Iнтертекстуальнi особливостi використання євангельського сюжету життєписною прозою
Iрина АкiншинаНауковi розвiдки й художнi версiï бiблiйного матерiалу вiками
множились у мистецтвi, фiлософiï, iсторiï, лiтературi. Уже
пiсля Рiздва Христового формується християнська герменевтика
(екзеґетика), яка була покликана тлумачити Старий i Новий
Заповiти. Протягом одинадцяти столiть у свiтовiй лiтературi накопичилась
велика кiлькiсть творiв рiзних жанрiв, присвячених iнтерпретацiï
сторiнок Бiблiï (Данте, Т. Тассо, Дж. Мiльтон, Дж. Байрон, А. де
Вiньï, поети-модернiсти).
Бiблiя справила величезний вплив i на розвиток украïнськоï
лiтератури, яка в найвищих своïх досягненнях на рiзних етапах
розвитку iнтерпретувала Книгу Книг як важливий елемент нацiональноï
культури й самосвiдомостi. У часи
Схiднословянського середньовiччя бiблiйно-християнськi мотиви виразно
звучать у Словi про Закон i Благодать митрополита Iларiона, Молiннях
Данила Заточника. У добу бароко особливоï мистецькоï вартостi
набуває опрацювання бiблiйних тем у творчостi Кирила Транквiлiона-
Ставровецького, отця Вiталiя, Софронiя Почаського, Iвана Величковського,
Iвана Максимовича. Декалогiчнi iдеï закладено в основу Саду
божественних пiсень Григорiя Сковороди.
До бiблiйного матерiалу зверталися П. Гулак-Артемовський, М. Шашкевич,
Т. Шевченко , П. Кулiш, I. Франко, В. Щурат, Леся Украïнка, П.
Грабовський , В. Cамiйленко, В. Александров, А. Гриневич, молодомузiвцi,
С. Яричевський, О. Маковей, К. Устиянович, Б. Грiн-ченко, М.
Чернявський, О. Кониський, П. Карманський, В. Мова-Лиманський, Б.
Лепкий, П. Тичина, М. Рильський , Я. Савченко, М. Фiлянський, Д. Загул,
У. Кравченко, Б.-I. Антонич, Ю. Клен, Є. Маланюк, М. Орест, I.
Багряний, М. Руденко, В. Симоненко, О. Бердник, В. Стус, Є.
Сверстюк, I. Драч , Д. Павличко, Л. Костенко. Традицiï високоï
духовностi розвиває поколiння вiсiмдесятих рокiв: О. Пахльовська,
I. Римарук, О. Забужко та iн.
Отже, метою статтi є зображення iнтертекстуалiзацiï
євангельського сюжету, рецепцiï образу Iсуса Христа
життєписною прозою межi ХХ-ХХI ст. на сторiнках перiодичних видань
Украïни.
В украïнськiй лiтературi традицiю переспiвiв Святого Письма аж до
кiнця ХХ ст. пiдтримувала поезiя. Лише невеликi ремiнiсценцiï
наявнi у прозi й драматургiï. Свого часу П. Рiкер, вирiшуючи
проблему перенесення конфлiктних iнтерпретацiй онтологiчних структур у
сферу лiнгвiстики, писав: …цi взаємоповязанi образи
буття, якi ми маємо i в якi занурюються взаємозаперечнi
iнтерпретацiï, не дають нам нiчого, окрiм дiалектики iнтерпретацiй.
