Iван Франко — Boa Constrictor 7

Знов дзвiнок — знак, щоб тягли кибель догори. Корба закрутилась,
балаканка урвалась, i довгу хвилю Герман не бачив нiчого, окрiм
одностайних розмахiв корби. Вiн вiдступив вiд стiни i озирнувся, не
знаючи, чи iти до кошари, чи нi. Але думка про лiнивство робiтникiв
пропала з його голови. Вiн ще дрижав вiд того тривожного ожидания, заким
роздався голос дзвiнка, — в його головi, правда, не було бурi,
котра там перед хвилею лютувала, але всi враження мiнилися, перелiтали,
затиралися, мов тiнi в хмарний день. Навiть тi слова, котрi рiпники
говорили про його сина, щезли якось з його памятi, — що бiльше,
вони якось немов злегшили його душу, зняли з неï час-iину гнiву на
непотрiбного лямпарта, як звичайно звав дома Готлiба. А все ж
таки вiн мiй син, i, як прийде до маєтку, буде вмiв єго
шанувати, — сказав вiн сам до себе твердо i рiшучо, немов
силувався сам себе переконати. Тота твердiсть утiшила його, вiн з
уподобанням повторював по кiлька разiв: А таки вiн шй, син! Мiж i
им якось без свiдома пiшов далi, до третьоï ями. Вона була трошки
вiдсторонь вiд тамтих. Високий, до половини дерном покритий горбок круг
неï вказував, що вона вже давно викопана. Кошари над нею не було,
вона i будована була ще по-давньому. Се була перша яма, з котроï
плило головне джерело Германового маєтку. Але вiд кiлькох лiт вона
стояла пусто, вiдколи джерело кипячки в нiй вичерпалося. Аж тепер, коли
замiсть кипячки поплачував найлiпше вiск, Герман казав ïï
вiдновити i копати глибше, бо вона давнiше тримала тiльки тридцять
сажень вглиб. Коли вiдбито дошки, котрими була прикрита, показалося, що
усподу вода, i треба було наперед вичерпати воду. Вже три днi черпано, а
власне нинi мав перший раз спускатися в неï старий рiпник Матiй,
щоб оглянути, де що треба направити i де копати штольнi. Коли Герман
пiдiйшов к ямi, побачив, що рiпники саме витягали кибель з ями, в котрiй
сидiв уже вiд доброï години старий Матiй.
- А що? — спитав Герман, пiдiйшовши к робiтникам.
- Та нiчо, — вiдповiли вони. — От Матiй задзвонив чогось, та
й тягнемо.
- Ну, що там такого може бути? — спитав зачудуваний Герман.
— Тяжке?
- Нi, недуже. Щось старий мусив надибати. Герман, зацiкавлений, став над
яму, опершись на стовпцi, i пильно дивився в темну глибiнь. Сонце косо
пересiкало отвiр ями, але вглиб не було видно нiчого. Одно тiльки
вдарило Германа — дивно-неприємний гнилий сопух, але
цiкавiсть не давала йому вiдвернутися. Вiн пильно, немов помiшаний,
дивився в темну глибiнь, мiж тим коли линва поволi навивалася
залiзними перстенями на вал корби. Вiн глянув на тотi перстенi i
пригадав собi страшнi скрутелi величезноï гадюки на образi. Його
забобонна, роздразнена думка звязала як стiй прочуття якогось лиха з
тим привидом. Втiм, плохо насмарована корба скрипнула проразливо,
— Герман глипнув в глибiнь i задеревiв на мiсцi. З темноï
пропастi виринала-виходила вгору на свiтло страшна, почорнiла трупяча
голова. Герман стояв мов мертвий i не мiг вiдорвати очей вiд того виду
i в тривозi своïй бачив виразно нелюдський злобний усмiх на тих
щербатих щоках, у тих огромних глиняних очах. Вiн стояв, дивився i
дрижав, мов у лихорадцi, — дрижав з забобонного переляку i
обридження.
