на смерть. Поема кiнчиться плачем русалки над трупом бувшого ïï коханця. Слабенький вiдгомiн Шевченкiвських балад без ïх широкоï мелодiï, без того твердого пiдкладу життєвоï обсервацiï i соцiальних контрастiв, що надає тим романтичним баладам вагу i принаду вiчно живих творiв. У Лесинiй Русалцi подiï не мотивованi, соцiальних контрастiв нема, психологiчнi конфлiкти ледве натякненi невмiлою, ще дитячою рукою. Та є в тiй поемцi один уступ, де чути якiсь новi, нешаблоновi, хоч дуже ще несмiлi тони; се пiсня русалки (стор. 100-101), котрою вона приваблює до себе козака:
Любий козаче, чого ти ходиш
Смутний по темному гаю? Слухай, козаче, пiсню русалки!
Тож я для тебе спiваю.
Вона пригадує йому себе, що його щиро кохала.
Як не забув ти, ходи до мене,
Я твоя першая мила!
Зраду забуду, любити буду
Тебе, як перше любила.
В мене палати кращi од царських
Iз дорогого кришталю,
В мене вiночок з чистого злота,
З перлiв дрiбних i коралю.
Хоч i тут ще нема нiякого особливого майстерства, та все ж таки в тiй пiсеньцi видно перший розмах крил свiжого лiричного таланту.
Наскрiзь конвенцiональна i несамостiйна є й друга поемка, помiчена 1888 роком — Самсон. В половинi 80-х рокiв у росiйському письменствi зайшла була мода на переспiвування бiблiйних тем. Вiдгуком тоï моди був також дуже слабий вiрш Олени Пчiлки Дебора, написаний 1887 р. i надрукований в Першому вiнку. За прикладом матерi взялася й Леся вiршувати бiблiйне оповiдання про Самсона. Порiвняння тих двох творiв мiж собою i з бiблiйними первовзорами було би дуже цiкаве. Обi нашi авторки поводяться з бiблiйним текстом дуже вiльно, а властиво мовби й зовсiм не дивляться на нього, а беруть тiльки деякi мотиви, обскубанi з тих мiцних паросткiв, що вяжуть ïх iз старожидiвським життям i дають ïм безсмертну силу. Пчiлчина Дебора — се якась тiнь, а не жива людина; Лесин Самсон — се шаблоновий вояка i патрiот з чудесною силою, а зовсiм не той напiвгумористичний, а напiвтрагiчний герой, змальований у книзi Судiïв4. I в оповiданнi про Дебору, i в оповiданнi про Самсона бiблiйнi первовзори безмiрно поетичнiшi i живiшi вiд того, що з них зробили нашi авторки. Леся, нпр., силкується поглибити бiблiйне оповiдання, аналiзуючи психологiю Самсона i Далiли, але сей аналiз вiдбирає оповiданню його героïчний характер. Самсон вертає з бою, в котрiм вiн поборов фiлiстимлян; його вiтають квiтками та вiнками, мов римського трiумфатора; серед iнших жiнок йому назустрiч iде й його жiнка Далiла, котру вiн силою взяв iз краю фiлiстимлян. Вона хвалить Єгову за побiду свого мужа, а на його питання, чи ïй не жаль рiдного люду, вона вiдповiдає:
Чужа для мене мого люду доля,
Твоï для мене стали рiднi люде,
Твоя, Самсоне, лиш єдина воля
Для мене завжди наймилiша буде,
Для тебе вiдцуралась я родини.
Самсон хоче ïй вiддячити за таке безмежне кохання , i вона випитує його, вiдки у нього така сила, що мiг колись роздерти льва i побити багато ворогiв ослячими щелепами. Самсон не хоче сказати ïй сеï тайни, вона благає, далi плаче, i ось Самсон виявляє ïй усю правду: вiн назорей, його волос має велику силу, а якби хтось обтяв його, вiн був би слабий, як мала дитина. Далiла в снi обтинає йому волосся i кличе фiлiстимлян. Тi вяжуть його — а Далiла кличе:
Прощай, Самсоне! — крикнула зрадлива:
- Ти думав, що для тебе я забуду
Родину? Нi. Ти гинеш,- дяка се правдива
Вiд мене за погибель мого люду.