Iз цього погляду герменевтика неможлива. Тiльки герменевтика, заснована
на символiчних образах, може показати, як цi рiзноманiтнi моделi
iснування створюють єдину проблематику; адже цi символи найпри-
датнiшi, щоб показати єднiсть численних iнтерпретацiй…
Прийом запозичення сюжету з Бiблiï та iншоï релiгiйноï
лiтератури для написання твору бiографiчного типу має давню
традицiю. З цього приводу Дж. Ґарретi зазначає: Основний
Iмпульс Для життєписiв у середнi вiки надходив з боку
церкви. Християнство мало своïх героïв, мученикiв та святих, i
ïхнi життєвi шляхи стали джерелом для багатьох бiографiчних
творiв [12, 54]. Таким чином, життєписи бiблiйних персонажiв
мають давню традицiю. У деякi епохи твори саме цих жанрiв рухали
розвиток бiографiчноï лiтератури вперед, а iнодi ставали провiдними
жанрами лiтератури взагалi. Жанрове розмаïття форм реалiзацiï
бiографiчного матерiалу свiдчить про постiйнi творчi пошуки в галузi
художнiх життєписiв. За природою свого мислення людина завжди
повертається назад i через порiвняння ототожнює нове з
чимось давно вiдомим. Змiна тисячолiть супроводжується посиленням
есхатологiчноï тематики. Гостро переживаючи часовi метаморфози,
людство вiдчуває всю хиткiсть свiтобудови, втрачає психiчну
рiвновагу й почуття захищеностi у свiтi. Перенавантаження технологiчними
й iнформацiйними iнновацiями призводить до розгубленостi людини, у
звязку з чим збiльшується ïï звернення до вiчних тем. А.
Нямцу справедливо зазначає, що неперебутна молодiсть
християнськоï етики переконано й вагомо пiдтверджується
багатовiковим лiтературним життям євангельського сюжетно-образного
матерiалу, який продовжує залишатись моральним iмперативом для
людей рiзних народiв i поколiнь, поглиблюється й оновлюється
з дорослiшанням цивiлiзацiï, яка повiльно, iз суперечностями,
шукає шлях до стану досконалостi людства [2, 4].
В Украïнi першi прозовi твори, цiлком присвяченi iнтерпретацiïКниги Книг, зявилися 2000 року. Один з них Перерване
Євангелiє К. Петрова. У центрi твору образ Христа, якому
пiдпорядкованi всi сюжетнi лiнiï. Власне, твiр є
життєписом Спасителя. Отже, жанр його слiд визначати як
бiографiчну повiсть. Твiр складається з двох частин, перша
Iзраïль має 10 роздiлiв, друга Iндiя 11 роздiлiв. Оповiдь
починається не з народження Iсуса, як у бiльшостi Євангелiй,
а з моменту перебування 12-рiчного Христа з батьками в
Єрусалимськiм храмi на свято Пасхи, про що сказано в
Євангелiï вiд Луки (2, 4152). У жодному з канонiчних
Євангелiй не мiститься розповiдi про перебування Iсуса в
Iндiï, навчання в Гiмалаях в Учителя Патанджалi, який, за
iсторичними свiдченнями, жив у II ст. до н. е. й був основоположником
хатха-йоги як релiгiйно-iдеалiстичноï системи.
В основi вчення (крiм фiлософськоï концепцiï, що
розглядає духовне як кiнцеве буття, … коли зовнiшнiй свiт
пiзнається як проекцiя свiдомостi [8, 179]) покладено
вiрування в таємничу життєву енергiю (кундалiнi), яка,
подiбно до згорнутоï в клубок змiï, дрiмає в нижньому
вiддiлi хребта людини, де, згiдно з традицiйною iндiйською медициною,
розмiщений один з найважливiших нервових центрiв. Пiд час виконання
певного комплексу вправ життєва сила може пробудитися, пiднятися у
верхнi частини людського тiла та зєднатися з найвищим абсолютом,
пiд яким у рiзнi часи мислили, хто що бажав Бога, iстину, космос,
свiтло… Йога на санскритi буквально значить звязок, єднiсть,
зусилля. Основною метою йоги є обєднання iндивiдуальноï
душi людини з абсолютною душею (атман, брахман). У результатi
багатовiкових зусиль, крiм релiгiйноï та фiлософськоï систем,
склалася й унiкальна система психофiзiологiчного тренiнгу, завдяки якiй
досягається гармонiзацiя особистостi. Сучасний письменник з
погляду сьогодення вирiшує проблеми наближення й возведення в
абсолют Iсуса Христа через тренування останнього й виклик кундалiнi.