I рiпники при корбi, побачивши такий дивний i страшний груз, скрикнули з
один голос i трохи зовсiм не випустили корби з рук. Подiбнi случаï,
хоть давнiшими часами зовсiм не рiдкi в бориславських ямах, тепер стали
далеко рiдшi, а особливо ïм, молодим ще рiпникам, не лучалося
бачити нiчого подiбного. Але ось здолини шарпнено сильно за дзвiнок, i
се продрухало ïх з переполоху. Швидко вони пiдтягли кибель вгору i
висипали костi на землю. Дивно застукали тi костi, голова покотилася
долi горбком i опинилася аж коло самих нiг Германа.
- Чорт тебе! — крикнув Герман, вiдскакуючи набiк. — Як
сиплеш?..
Але вiн не мiг бiльше нiчого сказати, — тривога здавлювала йому
горло. Знов дзвiнок здолу. Рiпники шепчуть: Господи, господи! i
забираються швидко опускати кибель вдолину. Герман, мов опарений,
утiкає вiд ями. Вiн чує холод в тiлi, чує дрож, немiч,
а в його головi крутиться, мов фуркотяче веретено, одна тiльки фраза:
Gotts Fluch ьber mir! Gotts Fluch ьber mir!. Вiн i сам не
знає, як i про що склалася тота фраза в його головi, i
повторює ïï без мислi, без застанови, бiжачи стежкою
помiж ями. Йому бачиться, що цiла нога його мов в огнi, що щось пече
його в неï, щось давить i що вiдтам якесь дивне чуття розходиться
по всiм його тiлi. Аж ось вилiз з ями старий Матiй i показує всiм
приржавiлий мiдяний перстень з червоним скляним камiнцем.
- Ти, Митре, не тямиш того перстеня? — кричить вiн. Митро
придивлюється, хоть трохи здалека, а далi скрикує:
- Господи, таж то самий мiй перстiнь, що-м три роки тому дав був
Пiвтораковi на заручини!
Всi ахнули, пiзнали, що небiжчик — не хто другий, лиш Iван
Пiвторак, котрий два роки тому не знати де подiвся, лишивши молоду жiнку
з дитиною.
- Адiт, де бiдний пропав, дай му, боже, душеньцi легко! - Господи, як то
не раз чоловiковi смерть зайде, нiхто i не знає, де та що!
- Гей, то-то була поцтива душа — небiжченько!
- Вже хто, а ми оба жили, як рiднi браття! — говорить Митро i
замурзаним рукавом утирає сльози. Герман вiдсторонь чує
тоту бесiду. Його обступило кiлька жидiв i говорять також живо —
але вiн не слухає ïх. Його збурена кров била, мов молот в
грудi. Лиш поволi серед людського гамору вiн успокоюється,
силується бути супокiйним, говорить навiть з жидами, але
говорить без звязi, без застанови, сам не знаючи що. Але жидам та
рiпникам нiколи довго пеняти. Наговорившись, назiтхавши за покiйником,
вони розiйшлися, — костi зложено на купу i присипано землею:
пай не лежат на сонiчку божiм — i давня робота
зачинається знов одностайно, мовчки, важко, мов i перерви
нiякоï не бувало. Часом тiльки робiтники при корбi забалакають до
себе о нинiшнiй новинi.
Герман тим часом побiг далi. Його переляк потрохи усиокоïвся. Вiн
став покрикати на рiпникiв, як котрi лiниво робили, кричачи, добирав
чимраз бiльше смiлостi та сили, — заглушував в собi зрушення. Аж
вкiнцi неспокiй немов зовсiм улягся, думка звернулася доразу на щоденнi,
практичнi питання, Герман видобув нотатку i зачав записувати iмена
робiтникiв, котрi нинi при виплатi могли надiятися не одержати
повноï зарiбнини. Однако все-таки щось немов тiснило його. Не
оглянувши всiх ям, вiн побiг до магазинiв, вiдтам до дестилярнi, всюди
крутився, заглядав, кричав, — одним словом, силувався бути тим,
чим був донедавна — невгомонним, практичним Geschiftsmann-ом.
- Herr Principal, Herr Principall — почув нараз за собою голос
вiрника, що занiмався набиранням робiтникiв, годженням ïх на
роботу i надзирав над ними через тиждень.
Герман обернувся. Вiрник, маленький, обшарпаний жидок, бiг за ним,
задиханий, почервонiлий, махав руками i головою, немов цiлий був на
пружинах.