Значить, Далiла не менша, а навiть бiльша патрiотка вiд Самсона. Оригiнал нiчого про се не знає. Там Самсон зовсiм не воєвода єврейський, вiн бється з фiлiстимлянами одинцем, щось таке, як у староруських билинах поляница удалая. На честь його нiхто не справляє трiумфу. Далiла не є його жiнка, а припадкова коханка, правдоподiбно не фiлiстимлянка, а єврейка. Знаючи, що Самсон буває у неï, фiлiстимськi воєводи пiдкуплюють ïï великою сумою грошей, щоб випитала, в чiм лежить його сила. Самсон три рази дурить ïï, а тiльки четвертий раз говорить ïй правду. Як бачимо, анi герой, анi обставини, виведенi в бiблiйному оповiданнi, не надавалися до патрiотичноï поеми в нашiм сучаснiм стилi; замiсть поглибляти тi факти, якi дає первовзiр, авторка мусила обкроювати, перемiнювати, ослаблювати ïх i замiсть живого змiсту наповнювати своï вiршi досить рiденькою фразеологiєю. Конець поемки ще слабший. Сцена смертi Самсоновоï в книзi Судiïв описана ось як: Та ось князi фiлiстимськi зiбралися, щоби принести велику жертву своєму богу Дагоновi, серед забав, мовлячи:Наш бог дав нам у руки нашого ворога Самсона. А коли се побачили люди з ïх народу, вони величали свого бога, мовлячи:
Наш бог дав нам у руки
Нашого ворога,
Що нiвечив наш край
I вбив так много люду.
А коли були навеселi, мовили:Покличте Самсона, нехай забавляє нас! I покликано Самсона з тюрми, i вiн мусив танцювати перед ними. Отож його поставили мiж стовпами, а Самсон мовив до хлопця, що держав його за руку:Постав мене так, щоб я мiг доторкатися до стовпiв, на котрих опирається дiм, i щоб я оперся об них. А дiм був повний чоловiкiв i жiнок, тут були й усi князi фiлiстимлян, а на плоскому дасi було коло 3000 чоловiк i жiнок, що дивилися, як танцював Самсон. А Самсон покликав Ягве i мовив :Господи Ягве! Згадай про мене i дай менi силу лиш сей раз, о боже, щоб я помстився на фiлiстимлянах хоч за одне своє око! Тодi Самсон обняв два середнi стовпи, на котрих держався будинок, один правою рукою, а другий лiвою, i оперся на них. I скрикнув Самсон:Нехай згину я сам з фiлiстимлянами! I силою вiн похилив тi стовпи, i дiм завалився на князiв i на всю купу народу, що була там, i, вмираючи, вiн побив бiльше народу, нiж побив у своєму життю.
Нема сумнiву, що се безмiрно трудно — перероблювати стару поезiю на нову; переробка дуже легко виходить водяниста i замазує характернi деталi оригiналу. Так сталось i тут. Авторка без потреби перенесла сей празник на воєнний час — буцiмто фiлiстимляни знов напали на Палестiну; в бiблiï катастрофа дiється в Газi, однiм iз головних фiлiстимських мiст. Далi ослабила авторка сцену наруги над Самсоном; у поемi вiн тiльки стоïть i своïм понурим видом тiшить ворогiв. Власнiстю нашоï авторки є також наруга Далiли, наруга млява, так як i всi фiлiстимськi промови, зверненi в поемi до Самсона.
Хоч i як невисоко ми ставимо сього Самсона, то все ж таки мусимо сказати, що, порiвнюючи його з Деборою Олени Пчiлки, видно вже тут перевагу таланту дочки над талантом матерi. Дiя вСамсонi розвивається досить драматично, а лiричнi мiсця (Самсон у тюрмi) декуди виявляють силу i пластику виразу.