Заглиблення Iсуса у фiлософiю Сходу К. Петров використовує для
розумiння подальшоï долi Христа. Iдеальне духовне життя Синiв
Свiтла, вироблення сили тiла i духу може так виховати й удосконалити
людську натуру, що перед смертю людина переживає певне
просвiтлення, пробудження, преображення, досягаючи таким чином
внутрiшньоï гармонiï зi свiтом (нiрвани). Вона
оволодiває найвищою мудрiстю та вiчним життям.
Iсус Христос К. Петрова далекий вiд загальноприйнятих релiгiйних
канонiв. Бiографiя його вигадана. Пiд час повстання Iуди Гавлонiта юний
Iсус потрапляє в полон римлян, утiкає звiдти й
опиняється на кораблi єгиптян. Саме тут вiн знайомиться з
Iудою iз Карiот. Далi важкий шлях до Iндiï, служба у вiдомоï
танцiвницi Рукмiнi, звiдки вiн потрапляє в атрам (монастир) у
Гiмалаях, де iгуменом був учень самого Будди й батько танцiвницi Шрiмад
Патанджалi. Учителем називає його Iсус. Але саме вiн
вiдкриває в
Iсусi Бога.
Своєрiдним в оповiдi є введення образу увязненоï разом
з Iсусом у єгипетському полонi дiвчини русинки Галини з берегiв
рiчок Славутицi й Борисфена. Автор вплiтає у тканину твору
прадавню iсторiю росiв, розповiдь про ïхнi вiрування, звичаï,
менталiтет, природнi здiбностi, клiматичнi умови, спосiб життя.
У зовсiм несподiваному свiтлi представлено образ Iуди. У Перерваному
Євангелiï вiн не зрадник, а найкращий i найвiд-данiший друг
Iсуса, вiчний супутник у всiляких стражданнях Христа, який завжди
допомагає майбутньому Спасителю людства у скрутну й трагiчну
хвилину. У творi розгортається драма призначення життя Iуди. I
знову, як i в змалюваннi образу Iсуса Христа, автор виходить за межi
традицiйних клерикальних канонiв, цим самим доводячи право письменника
на художнiй вимисел, розгортання творчоï фантазiï. К. Петров
деканонiзує образ Iуди, надаючи йому значення жертовностi вустами
Патанджалi. Отож Iуда вiрнопiдданий Бога, що нiколи не сумнiвався у
вiрогiдностi iснування найвищого Абсолюту, стає жертвою, проклятою
довiку людством. Два тисячолiття знадобилося людському розуму, щоб
збагнути таку просту, вiдому з античних часiв фiлософську аксiому: добро
не може iснувати, точнiше бути помiтним, без зла. А, отже, не було б
Iсуса Христа без Iуди Iскарiота.
Твiр завершується гiмнами про Бога (Ом), якi спiває монах
Лаутама на честь Iсуса. Ом це Бог. Бог це iстина, вона Абсолют
[3, 68]. Це любов. Земним вираженням великоï любовi, за твором
К. Петрова, став Iсус. Приймаючи смерть, вiн виконує закон
природи. А наступне воскресiння Христа свiдчення
перемоги любовi: це не просте повернення до життя, тому що перемога над
смертю тiльки наслiдок перемоги над життям [7, 23]. Автор оповiдi
наголошує на божественних початках будь-якоï творчостi.
Творчiстю називають будь-яке внесення нового, зокрема створення
образiв у результатi формувальноï дiяльностi духу, творчоï
фантазiï [8, 449]. У процесi творчостi людина
наближається до Бога як кiнцевого трансцендентного Абсолюту. Саме
так розглядали питання вiдношення людини до Бога В. Соловйов, М.