- Nu, was ist geschehen? — спитав Герман, не можучи дочекатися вiд
нього слова.
- Ja, kommen Sie nur, kommen Sie nur! — кричав вiрник i не
переставав розмахувати цiлим тiлом на всi сторони.
Герман поступив пару крокiв к ньому i силувався угадати, що так зрушило
вiрника, звичайно чоловiка тихого i повiльного.
- Ja, kommen Sie nur, kommen Sie nur! — кричав вiн. — Im
Schacht Nro 27 hat man a Matki gefunden, a soi a Matki, — Gott
gerechter!
При тiм вiрник брався долонею за голову, махав руками, немов показуючи
тягар найденоï матки, i робив рiзнi, на вид безумнi та дивогляднi
рухи.
- А-ах! — вирвалося мимовiльно з уст Германа. Так ось чого бiг за
ним вiрник, ось що так розрадувало його! Герман, хоть вiддавна привик
слухати подiбних вiстей, став тим разом як вритий. Вiн думав, що щастя
зовсiм уже вiдвертається вiд нього, а воно нi. Щастя все ще
служить йому, вiн сильний по-давньому, вiн нiчого не боïться,
нiчим не потребує журитись! Що йому тепер пусте балакання глупих
рiпникiв, що псоти сина, що грижа з жiнкою! Щастя служить йому, а вони
всi мiзернi хробаки супротив нього, — вони мали б мати таку
силу, щоб затроïти йому життя? Нi, нiколи! Не то життя, — i
одноï хвилi вiн не дасть собi замутити всiми тими мiзерiями! Се
нове, несподiване щастя жбухнуло, мов хвиля води, в душу Германа. Його
гордiсть, тiлько разiв сьогодня понижувана рiзними споминками, так
сильно пiдкопана невмолимою рефлексiєю, ожила, одужала наново,
почала надуватися, пiдносити голову вгору. Йому почало здаватися, що
воно прецiнь нiчо такого важного — се нове щастя. Щастя природа
була винна йому, — хiба ж вона не знає, якi контракти вiн
поробив, кiлько б вiн шкоди утерпiв, якби вона не ставилася на час зi
своïм скарбом? Вона знає се — i стає на час.
Вона покiрна його волi, служить йому так, як служить всякiй силi. I
вiн сила, вiн не потребує навiть розказувати, потребує
тiльки хотiти, його воля — закон природи, ïï сповнення
конечне, як конечне сповнення всякого закону!
Гордим, смiлим поступом зблизився Герман к щасливiй ямi, коло
котроï лежала величезна, свiжо видобута груда воску — перша з
надибаноï матки. Вiн радiсним оком оглянув той скарб, мiж тим коли
невсипуща корба витягала догори вже другу подiбну груду. З якою величною
повагою Герман казав занести вiск до магазину, з якою царською
великодушнiстю обiцяв робiтникам, працюючим коло сеï ями, додати до
ïх тижневого зарiбку по гульденовi! З якою щедротою вiн в поривi
радостi дав ущасливленому вiрниковi сейчас на мiсцi 5 з[олотих]
р[инських] надзвичайного трiнгельту. Вiн справдi в ту хвилю був в
своïх очах паном, царем многовладним, котрого слухає, перед
котрим кориться не тiльки весь сей народ, але i сама природа !
Сонце вже хилилося на захiд над Попелiвську гору. На небi не було i
хмарки, в природi залягла тиша, переривана тiльки гамором робучого люду,
котрий розповiдав собi про нинiшню новину, т. є. про видобутi з
ями костi Iвана Пiвторака. Жiнка Пiвторакова, котра робила в Германовiй
хатi в дестилярнi, не знала ще нiчо о тiм i журилася тiльки дитиною,
котру лишила саму в хатi. Але нинi не був звичайний вечiр, — нинi
день виплати! Потомленi, виблiдлi та посинiлi лиця рiпникiв нинi
оживлювалися надiєю на той гiрко запрацьований грiш: люди, що не
раз по цiлому дневi пс сказали й слова до других, нинi ставали говiркi,
жартували та запрошували товаришiв на горiвку. Мертвий Борислав чим
ближче ночi, тим бiльше оживав.