У тiм самiм 1888 роцi написаний також цикл лiричних i описових вiршiв п. з.Подорiж до моря. Талант авторки очевидячки дужчає, пiднiмається, вона попадає в свiй природний тон, менше вяжеться чужими взiрцями, i ми стрiчаємо в тiм циклi першi проблиски сильного, самостiйного таланту, першi такi картини i поетичнi звороти, що виявляють руку майстра. Зразу йдуть легесенько начеркненi краєвиди, ще трохи конвенцiональнi i блiдi (I, III, IV), та мiж ними прориваються новi, незвичайнi риси.
Далi, все далi! Он латанi ниви,
Наче плахти навкруги розляглись,
Потiм укрили все хмари тi сивi
Густого диму, з очей скрився лiс,
Гори веселi й зеленi долини
Згинули раптом як любiï сни.
Ще за годину i ще за хвилину
Будуть далеко, далеко вони!
Зовсiм так, як хвилi колишнього щастя! — озивається щось у душi авторки при тiм видi. Рефлексiя, ще несмiла, буде вертати дедалi все частiше, мiцнiше, поки своïм вогнем не перетопить усiх вражень, усiх почувань авторки, поки фiзичне око i фiзичне вухо не зробиться вповнi органом ïï поетичноï душi.
Ось вона в великiм мiстi над морем — у Одесi.
I все чужина! Ох, бiда самотному
У мiстi широкiм Себе почувать одиноким!
I добре, хто має к багаттю чийому
Склонитися слухом i оком.
Авторка знаходить собi тут приятельку; обi вони вечорами дивляться на море, думками шукають щастя. Та де воно? Чи в небi, чи в морi?
Нi, думко! даремне в свiтовiм просторi
Притулку шукати,
В безодню дарма поринати;
Любов i надiя не в зорях, не в морi!
Мiж людьми поради питати!
Се перший раз у поезiï Лесi Украïнки вiдзивається соцiальна нота. Досi вона любувалася природою, витала в сферi якихсь абстрактних людських вiдносин i абстрактного патрiотизму; вiдтепер вона почне пильнiше придивлятися дiйсному життю i тим реальним вiдносинам людськоï суспiльностi, на яких виростає i щоденне горе i великi iдеальнi змагання до свободи i рiвностi. Правда, обставини, серед яких жила авторка, не були прихильнi такому зворотовi ïï музи. Забезпечене економiчне та соцiальне становище не змушувало ïï поринати в бурхливе море соцiальних контрастiв, а, з другого боку, слабе здоровя потребувало лiчення в теплiм клiматi, серед гарноï природи Криму. I ось вона пливе з Одеси в Крим.
Далi, далi вiд душного мiста!
Серце прагне буять на просторi.
Бачу здалека — хвиля iскриста
Грає вiльно по синьому морi.
Цiла та пєска (VI, стор. 52-53)- то правдива перлина. Майстерна форма якнайкраще гармонiює зi змiстом,- опис морського плавання при погiднiм, радiснiм настрою. Авторка щосили гонить вiд себе всякi прикрi спомини.
Я жадаю на час, на годину,
Щоб не бачить нiчого на свiтi,
Тiлько бачить осяйну долину
I губитись в прозорiй блакитi.
Тут нема анi одного зайвого слова, анi одного шаблонового та маневрованого звороту,- все тут просте, ясне та сильне, перший раз блискає талант авторки в повнiй красi. Дальша пєса (VII) в цiлому слабша: вона занадто многословна, опис Акерманських веж замало пластичний, рефлексiï про козацьку славу занадто вже пережованi, та є й тут деякi рядки, киненi рукою великого майстра. Особливо гарна оця строфа:
Виросла там квiтка у темницi, в ямi.
Ми ïï зiрвали, нехай буде з нами.
Квiтка тая, може, виросла з якого
Козацького серця щирого, палкого.
Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,
Що вернеться з його серця квiтка на Вкраïну?
Як бачимо, розвiй нашоï авторки йшов дуже швидко. Ми не знаємо часу, з якого походять ïï першi вiршованi проби, але в 1888 роцi вона вже в деяких пєсах доходить до повного майстерства. Нема сумнiву, що се було здобутком дуже iнтенсивноï духовноï працi над власною освiтою, над опануванням мови i вiршовоï технiки, та певна рiч, що й само життя i постороннi впливи сильно гнали ïï наперед. Не знаю напевно, але здається, що не помилюся, коли мiж тими впливами на першому мiсцi поставлю вплив ïï дядька5, незабутнього сiвача живих i широких iдей серед нашоï суспiльностi, Михайла Драгоманова. Леся вела з ним оживлену переписку, i покiйник уже тодi з великою надiєю дивився на ïï талант i, певно, не залишив нiякоï нагоди прояснювати i наводити його на кращу дорогу, до щораз вищих мет. II_
Життя Лесi Украïнки складалося так, що про безпереривний, так сказати, простолiнiйний розвiй не можна у неï говорити. По хвилях мiцного розмаху, гармонiйного настрою, самостiйного лету наступає ослаблення, занепад, перемагає знов шаблон i манера. На се були, здається менi, двi причини: дух авторки не був ще вповнi вироблений i загартований, а в станi здоровя набiгали важкi кризи. Так виясняю я собi той факт, що по 1888 р. вона продукує чимало творiв досить слабих i зманерованих. На першiм мiсцi мiж тими творами я поклав би Мiсячну легенду, найдовшу i — найслабшу з пєс, помiщених у збiрцi На крилах пiсень. Авторка присвятила ïï своïй мамi, може, знехотя даючи свiдоцтво, пiд чиïм впливом постала ся поема. Є се iсторiя артиста, не то спiвака, не то поета. Ще дитиною вiн чув у снi ангельськi спiви i вирiс на спiвака. Та швидко слава вiдвернулася вiд нього; не знаємо, чи вiн стратив голос, чи що сталося з ним, досить, що вiн живе самотнiй у рiднiй хатi i нарiкає на долю i на людей. Аж ось раз, проходжуючися селом, вiн почув пiснi лiрника про панщину, про сирiтку та про правду i побачив, як люди плакали вiд тих пiсень. Вiн iде до лiсу; йому хочеться ще раз заспiвати на цiлу краïну i домовити гiрку тугу. Мiсячне свiтло западає в його серце, i йому вертається голос, вiн знов спiває чудово i вертається в свiт. Кiнчиться поема описом концерту, на котрiм наш спiвак спiває не так гарну, як довгу пiсню власного укладу. Яке враження зробила вона на слухачiв — авторка не говорить. Як бачимо, композицiя зовсiм не особлива, поодинокi роздiли порозриванi, мотивування ïх слабе або зовсiм нiяке, оброблення многословне, вiршова форма млява i монотонна. Леся Украïнка, мабуть, i сама не була вдоволена сею поемкою, коли пiзнiше вернулася до сеï теми i в поемi Давня казка змалювала нам артиста-спiвака, але вже зовсiм iншими фарбами i на зовсiм iншому, широкому, суспiльному тлi.