Бердяєв, Л. Франк, П. Флоренський, В. Вернадський. Про
взаємозвязок людського, природно-космiчного та трансцендентного
свiтiв говорив у своïх творах Г. Сковорода . Про
Те, що Всесвiт має iнформацiйний, а отже, й духовний вимiр,
стверджує й синергетична теорiя, яку розробляє в останнi
десятилiття брюссельська школа I. Пригожина.
Твiр К. Петрова має алегоричну назву. Це нiби уривок з
Євангелiя, який не має нi початку, нi кiнця. Отже, повiсть
є спробою написання сучасного апокрифу.
У 2000 роцi виходить досить несподiваний твiр Г. Штоня Суд, написаний
1998 року. Ключ до розумiння твору криється в епiграфi, взятому з
Paradiso (ХХХI, 108) Борхеса. Змiстове наповнення якоюсь мiрою
пояснює й передмова А. Дiмарова. Твiр не має релiгiйного
забарвлення, частково вiдступає вiд традицiйних
євангельських канонiв. Повiсть побудована за законами
художньоï лiтератури, де є авторський домисел i вимисел,
творча фантазiя, простежується цiлiсна концепцiя автора.
Центральний образ твору Iсуса Христа зображено таким, яким вiн уявився
авторовi. Водночас у творi збереженi ключовi подiï, якi вiдбулися
iз сином Божим за євангельськими оповiдями; є факти, вiдомi
з iсторiï. Таким чином, ми можемо стверджувати, що твiр Суд Г.
Штоня це бiографiчна повiсть апокрифiчного характеру, що має форму
сповiдi. Память дає можливiсть заново переживати своє
минуле, обєктивно оцiнювати власнi дiï. Подiбна
взаємодiя внутрiшнiх i зовнiшнiх чинникiв у життєписнiй
творчостi призводить до складних часо-просторових зсувiв в оповiдi,
змiщення центру авторськоï уваги у сферу свiдомостi персонажа. У
таких творах навколишня дiйснiсть вiдтворюється через
субєктивне сприйняття головного героя, пропускається через
його свiдомiсть, забарвлюється його психологiчним станом пiд час
певних, iнодi напружених, епiзодiв життя. Обрання свiдомостi персонажа
головним обєктом зображення в європейських лiтературах, за
словами Д. Затонського, бере свiй початок зi Сповiдi (17651770) Ж.-Ж.
Руссо: Людська iндивiдуальнiсть не тiльки обєкт, вона й мiрило,
й iнструмент, свого роду посередник мiж нами i зовнiшньою реальнiстю.
Остання живе у Сповiдi не просто за законами буття, а й за законами
свiдомостi: Я можу пропустити факти, помiняти ïхню послiдовнiсть,
переплутати числа, але не можу помилитися нi в тому, що я вiдчув, нi в
тому, як моє вiдчуття змусило мене повестися [1, 1213].
Свого часу I. Янська й В. Кардiн писали про художню докумен-
Талiстику, що вона бiльше нiж будь-який iнший рiзновид художньоï
творчостi надiлена здатнiстю iнформувати, розтлумачувати, вносити
яснiсть, залишаючись водночас дiлянкою, де не забороненi фантазiя, уява.
Не тiльки не заказанi, але пiдключенi до розвязання насущних практичних
завдань, серед яких не останнє стверджувати моральнi норми буття
[11, 13].
У творi Г. Штоня дистанцiя для осмислення героєм свого минулого
зростає до двох тисяч рокiв. Iсус Христос зявляється на
Землi сучасним хакером i за екраном компютера починає згадувати
все спочатку, прагне переосмислити сутнiсть людського буття, розiбратися
в собi, у власнiй дуалiстичнiй сутностi. Повiсть написано вiд
першоï особи, тобто, за задумом автора, вiд самого Iсуса, тому
розповiдь про кожну подiю супроводжують глибокi фiлософськi роздуми.
Частково користуючись мiметичним принципом вiдображення буття, Г. Штонь
звертається до вiчноï постатi для розмiрковування над
нагальними духовними питаннями сучасностi. У творi вiдчувається
авторська рефлексiя на кризовий стан духовностi суспiльства, певну
розгубленiсть напередоднi новоï ери, проблематичнiсть подальшого
iснування людства у фiзичному й морально-етичному просторi.