Побалакавши дещо з вiрником та послухавши, що говорили урадуванi
рiпники, Герман пiшов додому, щоб прилагодитися до виплати. Його голова
повна була груд воску, контрактiв, векселiв, в вухах пробрязкувало
срiбло та золото, свiт цiлий бачився йому огромним ринком, на котрiм вiн
єдиний праводавець, вiн сам бере весь зиск. Всi прикрi, важкi
враження нинiшнього дня щезли, мов нiколи i не бували, бо тепер, —
думав Герман, — коли його щастя вернуло, коли дiла iдуть добре,
тепер вся тота невчасна грижа не має нiякоï пiдстави, не
має розумноï причини. Вона можлива тiльки в нещастi i
непевностi, — але не тепер. Так думав Герман i сильно в то вiрив i
був би непомалу зачудувався, якби хто був посмiв йому сказати, що нема
пана над совiсть, нема сили, котра б могла ïй розказати. Вiн
прецiнь сам був такий пан, — вiн розказав, i совiсть з усiма
своïми рефлексiями замовкла, щезла, пропала!
Прийшовши домiв, вiн сейчас запитав, що робить Готлiб.
- Спит еще, — вiдповiла служниця.
- А не вставав за той час?
- Нi, не вставав.
- Ну, то добре, — проворкотав Герман i пiшов до свiтлицi, в котрiй
находилася каса i де мала вiдбуватися виплата. Була то не обширна,
попросту уладжена i майже зовсiм не пристроєна свiтлиця.
Насерединi стояв сильний дубовий стiл, попри стiни лавки, коло стола
пара крiсел, а в кутi залiзна, вертгеймiвська каса. Герман казав собi
сюди знести своï рахунковi книжки i поволi перебирав в них,
виписував якiсь цифри на чистий аркуш паперу, часом кинув перо,
походив вдовж i повперек свiтлицi, вор котячи та рахуючи пiд носом, i
знов брався до книжок та до пера.
Смерклося. Надiйшов вiрник, i за ним лавою привалили робiтники. Всi нинi
говорили багато, шум i гамiр хвилею линув до тихоï хати. Вiрник
почав з Германом розмову про тижневу роботу. Вiн нинi також був
розмовний i веселий. Се був чоловiк вiдмолоду вихований на чужiй ласцi,
вiдмолоду прибиваний i давлений, котрий весь свiй вiк прожив чужою волею
i в котрого не було нi своєï думки, нi навiть (бодай на вид)
своєï втiхи та своєï жури. Щастя його пана тiшило
його, як власне, хоть сеся утiха не випливала з якогось там привязання
або з якоïсь любовi до Германа. Герман не був йому нi свояком, нi
добродiєм, нi нiчим, вiн платив йому за надзорування так само
скупо, як другим за роботу, а вiрник чув се дуже добре i при нагодi не
мiг здержатися, щоб часом не потягнути до своєï нори деякого
кусничка з багатоï трапези свого пана. Але при всiм тiм вiн тiшився
його нинiшнiм щастям, не роздумуючи, чому i за що. Се вже сталося йому
другою натурою.
- Матiю, Матiю, — кликнув вiрник, вiдхиливши дверi, ведучi до
сiней, — Матiю, ходи-но сюди, пан кличут, а швидко!
Матiй, старий рiпник, був нинi важна особа мiж рiпниками. Цiла ïх
товпа, стоячи в сiнях i ждучи, поки закличуть за чергою до виплати,
обступила його i Митра, слухаючи ïх оповiдання про небiжчика
Пiвторака, котрого костi нинi видобуто.
- Говорiт собi що хочете, — кiнчив вiн свою бесiду i, сидячи на
порозi, пикав файчину на короткiм цибусi, — говорiт що хочете, а
я кажу все, що бiдному Iвановi хтось прислужився!.. Як мя ту видите!
- Як то може бути? — заганули довкола рiпники.
- Я вже знаю, що говорю, — вiдповiв Матiй, сплюнувши.
- Ба, але хто ж би то такий? — спитали рiпники. — Хiба
небiжчик що завинив кому?
