Виховання — велика справа: ïм вирiшується доля людини

Менi хотiлося б присвятити свiй твiр двом творам Достоєвського про
дiтей. Оповiдання про дiтей — Хлопчик з ручкою i Хлопчик у Христа
на ялинцi є складовою частиною своєрiдного художньо-
публiцистичного циклу, що називається Щоденник письменника. Як i в
iнших, найбiльших своïх добутках великий росiйський письменник
ставить у цих невеликi по обсязi оповiданнях завжди, що хвилював його
питання, морального злочину. На мiй погляд, оповiдання про дiтей
пiднiмають проблему сутностi злочинця й жертви. Якщо в бiльшостi творiв
Достоєвського в героïв був вибiр: бути або не бути злочинцем,
то в цих оповiданнях дiти позбавленi такого вибору, оскiльки споконвiчно
виявляються в ситуацiï безвихiдностi
З Щоденника письменника i iнших добуткiв письменника ми знаємо, що
дитинство для Достоєвського — перiод святостi. Людина не
народжується зiпсованим, по глибокому переконанню письменника, i
дорослий, спiлкуючись iз дитиною, скорiше сам навчиться чомусь важливому
в нього, нiж навпаки. Навчитися в дитини чистотi — от у чому суть
мiркувань Достоєвського
Звернемося до сюжету оповiдань. Хлопчик з ручкою — це картинка,
скорiше проста замальовка для записноï книжки письменника, чим
теперiшнє оповiдання. Вiн пiдкуповує своєю
правдивiстю, у чомусь навмисноï. Сюжет як такий вiдсутнiй, є
тiльки суха констатацiя факту: безпритульнi дiти — частина життя
великого мiста, частина життя письменника i його читачiв. Оповiдання
Хлопчик у Христа на ялинцi — по сутi, та ж сама констатацiя,
тiльки звернена у форму святочного оповiдання. Не випадково обидва
оповiдання поставленi разом i утворять пари. Яку iдею вкладав у цю
маленьку дилогiю автор? Дiти, як ми знаємо з Щоденника
письменника, для Достоєвського — iстоти апрiорi безгрiшнi,
поняття морального злочину до них незастосовно. Вони можуть бути й часто
є жертвами, але нiколи не можуть бути злочинцями, тому що дитяча
душа не вiдає морального злочину. Навiть зробивши щось, що для
дорослого було б серйозною провиною (крадiжку, наприклад), дiти злочину
не роблять, тому що помисли ïх при цьому безневиннi. Так само й
маленькi жебрачки. Якщо доросла людина, просячи милостиню (як офiцер-
лихвар), падає низько, то дiти не усвiдомлюють безчестя, i тому не
несуть безчестя. Отже, перший висновок: оскiльки дiти не знають
морального злочину, тi провини, якi вони роблять, злочинами також не
можуть бути В оповiданнi Хлопчик з ручкою Достоєвський малює
досить достовiрну картину: от маленький жебрак, ще невинний у
своєму положеннi, продовжує вести вуличне життя, росте, i,
стаючи пiдлiтком, вiн уже цiлком сформований злочинець, маргiнал, що не
знає нiяких людських законрв. Ця дика iстота не розумiє
iнодi нiчого, нi де вiн живе, нi який вiн нацiï, є чи Бог,
є чи Государ; навiть такi передають про ïх речi, що
неймовiрно чути, i, однак же, факти. Iмовiрно, бiльша частина людей,
зустрiнутих письменником на каторзi й описаних в Записках з мертвого
будинку, були в дитинствi такими от хлопчиками з ручкою. Не
пiдлягає сумнiву, що в дорослому вiцi вони стали самими
теперiшнiми звiрами. Чи треба iз цього, що вони самi невиннi у
своєму станi? По Достоєвському — так, i вiн наводить
незаперечнi факти в пiдтримку своєï теорiï про те, що
злочин, чинений того, що середовище заïло, — це не тiльки
провина злочинця. У величезнiй мерi це провина байдужих людей, якi йшли
повз хлопчика, що просить милостиню. Йому потрiбна не копiєчка, а
свiй теплий будинок. Нехай небагатий, але такий, де його будуть любити й
пiклуватися про нього. Якщо суспiльство кидає напризволяще дитини,
вона не зовсiм вправi нарiкати йому, коли вiн стає злочинцем
Факти, що приводяться Достоєвським, незаперечнi. Це художня
реальнiсть, створена iм. Секрет його художньоï реальностi в тiм, що
вона не просто правдоподiбна, вона i є самою правдою. Два
оповiдання доповнюють один iншоï. У першому виявлена фотографiчно
достовiрна копiя повсякденного життя мiста. У наш час ми знову можемо
спостерiгати ту ж саму картину, що спостерiгав класик, i навряд чи
найдеться людина, який обiрванi дiти жодного разу не просили дати на
хлiбець. Достоєвський у цьому випадку говорить тiльки правду, i ми
не можемо з ним не погодитися. У другому оповiданнi дiя нарочито
неправдоподiбно, це святочный оповiдання, безмiрно сентиментальний, тим
бiльше що тут реальнiсть нам виявлена ще й з погляду дитини, викинутого
на вулицю в мороз. Автор сам починає говорити дитячим голосом:
сюсюкає, дивується побаченiй дивинi — … дуже
хотiлося ïсти…, Ух, яке велике скло!…, ручки й нiжки
раптом перестали болiти….
И, хоча сюжетна канва цього святочного оповiдання нiяк не може виглядати
правдоподiбноï, у правдивiсть мовлення маленького замерзаючого
хлопчика складно не повiрити. Немає нiякого сумнiву в тiм, що вiн
— жертва, i вiн показаний жертвою до кiнця: вiн не вирiс, не став
каторжником, i читач, добропорядний громадянин, нi в чому не може його
дорiкнути. Яким же образом той, хто пiсля смертi зробився ангелом на
Христовiй ялинцi, мiг, ставши дорослим, робити усвiдомленi злочини?
Кiнцевий висновок, що суспiльство винне в iснуваннi маргiналiв, совер-
шающий злочину, представляється незаперечним. Зрозумiло, це
висновок пи-сателя, зроблений на основi його особистих переконань, плiд
його мiркувань, однак вiн пiдтверджений незаперечною iстиною його
художньоï реальностi