Iсторичне минуле украïнського народу у творчостi Iвана Кочерги

Iсторичне минуле украïнського народу надихнуло драматурга Iвана
Кочергу на створення декiлькох п'єс. Найбiльш удалоï серед
них є вiршована драматична поема Свечкина весiлля. Коли я
випадково натрапив на мотив заборони свiтла, — писав Iван Кочерга
в передмовi до свого добутку,- мене надихнула в ньому можливiсть
намалювати квiтчасту картину сугубо мiського життя й соцiальноï
боротьби в стародавнiм мiстi, а на цьому мальовничому тлi створити
узагальнений образ боротьби Украïни за свою волю й самобутню
культуру.
Основою iсторичноï вiрогiдностi драми стали двi грамоти
литовських князiв (1494 i 1506 рокiв), якi нiбито з певних мiркувань
забороняли ввечерi й уночi висвiтлювати житло простих киян. За порушення
виплачувався великий штраф, i застосовувалися карнi санкцiï.
Грамота 1516 року скасувала заборону свiтла, з огляду на скарги жителiв,
але й попередня грамота теж згадувала цi скарги. Iван Кочерга обрав
темою свого добутку iсторичнi згадування, якi йому були бiльше близькi,
якi вiн мiг використати як безпомилкову проекцiю на свою сучаснiсть.
Зберiгаючи високий романтичний пафос оповiдання, драматург
зображує цiлком реальне, повсякденне життя наших предкiв, з
особливою увагою вiдтворить ïхнiй побут, вiрування, обряди й т.п.
Письменник робив особливий наголос на символiчному характерi свого
добутку. Справдi, наскiльки богатим на символiзм є образ свiтла!
Заборона свiтла, якщо мiркувати логiчно, вимагав опору. Боротьбу за
свiтло киян повинна була очолити найбiльш свiдома частина населення
середньовiчного мiста З погляду Кочерги, це, безперечно, ремiсники
— прообраз майбутнього робiтничого класу. Кiнець 20-х —
початок 30-х рокiв вимагав iдеологiчного твердження пролетарськоï
диктатури (фактично, диктатури И. Сталiна, що прикривалася
пролетарськими гаслами), i боротьба киïвських ремiсникiв —
далеких предкiв пролетарiату, демонструвала глибокi iсторичнi корiння
цiєï iдеï. Автор, що почав зi смантических
середньовiчних легенд, тепер змушений був политизировать своï
драматичнi казки й служити вже не стiльки театру, але й бiльшовицькiй
iдеï. I всупереч такiй прозорiй символiцi й вiдвертiй
полiтизацiï драми Свечкина весiлля у нiй не можна не помiтити й
iншоï площини трактування образiв, у якiй i варто шукати ключ до
розумiння iдеï добутку. Виразним є образ Меланки, що, за
словами самого Кочерги, є поетичним символом Украïни, що з
тьми столiть i через стiльки бур проносить не згаслий живий вогник
своєï волi й культури. Безсумнiвним творчим успiхом Кочерги
був i образ Iвана Свiчки — теперiшнього народного проводиря,
особистостi яркою й своєрiдноï. Критика вiдзначала, що в
характерi Свiчки драматурговi вдалося показати людину однаково чималого
й чесного як у вiдстоюваннi iнтересiв громади, так i в особистому життi.
Хоча вiн ще й молодий, але користується повагою в подiльських
ремiсникiв, тому що вмiє спокiйно й мудро розiбратися в складних
ситуацiях, а головне, не боïться встати на захист справедливостi й
людського достоïнства, захистити скривдженого й знедоленого. Свiчка
добрий i шляхетний не тiльки стосовно Меланке й товаришам-ремесленникам,
а й до людей iз протилежного табору. Особливо вражають майстерно
написанi епiзоди зустрiчей Свiчки iз дружиною киïвського
воєводи Гильди, якi характеризують його як особистiсть
високоморальну й мужню. Свiчка не видає Гильдиной таємницi й
всю вiдповiдальнiсть за викрадення грамоти бере на себе, хоча добре
знає, що буде покараний за це злочин смертю. Бiльше того:
князiвська грамота для Свiчки не має цiнностi, тому що вiн
розпiзнав ïï фальшиву суть. Вiн мiг би збрехати у свою користь
i врятувати своє життя. Але вiн не робить цього, оскiльки
знає, якi бiльшi надiï покладали простi кияни на цю грамоту,
знає, що народ боровся за правду. Тому повернути воєводi
грамоту — значить зрадити народ, а це було б для Свiчки найвищим
покаранням. Тому вiн i обирає смерть. З образом Iвана Свiчки
зв'язане iдейне навантаження п'єси. Властиво, iдея добутку
висловлена в словах цього героя: Коли добром нiхто не дасть нам свiтла,
його одержати треба — не молитвами, тому що без боротьби нiкчемнi
всi молитви. I свiчки мирноï не коштує та краïна, що у
боротьбi ïï не запалила. Символом кожноï п'єси
Iвана Кочерги є якась рiч, що концентрує iнтереси всiх
персонажiв, персонiфiкує iдею добутку
Якщо в Свечкиной весiллю — це свiча, то в п'єсi Ярослав
Мудрий — це меч i книга. У драматичнiй поемi Ярослав Мудрий
письменник зображує суворi й героïчнi часи, коли нашi предки
боролися за єднiсть Киïвськоï Русi, за ïï
мирний розвиток i процвiтання, уперше звернувшись до образа реального
iсторичного дiяча. Ярослав Мудрий зображений хоча й суворим, але
далекоглядним полiтиком. Оповiдання про нього обмежений 1030 —
1036 роками, коли великий князь припинив мiжусобнi звади й вiдбив атаки
печенiгiв. Князь хоче створити могутню державу, а для цього необхiдний
мир, що часом доводиться завойовувати й мечем. Спочатку закон, а потiм
благодать, — не раз повторює вiн афоризм знаменитого
Иллариона, автора Слова про закон i благодать. Ярослав Мудрий
представлений не тiльки як державний дiяч, але i як надiлений звичайними
слабостями людин. Проте, князь має велику силу, завдяки якiй
здатний пiдкоряти всi вищоï мети свого життя