- Ей, де там завинив, — вiдiзвався Митро, що стояв побiч Матiя,
опертий о одвiрок, — але хоть би чоловiк i святий був, а вороги
найдутся. Чи то нинi за ворога тяжко?..
- Коби так за що друге, як за лихого чоловiка, — вiдi звалося
кiлька голосiв.
- Матiю, ходiт сюди! — закликав вiрник, пiдхиливши дверi. Але
Матiй сидiв недвижно, пикаючи люльку, i не чув клику. Вiн мовчав. Його
чоло морщилось, брови стяглись, немов якiсь важкi споминки
пересувалися по його головi, а вiн силувався зiбрати ïх докупи i
витиснути з них щось дуже важного, дуже страшного.
- Матiю, чи ти оглух, чи що такого? — пищав вiрник в дверях. — Кiлько разiв маю кликати?
Матiй за гамором i задумою i сей раз не дочув жидового крику, аж Митро трунув його в плече i сказав:
- А встаньте-но, от вас Мошко кличе до пана.
- А трiс би-с, жидiвська пуго! — проворкотiв Матiй, встаючи, дуже
злий, що поклик перервав йому думання. Коли встав, то його висока,
хоть згорблена стать виднiлася понад всiх других рiпникiв. Товпа
проступилася, i Матiй супокiйним i важким поступом увiйшов до
Германовоï свiтлицi. - Мусит щось старий знати, — сказав
Митро, коли вiрник запер за ним дверi. — Щось дуже брови морщит,
видно, що то не абищо такого.
- Господь там знає! Може, i єсть що… А то чути, що вiн
ту вiддавна вже, надивився на тутошнi порядки.
- Та що то з того всего вийде, — вiдiзвався якийсь немолодий вже
рiпник з. кута, — цiï ту хто допiмнесь за бiдним
робiтником? От, був, жив, мучився, а вiдтак пропав десь, як собака, та
й бувай здоров!
- Вже ви так не говорiт, — вiдповiв Митро, — а от як
Митерчуки впали були до ями, що ся була пiд ними линва урвала, то не
зïздила комiсiя? Гет випитували всiх, як то могло бути, чому ся
линва могла урвати, ну, i не посадили жида до криминалу?
- Ба-а-а! — вiдповiв рiпник з кута. — То було що iнше, а се
що iнше. Чень же Матiй сам на своï очi не видiв, хто небiжчика
пхнув в яму. Бо якби був видiв, то чому не сказав давно? А тепер хоть
би гадав-перегадав, то що з того вийде? На судi того доказати не
здужає, i з цiлоï хмари буде пшик замiсть дощу!
А Матi й тим часом стояв в свiтлицi близько порога i розглядався
довкола, немов хотячи доконатися, чи все ще на своïм мiсцi. Вiрник
не знав, пощо Герман казав насамперед закликати Матiя i о чiм хоче з ним
бесiдувати.
- Ist schon gekommen, Herr Principal, ist schon gekommen der alte Matij!
- Gut, gut, — вiдворкнув Герман, кiнчачи рахунки, по чiм обернувся
до Матiя.
- То ти був в ямi нинi, як тотi костi найдено? — спитав Герман,
вiдразу приступаючи до речi.
- Я, — вiдповiв коротко Матiй, немов вiддавна вже надiявся такого
питання.
- Я чув… що ти там… того… говорив другим, що
нiби… нiби знаєш, хто то був такий?..
Голос Германа був якийсь непевний, вiн чув, що в його нутрi щось
буриться.
- А знаю. То був робiтник Iван Пiвторак, що два роки тому десь подiвся,
лишивши жiнку з дитиною.
Виговоривши твердим i рiзким голосом сi слова, Матiй озирнувся на
вiрника. На вiрнику лиця не було, стояв блiдий як крейда, колiна замiтно
дилькотали пiд ним, — здавалося, що туй-туй упаде.
- А ти почiм то знаєш? — питав далi Герман, поволi i досить
супокiйне.
- Я пiзнав небiжчика по перстенi, що був у него на пальцi.
- То ти знаєш напевно, що то той Iван, можеш присягнути на то?
- Можу сто раз, не раз.
Герман задумався. Матiєва твердiсть почала його мiшати.