Катастрофiчнiсть буття визначається також фiнансово-економiчними
чинниками, екологiчними катаклiзмами, що призводить до невротичних
психiчних станiв людськоï спiльноти. Це стосується не тiльки
Украïни, але, так чи iнакше, й усього свiту. Г. Штонь
наголошує на особливiй актуальностi проблеми дефiциту людяностi на
сьогоднiшньому етапi розвитку цивiлiзацiï. Хоча це питання
загострювалось у певнi перiоди iсторiï, та майже двi тисячi рокiв
тому син Божий спокутував величезнi грiхи людства, власною смертю смерть
поправ. Iсус Христос Г. Штоня це найбiльша справедливiсть, найвища
мораль, найчистiша совiсть. А Страшний Суд це суд власноï совiстi,
вiд якоï не втечеш. У кiнцi Iсус провiщає: Суд Людський на
землi цiй вже гряде! Нами i в нас [10, 76]. I далi вже вiд автора:
Тож судiть i будете несудимi. Але судiть найперше себе. Амiнь
[10, 76].
I знову, як у Перерваному Євангелiï К. Петрова, поборником
вiчноï правди й вiчного Бога виступає Юда приречений
самiтник, єдиний товариш серед тих, що були не учнями, а
скорiше дiтьми [9, 18],
земнiша моя подоба [9, 20], як називає його Iсус. Одночасно
Юда є й помiчником Христа в розумiннi краси, духовностi,
гармонiï, Бога. Це фiлософ, який збагнув бiльше, нiж засади
моєï вiри. Вiн осягнув моральну сталiсть Всесвiту, яку я
всього лиш землi явив. А вiн ствердив. Тим, що будучи апрiорно
прощеним Небом, сам собi не простив. Яко Людина, у чиïй
компетенцiï перебуває те саме, що й у компетенцiï
Неба. На рiвнi принаймнi Добра i Зла [9, 22]. Саме Юда доводить
першим християнську вiдповiдальнiсть за свiт кожноï особи. Юда
сам себе скарав за послух, який, за його словами, для вiри є
зайвим. Але смерть Юди виявилася намарною: вона нiкого й нiчого
Не навчила [9, 24]. Людство робило й робить помилки, i
єдиний вихiд пристрасний суд над собою.
Ще раз у свiтовiй лiтературi красне письменство звертається до
теми iнтерпретацiï Книги Книг, але вже на новому рiвнi у сферi
художньоï бiографiï.
Подiбнi тенденцiï прослiдковуються в захiдноєвропейськiй
лiтературi. Разом з украïнськими оригiнальними творами
бiблiйноï тематики зявляється публiкацiя роману
Євангелiє вiд Iсуса вiдомого португальського письменника
Жозе Сарамаго в росiйському журналi Иностранная литература (1998). Сам
автор у багатьох мiсцях наголошує, що суть твору це написання ним
нового Євангелiя художньо-популярноï форми, а власне роман
називає Євангелiє, написанням якого ми зайнятi
[5, 79], наше Євангелiє [5, 95]. Про це ж
свiдчать i епiграфи до твору, якими є слова Передмови з
Євангелiя вiд Луки (1, 14) та слова Понтiя Пiлата (Що я
написав, те написав) [5, 5].
Жозе Сарамаго iнтерпретує бiблiйну легенду про Iсуса Христа в
межах художньо-бiографiчноï прози, якнайповнiше складаючи окремi
сюжети з усiх канонiчних Євангелiй. Автор використовує
композицiйний прийом обрамлення, на початку i в кiнцi твору зображуючи
смерть Iсуса. Щоправда, обрамлення тут своєрiдне, майже умовне, бо
твiр розпочинається з опису гравюри iз зображенням розiпятого
Христа, а логiчне завершення життєпису Спасителя справжня смерть
на хрестi. Гравюра iз зображенням страждальця й тих, хто в його останнi
хвилини знаходиться поруч, символiчна для подальшоï оповiдi. Тут
письменник дає зрозумiти читачевi, що подiï, описанi далi,
навiянi спогляданням цiєï гравюри. Тому роман
сприймається як
Єдиний потiк нiчим не перерваноï свiдомостi.
