Альфред Мюссе Сповiдь сина столiття

Щоб написати iсторiю свого життя, треба спочатку прожити це життя, тому
я пишу не про себе — такi вступнi слова автора, що задумав
своïм оповiданням вилiкувати вiд дивовижноï моральноï
хвороби, хвороби столiття, що вразила його сучасникiв пiсля
Революцiï 1793 р. i розгрому наполеонiвськоï армiï в 1814
роцi. Для синiв Iмперiï й онукiв Революцiï зникло минуле,
ïм залишалося тiльки сьогодення, дух столiття, ангел сутiнкiв
— промiжок мiж нiччю й удень. Зникла вiра у владу божественне й
людську, життя суспiльства стало безбарвне й незначна, найбiльше
лицемiрство панувало у вдачах, а молодь, приречену на бездiяльнiсть,
ледарство й нудьгу, охопило розчарування й почуття безнадiйностi. На
змiну розпачу прийшла нечутливiсть.
Недуга цей наздоганяє автора оповiдання i його головного героя,
щирого сина столiття, дев'ятнадцятирiчного Октава де Т., юнака гордих i
прямих, виконаних райдужних надiй i серцевих поривiв. Пiд час
розкiшноï вечерi пiсля маськараду, нагнувшись, щоб пiдняти пiд
столом вилку, вiн бачить, що туфелька його коханоï спочиває
на черевику одного з найближчих його друзiв. Взявши в секунданти
адвоката Дежене, Октав викликає суперника на дуель, одержує
легке поранення, занедужує лихоманкою й незабаром зайвий раз
переконується у вiроломствi улюбленоï, що розiграло перед ним
помилкове каяття.
Позбавлений положення в суспiльствi й не має певних занять, що
звик, однак, проводити час у ледарствi й любовних захопленнях, Октав
розгублений, не знає, як жити далi. В один з похмурих осiннiх
вечорiв адвокат Дежене, людина, що нi в що не вiрить i нiчого не
боïться, дiлиться з ним своïм життєвим кредо: Любовi не
iснує, доськоналостi не iснує, берiть вiд любовi те, що
твереза людина бере вiд вина…
Зустрiвши незабаром одну iз приятельок своєï колишньоï
коханоï, покинуту улюбленим, вiн щиро спiвпереживає ïй,
однак знову зiштовхується з дивовижною безсоромнiстю, коли вона
намагається його спокусити. Немає нiчого щирого, крiм
розпусти, зiпсованостi й лицемiрства, — переконується Октав,
намагаючись зовсiм змiнити спосiб життя: ïздити на замiськi
прогулянки, полювати, фехтувати. Але безвихiдний смуток його не
залишає. Вiн часто проводить ночi пiд вiкнами колишньоï
коханоï; зустрiвши один раз п'яного, намагається вгамувати
сум вином i, вiдправившись у кабачок, зустрiчає там вуличну жiнку.
Його вражає подiбнiсть останньоï з колишньоï
улюбленоï, i, прикрасивши свою кiмнату як для любовного побачення,
Октав приводить туди повiю. От людське щастя, от труп любовi, —
думає вiн.
На наступний ранок Дежене i його друзi повiдомляють Октаву, що в його
коханоï було три коханцi одночасно, про що вiдомо всьому Парижевi.
Вона глумливо розповiдає стороннiм, що Октав як i ранiше неï
любить i проводить час у ïï дверей. Так Дежене
намагається вилiкувати Октава вiд любовноï недуги. Ображений
Октав показує друзям повiю й обiцяє ïм нiколи з ними
бiльше не розставатися. Вiдтепер вiн пропалює життя на балах-
маськарадах, у гульбах i iгорних будинках.
Гостинний Дежене збирає у своєму замiському будинку молодь,
у тому числi й Октава. Один раз уночi до Октаву в кiмнату входить
напiвроздягнена жiнка й простягає йому запиську: Октаву вiд його
друга Дежене з умовою вiдплатити тим же . Октав розумiє, що урок
друга, що посилає йому свою коханку, полягає в тому, щоб
нiколи не закохуватися.