Прийдеся тягатися на судах, — подумав вiн собi. — Яким
способом чоловiк в яму упав? Певно, неосторожнiсть! Лихо, треба кару
платити, клопiт! Роздумуючи ее, Герман дивився на Матiя i замiтив на
лицi його щось таке, немов старий рiпник не досказав всього.
- Що? Може, маєш єще що сказати? — спитав Герман,
зачудуваний таємничим виразом Матiєвого лиця.
- Та я… — почав непевним голосом Матiй, — я… би
пану сказав ще пару слiв… нi, я хотiв би дещо розпитати,
але…
- Питай, що там такого, чому не говориш…
Матiй не вiдповiдав, тiльки дивився на вiрника. Герман порозумiв, що
Матiй хоче з ним говорити в чотири очi.
- Geh nur a bissei weg, — сказав вiн до Мошка, не дивлячись на
нього. Мошко затрясся. Бачилося, що в нього нема й на тiлько сили
— кроку зробити вiйненим голосом вiн промимрив:
- Warrrum kann er… auch so… nicht?
Герман напруго озирнувся, зачувши той здавлений, уриваний голос. Що
сталося з Мошком? Що значить тота його смертельна блiдiсть, тота дрож,
тото помiшання? Герман сидiв як вритий i чудувався.
- Ja, aber was ist dir? Bist du krank?
- О ja… ja… ja… hab mich erkдl… tet, —
npoлепотiв вiрник, забуваючи о нинiшнiй спецi.
- Erkдltet? — замiтив спроволока Герман. — No, nо, geh und
schlaf dich ausi
- Abe… be… ber bitte, ich ka… ka… kann
noch… vielleicht… wozu bra… brauch ich gehen?..
- Ich sag dir du sollst gehen! — скрикнув гнiвно Герман, котрому
ставало чимраз прикрiше i моторошнiше слухати того гробового,
тремтячого голосу. Вiрник, тривожно обзираючись, вийшов. Матiй пильно
слухав цiлоï розмови, пильно дивився на кождий рух, на кождий
поступ вiрника. Лице його ставало чимраз сумнiше, чимраз бiльше
понуре.
- Ну, що маєш питати? Говори! — сказав Герман по його
вiдходi.
Матiй пiдiйшов ближче i сказав притишеним голосом:
- Коби-но пан подивилися до своєï книжки, як там записано, до
якого часу робив Iван Пiвторак у пана?
- А нащо ж тобi тото? — спитав зачудуваний Герман.
- А так, я прошу.
Герман заглянув до головного журналу i до робiтницького каталога. - До
осенi, десь так… тиждень по покровi.
- Як, як? — спитав Матiй. — Тиждень, кажете, по покровi?
- А так, покрови було в суботу, — ось туй записано, — а вiн
ще другу суботу виплату взяв за цiлий квартал, 75 ринських.
- Виплату взяв? — скрикнув Матiй, але сейчас успокоïвся i
тихiше сказав: — Гм, тиждень по покровi. А яєго на
самоï покрови послiдний раз видiв.
- Де?
- В трахтарнi, у Кирницького, як ся напивав з одним чоловiком.
- З ким?
- Я вже i забув… Але що то значит, — пропало! Мене тогди
були троха потовкли пянi рiпники, i я двi недiлi пролежав без памятi,
— вiдтак чую, вже Iвана нема, пiшов десь, кажут, свiтами.
- Ну, але що ж з того всего, до чого ти мене питав?
- Та так, але я гадав…
- Що, що?
- Та нiчо, нiчо. Щб я, дурний хлоп, можу гадати? Перепрашаю пана!
Матiй, сказавши се, скулився, згорбився i вiдiйшов к пороговi, а цiле
його лице виражало один великий жаль, одне велике розчарування. Герман
не допитував його далi, бо знав, що не добється нiчого бiльше вiд
старого, i, не тратячи часу, розпочав виплату…
- Щось-то з нашим паном немалого мусило статися, що забув менi урвати зо
ш у с к у!
- Певно, ся зажурив, що тотi костi видобуто, бо то зараз комiсiя. Може,
ще деякий клопiт, та й вже ему ся всего вiдхотiло.