Змiст твору зображення життя та дiянь Iсуса Христа з моменту зачаття до
смертi на фонi широкомасштабних картин з iсторiï людства й
iсторiï релiгiï. Активно автор уплiтає у тканину твору
епiзоди з оповiдей Старого Заповiту: розповiдь про Iова, Адама та
Єву, перепис народонаселення Iудеï за наказом царя Давида й
наступне покарання Господнє за скоєне, про Авраама й сина
його Iсаака, Каïна й Авеля, про повстання пiд керiвництвом Iуди
Гавлонiта.
У центрi твору постать Iсуса-назаретянина, але Iсус Жозе Сарамаго не
канонiчний iдол, а жива спiвчутлива людина, яка в багатьох моментах
протистоïть своєму батьковi Богу. Всi образи роману мають
своє психологiчне обличчя. Навiть Диявол змальований не як
пiдступна потвора, що збирає людськi душi, а як революцiонер,
фiлософ, рiвноправний партнер Бога в подiлi свiту, де в чому гуманнiший
вiд останнього. Так, пiд час розмови всiх трьох (Iсуса, Бога й Диявола)
про майбутнє Iсуса, його учнiв i послiдовникiв християнськоï
вiри Бог говорить: …Диявол може йти, якщо хоче, вiн уже отримав
обговорюване (половину влади над людством. I. А.), I якщо баришi
й вигоди будуть подiленi порiвну, по справедливостi, то чим бiльше буде
твоя (Iсусова. I. А.) Влада, тим Могутнiшим стане вiн
[6, 139].
У суперечцi Бога й Диявола Iсус виступає лише безневинною жертвою,
засобом у досягненнi влади Бога над свiтом. Про це свiдчать епiзоди про
перебування юного Iсуса в навчаннi у Пастиря (так називав себе Диявол) i
подальшоï зустрiчi з ним. На закиди Iсуса, що Бог є
єдиним i нероздiльним цiлим й iснує вiчно, Пастир
вiдповiдає: я не хотiв би опинитися в шкурi того, хто
однiєю рукою Направляє руку вбивцi з ножем, а iншою
пiдставляє йому глотку жертви [5, 92]. Таким чином,
висувається думка про дуалiзм сутностi Бога, а вiдтак i Всесвiту,
а отже, й буття взагалi, нерозривну єднiсть антагонiстичних, на
перший погляд, непримиримих понять добра i зла, правди й кривди,
духовностi й бездуховностi.
Уперше у свiтовiй лiтературi спостерiгається зовсiм нова
iнтерпретацiя образу Бога як антропоморфiчноï особистостi, що
прагне заволодiти свiтом i розумом людей. Ти станеш ложкою, яку я
опущу В котел людства та якою зачерпну людей, що увiрували в
нового
Бога, яким стану я [6, 136]. Натомiсть Iсус змальований людиною
доброю й спiвчутливою, яка тонко вiдчуває чужий бiль. Вiн не
є кровним сином Бога, як це трактується згiдно з
євангельською традицiєю. Його рiдний батько Йосип людина
досить молода, яка гине в тридцять три роки розiпятою римлянами на
хрестi, що суперечить змiсту канонiчних Євангелiй. В
украïнськiй лiтературi вперше велику християнську таïну
зачаття ставить на людський ґрунт Т. Шевченко у фiлософськiй
поемi Марiя (Iсус народжується вiд дивочного гостя
благозвiстителя Месiï).