Повернувшись у Париж, Октав проводить зиму у звеселяннях i
завойовує репутацiю запеклого розпусника, людини байдужого й
черствого. У цей час у його життi з'являються двi жiнки. Одна з них
— молода бiдна швачка, що незабаром кидає Октава. Iнша
— танцiвниця iталiйського театру Марко, з якоï Октав
знайомиться на балi й у той же вечiр читає в ïï спальнi
лист, що сповiщає про смерть ïï матерi. Зненацька слуга
повiдомляє Октаву, що його власний батько перебуває при
смертi. Приïхавши в село недалеко вiд Парижа, де жив батько, Октав
застає його мертвим. Прощай, син мiй, я люблю тебе й умираю,
— читає Октав останнi слова батька в його щоденнику. Октав
поселяється в селi з вiдданим слугою Ларивом. У станi морального
спустошення й байдужностi до всього на свiтi вiн знайомиться з паперами
батька, щирого праведника, людини без страху й докору. Довiдавшись iз
щоденника розпорядок дня батька, вiн збирається випливати йому до
найменших деталей.
Якось раз на вечiрнiй прогулянцi Октав зустрiчає молоду, просто
одягнену жiнку. Вiн довiдається вiд Ларива, що це г-жа Пирсон,
удова. У селi ïï кличуть Бригитта-Роза. Вона живе зi
своєю тiточкою в маленькому будиночку, веде вiдокремлений спосiб
життя й вiдома своєю добродiйнiстю. Октав знайомиться з нею на
фермi, де вона доглядає за хворою жiнкою, i проводжає
ïï додому. Г-Жа Пирсон вражає його освiченiстю, розумом
i життєлюбством. Однак вiн зауважує також печатку
таємного страждання на ïï особi. Протягом трьох мiсяцiв
Октав щодня бачиться з г-жой Пирсон, усвiдомить, що любить ïï,
але повага до неï не дозволяє йому вiдкритися. Виявившись
один раз уночi в саду Бригитти, вiн все-таки зiзнається ïй у
любовi. Наступного дня Октав занедужує лихоманкою, одержує
вiд Бригитти лист iз проханням бiльше з нею не зустрiчатися, а потiм
довiдається, що вона виïхала до родичiв у мiсто Н.
Прохворiвши целую тиждень, Октав збирається було виконати вимога
Бригитти, але незабаром направляється прямо в Н. Зустрiвшись там
iз Бригиттой, вiн знову говорить ïй про свою любов. Незабаром йому
вдається вiдновити з нею колишнi вiдносини добрих сусiдiв. Але
обоє почувають, що любов Октава коштує мiж ними.
У будинку Октава з'являється священик Меркансон зi звiсткою про
хворобу Бригитти. У тривозi Октав намагається домогтися вiдповiдi
щодо щироï причини цього вiзиту i явно мнимоï хвороби. З листа
Бригитти треба, що вона побоюється плiток. Октав глибоко
страждає. Пiд час однiєï зi спiльних iз Бригиттой
прогулянок верхи вiн переходить нарештi до рiшучого пояснення й у
вiдповiдь одержує поцiлунок.
Незабаром Октав стає коханцем г-жи Пирсон, але в його душi
вiдбувається змiна. Вiн почуває симптоми нещастя, подiбнi
хвороби; пам'ятаючи про перенесенi страждання, вiроломство колишнiй
коханiй, про колишнє розбещене середовище, про своє
презирство до любовi й розчаруваннi, воно видумує помилковi
причини для ревнощiв. Його охоплює стан бездiяльностi, вiн те
отруює iронiчними жартами щасливi мiнути любовi, то
вiддається щирому каяттю. Октав перебуває пiд владою злiсних
стихiй: божевiльних ревнощiв, що виливає в докорах i глузуваннях,
i невтримного бажання вишучивать все найдорожче. Бригитта не
дорiкає Октава за заподiюванi ïй страждання й
розповiдає йому iсторiю свого життя. Ïï збезчестив
наречений, а потiм бiг за кордон з iншою жiнкою. Бригитта заприсягла з
тих пор, що ïï страждання не повиннi повторитися, але забула
про клятву, зустрiвши Октава.
У селi починаються пересуди про те, що Бригитта погубила себе, зв'язавши
життя з жорстокою й небезпечною людиною. Про неï озиваються як про
жiнку, що перестала зважати на суспiльну думку, що у майбутньому
очiкує заслужена кара. Плiтки поширює священик Меркансон.