Бiльшина поезiй у збiрцi На крилах пiсень не має дат, отим- то ми не можемо зовсiм напевно сказати, коли творчiсть авторки пiднiмалася вище, а коли вона опускала крила. Та нам досить сказати, що мiж 1888 i 1893 роками у неï йшло вагання, поставали пєси такi слабi, як Мiсячна легенда, Зоряне небо, Зоря, До мого фортепяна, В магазинi квiток, Сон лiтньоï ночi, На давнiй мотив, а обiк них такi сконцентрованi, сильнi i характернi, як Пiсня Brioso*,Rondeau*,Contra Spem Spero*,Сльози — перли. Ми коротко схарактеризуємо перший гурток названих тут вiршiв. Про ïх змiст можна би з невеличкою змiною сказати те, що говорить Кальхас уПрекраснiй Єленi6:Trop des fleurs! Trop des fleurs!*. Цвiти i зорi, зорi i цвiти — оце й весь змiст тих поезiй. А коли додати до того досить монотонну форму, многословнiсть i брак пластичних картин та брак виразного, сильного чуття, то не здивуємо, що тi вiршi не будять у нас нiякого настрою i читаються без смаку, як ремiсницька робота, не раз добра i старанна, але все-таки без душi. Обiк них знаходимо декiлька талановито задуманих, але слабо виконаних пєс, як осьВязень,Коли втомлюся я життям щоденним,Досвiтнi огнi. Є в тiй останнiй пєсi деякi дуже гарнi строфи, як ось:
Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для працi настала.
Не бiйся досвiтньоï мли,
Досвiтнiй огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.
У поемцiВязень трохи загусто наложено чорних красок: муж сидить у тюрмi, жiнка з дитинкою терпить голод. Єврей за довг продав останню корову,- але контраст запертого в тюрмi батька i дитини, що знадвору кличе до нього:Куку! Куку! А де ти? Тут, татусю? справдi хапає за серце, так само як i та рисочка, що
Татусь, цiлуючи свою дитину,
Невольничого хлiба дав скоринку.
Розволiкла також i декуди солодкувато-сентиментальна пєскаСпiвець, але є в нiй прекраснi строфи:
Чом я не маю огнистого слова,
Палкого, чому?
Може б та щира, гарячая мова
Зломила зиму!
Загалом треба сказати, що серед того вагання в творчостi нашоï авторки чимраз частiше прориваються свiтлi ноти, охота до життя i до боротьби, а разом з тим розширяється ïï свiтогляд, поглибляється розумiння життя i його глибоких антагонiзмiв. Мов чудовий заспiв, пiд музику народноï пiснi, озивається й пiсня нашоï авторки:
Реве-гуде негодонька,
Негодоньки не боюся.
Хоч на мене пригодонька,
То я нею не журюся.
Гей ви, грiзнi, чорнi хмари ,
Я на вас збираю чари,
Чарiвну добуду зброю
I пiснi своï узброю. Дощi вашi дрiбненькiï
Обернуться в перли дрiбнi,
Поломляться ясненькiï
Блискавицi вашi срiбнi.
Я ж пущу свою пригоду
Геть на тую бистру воду,
Я розвiю свою тугу
Вiльним спiвом в темнiм лугу.
Той самий мужнiй бадьорий настрiй видно i в прекраснiм вiршiContra Spem Spero:
Нi, я хочу крiзь сльози смiятись,
Серед лиха спiвати пiснi,
Без надiï таки сподiватись,
Хочу жити. Геть, думи сумнi!
Та ба, не так зложилося життя нашоï авторки, щоб вона могла зовсiм вiдiгнати сумнi думи. Навпаки, чим глибше входять тi думи в життя, тим сумнiшi робляться вони, але серце авторки вiд них уже не вiдвертається i не мякне, не пiддається песимiзмовi. Вона помалу доходить до того, що може виспiвувати найтяжчi, розпучливi ридання i тим спiвом не будити в серцях розпуки та зневiри, бо у самоï в душi горить могуче полумя любовi до людей, до рiдного краю i широких людських iдеалiв, яснiє сильна вiра в кращу будущину. Соловейковi пiснi, веснянi квiти тепер тратять для неï свою принаду.
Вiльнi спiви гучнi, голоснi
В рiднiм краю я чути бажаю,-
Чую скрiзь голосiння сумнi.
Ох, невже в тобi, рiдний мiй краю,
Тiльки й чуються вiльнi пiснi
У снi?
(Rondeau).
Авторка не встидається плакати, особливо з такими, що плачуть, але коли почує вiльну пiсню, то одгукнеться й на неï:
Сховаю я тодi журбу свою
I пiснi вольноï жалем не отрую.
(Мiй шлях).