Iсус Христос Ж. Сарамаго несе на собi грiх свого батька Йосипа, який не
змiг урятувати немовлят у Вифлиємi вiд iродових катiв. Душевнi
муки Iсуса посилюються пiсля кожноï новоï бесiди з Богом i
досягають свого апогею в ïхнiй полемiцi про сумнiви й пошуки вiри в
єдиного Бога. Жахливi картини майбутнього пiдсумовують влучнi
слова Диявола: Воiстину, слiд бути Богом, щоб так любити кров [6,
143].
У романi немає жодного оформленого пунктуацiйно дiалогу чи
прямоï мови. Очевидно, автор хоче показати, що Бога творить
поетична уява, мiркування над загальнолюдськими питаннями, фiлософськими
категорiями. Бог є уособленням складностi людського буття. У творi
Бог i Диявол є спiльниками, якi разом вiддають Iсуса на тортури та
смерть. Символiчний образ чорноï глиняноï чашки бiля хреста,
яку колись подарував Iсусу, а потiм забрав Пастир. Тепер у цю
диявольську чашку по краплинах стiкала кров Iсуса. У такий спосiб Ж.
Сарамаго зображує вiчну єднiсть правди й неправди, добра й
зла, життя i смертi. Душа Iсуса (як символ вiчного життя)
дiстається Боговi, а кров (як символ земного життя, грiховноï
плотi) Дияволу. Смерть є найсильнiшим аргументом природи для
подальшого вiдновлення й новонародження на бiльш високiй стадiï
духовного розвитку. Справа сильноï, найбiльш розвиненоï
особистостi не пiддатися смертi, а перемогти ïï. Христос i
є переможцем смертi, найвищою формою позажиттєвого й
позасмертного. Письменнику вдалося ненавязливо поставити й дати
своє потрактування фiлософським питанням: що є добро й зло;
чи iснувало б добро, якби не було зла; що є воля духовна й
фiзична; що таке влада й чи виправдовує мета засоби ïï
досягнення.
Твори Г. Штоня, К. Петрова, Ж. Сарамаго символiзують вихiд на новий
виток лiтератури у звязку з деканонiзацiєю клерикально
Канонiзованих бiблiйних персонажiв. У такий спосiб сучаснi автори
вдаються до iнтертекстуальностi у своïх творах. З урахуванням нових
змiсту й форми зазначених повiстей та романiв можна прогнозувати
подальшу появу подiбних творiв i розвиток окремих лакун лiтератури в
цьому напрямi.
Iрина Акiншина
Лiтература 1. Затонский Д. Сцепление жанров (место автобиографии,
мемуаров, дневника в становлении и жизни современного романа) //
Жанровое разнообразие современной прозы Запада. К.: Наук. думка, 1989.
С. 458.
2. Нямцу А. Новый Завет и мировая литература. Черновцы: Чернов. гос.
ун-т, 1993. 243 с.
3. Петров К. Перерване Євангелiє // Вiтчизна. 2000. 78. С.
2091.
4. Рiкер П. Конфлiкт iнтерпретацiй // Слово. Знак. Дискурс: Антол.
свiт. лiт.-критич. думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицькоï. 2-ге
вид., доп. Л.: Лiтопис, 2001. С. 288304.
5. Сарамаго Ж. Евангелие от Иисуса // Иностр. лит. 1998. 5. С. 5106.
6. Сарамаго Ж. Евангелие от Иисуса // Иностр. лит. 1998. 6. С. 96165.
7. Федоров В. Поэтический мир и творческое бытие. Донецк: Кассиопея,
1998. 77 с.
8. Философский энциклопедический словарь. М.: ИНФРА-М, 2001. 576 с.
9. Штонь Г. Суд // Киïв . 2000. 78. С. 1755.
10. Штонь Г. Суд // Киïв. 2000.- 910. С. 4476.
11. Янская И., Кардин В. Пределы достоверности: Очерки докум.
литературы. М.: Сов. писатель, 1986. 432 с.
12. Garraty J. A. The Nature of Biography. N. Y.: Alfred A. Knopf, 1957.
XI, 289 p.