Але Октав i Бригитта вирiшують не обертати уваги на думку свiтла.
Умирає тiточка Бригитти. Бригитта спалює старий вiнок iз
троянд, що зберiгався в маленькiй каплицi. Вiн символiзував саму Бригитту-
Розу, який бiльше немає. Октав знову терзає Бригитту
пiдозрами, вона терпить його презирливi зауваження й образи, що
чергуються з несамовитими захватами любовi.
Один раз Октав натикається в ïï кiмнатi на зошит з
написом Мiй заповiт. Бригитта без гiркоти й гнiву розповiдає про
страждання, перенесених з моменту зустрiчi з Октавом, про не
ïï почуття, що залишає, самiтностi й бажаннi покiнчити
iз собою, прийнявши отруту. Октав вирiшує негайно виïхати:
однак вони ïдуть разом, щоб назавжди распрощаться з минулим.
Коханi приïжджають у Париж, мрiючи вiдправитися в далеку подорож.
При думцi про швидкий вiд'ïзд ïхньоï сварки й прикростi
припиняються. Один раз ïх вiдвiдує парубок, що привозить
Бригитте листа з мiста Н. вiд єдиних оставшихся в живих родичiв. У
той час коли всi вже готово до вiд'ïзду у Швейцарiю, Бригитта
плаче, але завзято зберiгає мовчання. Октав губиться в здогадах
про причини несподiваноï змiни ïï настрою. У театрi вiн
випадково зустрiчає парубка, що привозив Бригитте листа, але той
навмисно уникає розмови. Бригитта знехотя показує Октаву
один з листiв, у якому родичi, що вважають ïï навiки
зганьбленоï, призивають ïï повернутися додому.
Октав розшукує парубка, що доставило листа Бригитте. Його кличуть
Смит, вiн музикант, що вiдмовився вiд кар'єри й шлюбу по любовi
заради того, щоб мiстити матiр i сестру, займаючи незначну посаду. Октав
— ровесник Смита, але мiж ними величезна рiзниця: все iснування
останнього расчислено вiдповiдно до розмiряного бою годин, а думки його
— турбота про благо ближнього. Смит стає частим гостем у
будинку Октава й Бригитти й обiцяє запобiгти ïï
ськандальний розрив з родичами. Октава залишають хворобливi пiдозри.
Нiщо бiльше не затримує його вiд'ïзд iз Бригиттой, але
заважає якусь перекручену цiкавiсть, прояв фатального iнстинкту:
вiн залишає Бригитту наодинцi зi Смитом, угадуючи якусь
таємницю. Щоб довiдатися ïï, Октав проводить
експеримент: готовить коней до вiд'ïзду й зненацька сповiщає
про це Бригитте. Вона погоджується ïхати, але не може сховати
туги. Мiж ними вiдбувається бурхливе пояснення. На докори й
пiдозри Октава, що бажає розкрити ïï таємницю,
Бригитта вiдповiдає, що вона готова ськорiше вмерти, чим
розстатися з ним, але не в силах бiльше виносити лють безумця, що
штовхає ïï в могилу. Бригитта в знемозi засипає, а
Октав розумiє, що заподiяне ïм зло непоправно, що йому варто
залишити кохану, дати ïй спокiй. У постелi сплячоï Бригитти
Октав вiддається сумним мiркуванням: творити зло — така
роль, призначена йому провидiнням. Виникла була iдея про самогубство
незабаром перемiняється думкою про те, що Бригитта незабаром буде
належати iншому. Октав уже готовий убити Бригитту, пiдносить до
ïï грудей нiж, але його зупиняє маленьке розп'яття iз
чорного дерева. Раптово вiн випробовує глибоке каяття й подумки
вертається до Бога. Господи, ти був отут. Ти врятував безбожника
вiд злочину. Нас теж приводять до тебе страждання, i лише в терновому
вiнцi ми приходимо поклонитися твоєму зображенню, —
думає Октав. На столi Бригитти вiн знаходить ïï
прощальний лист Смиту з визнанням у любовi. Наступного дня Октав i
Бригитта прощаються навiки. Октав доручає ïï Смиту й
назавжди ïде з Парижа. Iз трьох чоловiк, що страждали по його
провинi, тiльки вiн один залишився нещасним.