Що ж тодi для Достоєвського покарання?

На думку письменника, юридичне покарання, таке, як воно
здiйснюється в суспiльствi, не має змiсту. Саме по собi воно
може лише викликати почуття ще бiльшоï озлобленостi. Покаранням для
героïв Ф. М. Достоєвського стають борошна совiстi, вiдчуття
постiйного морального незадоволення своïм учинком. Людина приходить
до очищення тiльки тодi, коли вiн знову знаходить Бога й стає
людиною, що усвiдомлює, що є моральний iдеал. Це можливо
тiльки в тому випадку, коли злочинець знаходить у собi сили для
спiлкування з людиною, що може цей моральний iдеал виявити
Для Раскольникова такою людиною стає Соня. Але найстрашнiше
покарання для людини полягає в тому, що вiн втрачає
можливiсть бути з людьми. Зробивши вбивство, що повнiстю повинне було
бути виправданим теорiєю, Розкольникiв почуває себе
вiддiленим вiд матерi, сестри, не може знайти в собi сили спiлкуватися з
ними на рiвнi. Чому? Справа в тому, що сам Розкольникiв усвiдомлює
себе злочинцем, людиною, що не має бiльше права на нормальне
життя. Але це породжує ще один злочин: Розкольникiв фактично
вбиває свою матiр. Злочин нiколи не вiдбувається лише один
раз, воно завжди спричиняє новi злочини. Не випадково, задумавши
одне вбивство, Розкольникiв вiдразу робить два. Точнiше, навiть три: вiн
змушений убити вагiтну Лизавету.
чиМоже злочинець повернутися до нормального життя? I так, i немає.
Може, якщо пройде через довгi фiзичнi й моральнi страждання, якщо зможе
вiдмовитися вiд тих теорiй, якi сам для себе створив. Таким був шлях
Раскольникова. Але Ф. М. Достоєвський показує нам i
Старогина, що готовий пiти на самогубство, щоб довести самому собi, що
зможе розпоряджатися власним життям. Але що чекає цих злочинцiв за
порогом смертi?
Дiалог також є художнiм засобом розкриття внутрiшнього миру
героïв. Вiн приймає в Достоєвського форми допиту,
сповiдi. Згадаємо розмову Раскольникова й Свидригайлова.
Вислухуючи жахаюче оповiдання, Родiон Романович намагається
розiбратися у своïх почуттях, його мучать каяття совiстi, якi
пiдсилюються в мiру того, як Розкольникiв переконується, що,
вчинивши злочин, уподiбнився своєму спiврозмовниковi. Дiалог часто
приймає форму сповiдi. Так, Мармеладов розповiдає про свою
долю, про жертву дочки Сонечки, про дружину й маленьких дiтей.
Розкольникiв, у свою чергу, розповiдає про свою теорiю Сонечке,
сподiваючись знайти в неï пiдтримку. Коли героï прибiгають до
сповiдi, вони перебувають на крайньому щаблi розпачу, вони не в змозi
впоратися зi своïми проблемами поодинцi, вони шукають союзникiв або
тi, хто б ïх зрозумiв. Розповiвши Сонечке про свiй злочин, Рас^
кольников вiдчув деяке полегшення, хоча й розумiв, що переклав частину
свого тяжкого вантажу на тоненькi й тендiтнi плiчка юноï iстоти
Бiльшу роль у розкриттi внутрiшнього миру героïв грають монологи.
Розкольникiв постiйно розмовляє сам iз собою, намагаючись
розiбратися у своïх суперечливих почуттях, намагаючись подолати з
думками, якi виникають у його збудженому мозку. Герой показаний наодинцi
iз самим собою
З особливою стараннiстю письменник описує сни героïв. Вони
виникають у момент найвищоï нервовоï напруги героя або
завершують яку-небудь логiчну частину роману
Побут героïв теж допомагає краще зрозумiти ïхнiй
внутрiшнiй мир. Тiсна, задушлива комiрка Раскольникова привела юнака до
створення нелюдськоï теорiï, кiмната Сонi, що складає
вся з кутiв, ледве не довела дiвчину до самогубства, прохiдна кiмната
Мармеладова доводить Катерину Iванiвну до божевiлля
Жовтий колiр присутнiй у романi всюди: стiни комiрки Рас-Кольникова
пофарбованi в жовтий колiр, жовтi меблi в кiмнатi баби-процентщици,
жовте вiд постiйного пияцтва особа Мармеладова. Все це зводить
героïв сума. Таким чином, Достоєвський використовує
найрiзноманiтнiшi засоби для бiльше повного й широкого розкриття
внутрiшнього миру своïх героïв, що робить роман живим, цiкавим
для читача
Те, що насправдi вiдбувається в душi Р. Раскольникова, вiрно
визначив сучасний лiтературознавець Ю.Ф. Каря-Кин: “боротьба
мотивiв за злочин проти нього”, “правих i неправих цiлей, що
визначають i своï засоби”. Пiдтвердженням суперечливостi
характеру Раскольникова є й слова Разумихина, що знає
Родiона небагато краще iнших: “великодушний i добрий” i в
той же час “холодний i бесчувственен до нелюдськостi”.
