Доторкнутися до душi

Багатством i своєрiднiстю веселоярiвцiв були вiтри. Такi розлогi,
невпиннi, запашнi, вiльнi, як нiде у свiтi. Принаймнi так уважали самi
веселоярiвцi. Там були вiтри плавневi, вербовi й шелюговi, вишневi й
капустянi, вiтри холодних полiв, мокроï рiллi, вiтри жнив, пшеничнi
й кукурудзянi, солодко-шелесткi й хижо-свавiльнi.
Коли Дашунька на пiдборах зiскочила з мотоцикла й вiдбiгла вiд шляху,
вiтер зрадiло затанцював довкола неï, ухопив ïï в обiйми,
облiпив тiло тонкою тканиною так, що й не чула вже, де тiло, а де та
тканина. Та й що тiло? Механiчна сполука клiтин, марна плоть, пройнята
звичайною вологою, чи одухотворенiсть, незбагненнiсть, безконечнiсть i
поривання?
Кинь свiй мотоцикл, хай не гарчить! гукнула Дашунька Гришi, i вiн
слухняно пiшов до неï, але тримався осторонь, на вiдстанi,
визначенiй шанобливiстю й душевним трепетом. А може, не мiг подолати
вiтру, який вiдганяв його вiд Дашуньки?
Гришо, Гришо, що ти знаєш? А я хотiла б стати тополею при степовiй
дорозi, хай пече сонце, шмагають вiтри, сохне верхiв'я, хай лише один
листочок зеленiє, а ти стоïш, i тепла земля пiд тобою, а
вгорi небо усе в зорях. Не бути квiткою, квiтку топчуть, а вона не
бореться. А дерево у вiчному протистояннi. I тягнеться до неба, як
Бетховен.
Як хто?
Його душа, механiзовано-перемеханiзована, ще не могла зрозумiти всього
до кiнця. Щось у ньому билося, скрикувало, але невиразне, як нiч. Любов
це кiнець руху, просуванню, розвитку, це смерть, це удар, зупинка,
глухий кут. Дзвенить у тобi радiсть, одурiння й переляк, б'єшся об
береги часу й боляче вiдчуваєш безвихiдь i бажання подолати
обмеженiсть часу безмiром своïх бажань i пожадань. I вчувалося йому
нiби здалека: Аби ще в жнива то було б iще… Немає ж нi жнив,
до жнив, до них далеко… Цю жiнку я люблю. I цю любов-лелеку не
радiстю вкриваю, а плачем. Чи є пам'ять у вiтрiв? Плиннiсть,
буйнощi, несамовитiсть, а ти стоïш пiд ними, i над тобою цвiтуть
небеса, i клекочуть десь у далечi трактори, i пахне стернями й землею, i
дiвоче лице перед тобою як вода, як небо, як безмежний простiр, i смiх
сиплеться з-пiд вiтрiв на муки й щастя!
-Дату…
Гри…
Мов навiки вмерлi епохи, щезли всi залицяльники, усi, що товклися
довкола Дашуньки впродовж двох рокiв ÏÏ перебування у
Веселоярську. Ще бачила Дашунька ïхнi випнутi груди, са-мовдоволенi
обличчя усе в них бачила, а в Гришi не помiч:ала нiчого: тiльки його
душу. Слухала його, нiби була слiпа, простягала руки, хотiла
доторкнутися пальцями, лякливо вiдсмикувала ïх, бо хiба доторкнешся
до душi.
400 слiв За П. Загребельним