И сам Достоєвський пише: “…уже в наступну мiнуту це
ставала не та людина, що був у попередню”. I, як знов-таки вiрно
помiтив Корякин, “навiть сни його — теж рiзнi,
протилежнi”: один сон — “застереження вiд
убивства”, другий — його “повторення”. Кожне
слово героя “розколоте” i в сутностi вже мiстить у себе
реали: “проклята мрiя”, “похмурий захват”,
“кров по совiстi”. Скорiше, цi словосполучення варто було б
розлити на два ряди слiв, “проклята, похмура, кров” i
“мрiя, захват, совiсть”. Такий порядок характерний для
свiдомостi звичайноï людини. Але в сложнейшей системi
самосвiдомостi Раскольникова порядок порушується, i мiж
несумiсними поняттями вiдбувається боротьба
Родiон Розкольникiв постiйно вiдчуває боротьбу, але вiн
неправильно неï розумiє, словом, пiддається самообману,
видаючи боротьбу за протистояння правих цiлей неправим засобам
Нерiдко мотив убивства пояснюють фатальним впливом мiста. Дiйсно,
задушлива атмосфера вузьких i курних вулиць, гробообразная комiрка
Раскольникова — все це, можна сказати без перебiльшення, погубило
його: “рiдко де найдеться стiльки похмурих, рiзких i дивних
впливiв на душу людини, як у Петербурзi”. Погубило, але аж нiяк не
як героя, що вступив у сутичку з далеким йому миром в iм'я правих цiлей.
Розкольникiв намагався встати на цей шлях, але незабаром розчарувався в
ньому й упокорився з iснуючим порядком. Змiнити щось у цьому свiтi
здається Родiоновi Раскольникову неможливим, так само як зупинити
скриплячу, але все-таки дiючу машину. Над теорiєю
“загального щастя” герой смiється: “несу, мов,
цеглинка на загальне щастя… ха-ха!” И вiдбувається
трагедiя — внутрiшня поразка Раскольникова, його поневолення цими
замкнутими стiнами й брудними вулицями
Перевертається вся система цiнностей героя вiн уже заражений
“впливами” Петербурга, i його щиросердечний стан дiйсно
приймає форму хвороби. I, як вiдзначив Ю.Ф.Карякин, “не
кепську п'єсу хоче вiн скасувати, а намагається (безнадiйно)
зiграти в нiй iншу роль, роль головного героя”. Наступний крок
хворого розуму — перекручена арифметика — “одна смерть
i сто життiв замiсть”, “купа” обставин, що налягли
разом на героя, якi той порахував за фатальнi. Повний розпач у його
теперiшнiм положеннi, неможливiсть урятувати сестру, допомогти
зломленому “життям Мармеладову i його сiм'ï, загубленiй
назавжди дiвчинцi, що вийшла на панель, наводячи- нас на думку про, так
сказати, “нетрадицiйному засобi”… Питання в тiм, чи
зможе вiн ним скористатися?
Уже всього його борошна до здiйснення злочину дають Р. Раскольникову
вiдчути, що вiн не здатний на таке. Але в той вирiшальний момент, коли
герой уже майже звiльнився вiд влади цiєï iдеï й просив
Бога вказати йому правильний шлях, дорога приводить його до мiсця, де
вiн чує свiй вирок: завтра й у певнiй годинi. Усе вирiшено,
Розкольникiв уже майже свiдомо жертвує собою заради порятунку
iнших. Хто вiн — новий Христос, Месiя? Обравши роль рятiвника
людства, Родiон Розкольникiв прагне “устати” над глупою
юрбою й силою своєï влади зробити те, що вiн хоче. Але осу
ществляется його мiсiя по-iншому: його приклад показує
оторвавшейся вiд народу й божевiльноï на “наполеонiвськiй
iдеï” iнтелiгенцiï всю ïï нелюдськiсть i
нiкчемнiсть. Але як би те не було, такого призначення сам Розкольникiв
угадати, зрозумiло, не мiг би, у цьому вiн цiлком пiдкорився авторськiй
волi. I тому “добро” нiяк не можна вважати мотивом злочину.
I, знову посилаючись на Ю.Ф.Карякина, можна сказати, що якщо
“добро” спочатку й протистояло злочину, те потiм воно
капiтулювало перед злом, а ще пiзнiше стало непомiтно прикривати собою
гiрку правду: “Я просто вбив, для себе вбив…”
Таким чином, нам удалося ледве ближче розглянути той складний i
заплутаний клубок, той вузол, у якому сплетенi мотиви злочину Родiона
Раскольникова. Складнiсть ця гнiтюча, важка, немов тягар, так що як би,
щоб вiдомстити ïй хочеться сказати: все генiальне просто,
пiдтверджуючи тим самим протиприроднiсть подiбноï ускладненостi, що
граничить iз плутаниною, хаосом. Звiдси випливає побачена
Ю.Ф.Карякиним головна думка Ф М.Достоєвського: “Не в тiм
справа, як обґрунтувати злочин, а в тiм, що неприпустимо його
обґрунтовувати як би те не було”.