Мiркування про любов, про людськi взаємини

Росiйська лiтература 50- 80-х рокiв дуже швидко розвивалася.
Представниками цього часу були такi автори, як Е. Евтушенко , Ю.
Друнiна, С. Орлiв, Р. Рождественський, В. Висоцький i iншi. Всiх авторiв
неможливо перелiчити, тому що ïх дуже багато. У своïх вiршах
письменники вiдбивали теми Великоï Вiтчизняноï вiйни, любовi,
взаємин мiж людьми, розвитку суспiльства. Р. Рождественський
— одна з найбiльш яскравих фiгур у поезiï 50- 80-х рокiв. Вiн
писав не тiльки про Велику Вiтчизняну вiйну, але також торкався
соцiальноï теми й писав про любов. У вiршi Усе починається з
любовi… автор висуває любов як головну цiннiсть життя. Вiн
хотiв показати, що любов — це щось чисте, незвичайне. Коли людина
любить, вiн буде жити, вiн буде щасливий

Усе починається з любовi:

мрiя й страх,

вино й порох

Трагедiя,

туга

i подвиг -

усе починається слюбви.

Цими рядками Р. Рождественський хотiв сказати нам, що заради любовi люди
готовi йти на подвиги. Багато вiршiв його стали пiснями. Луна любовi
— це один iз кращих вiршiв про любов у сучаснiй поезiï. Поет
знайшов потрiбнi слова, щоб сказати про нiжнiсть, про вiрнiсть у любовi,
про вiчний, зоряноï пам'ятi один одного. Отут розповiдається
про любов двох людей. Вони люблять один одного так сильно, що не можуть
прожити друг без друга. Вони представляють себе й луною, i нiжнiстю, i
пам'яттю. Ïхня любов кличе за собою, де б вони не були

И менi до тебе,

Де б ти не була,

Доторкнутися серцем неважко.

Знову нас любов за собою покликала…

У цьому вiршi описуються глибокi й сильнi почуття люблячi й людськi
взаємини. Ю. Друнiна також писала про любов, вона виступала за
чистоту почуттiв. У вiршi Любов говориться про те, що серцю не накажеш.
Жiнка вночi веде сама iз собою суперечка. Вона говорить одне, а серце
вiдповiдає зовсiм iнше. Зрештою, думаючи про своєму
улюблений, героïня говорить серцю, що вона пропаде

Тодi в тобi народжується переляк,

Все падає, усе валить навколо.

И говориш ти серцю:

Пропадеш!

А серце вiдповiдає:

- Ну й що ж!

Поезiя сучасноï лiтератури 50- 80-х рокiв характеризувалася
чистотою людських взаємин, любов'ю, добротою. Кожна людина повинен
любити. Людськi взаємини заснованi на взаєморозумiннi мiж
людьми, на вдосконалюваннi свого духовного миру. Любов допомагає
бачити й слухати душу людини, змушує задуматися про байдужiсть,
байдужнiсть, низькiсть. Усе починається з любовi. Кожна людина
зiштовхується у своєму життi зi шляхетнiстю й пiдлiстю,
радiстю й горем. У його духовному життi бувають часи торжеств i
страждань. Але ми не перестаємо любити й гуманно ставитися друг
кдругу.

У поезiï 50- 80-х рокiв тема любовi займає другорядне мiсце.
Вона майже завжди пов'язана з Великою Вiтчизняною вiйною. У своïх
вiршах поети показують нам гуманне вiдношення до людей, що прошли через
всi жахи вiйни, захоплюються ними. У вiршi Остання любов И.Г. Эренбурга
ми бачимо не тiльки солдата, а людини, його внутрiшнiй мир, що повний
почуттiв:

Його остання любов Була єдиноï, бути може…

Автор жалує про загублену любов солдата, що пiшла разом з його
смертю. Адже так не повинне бути. Кожний має право на любов i
життя, i нiхто не вправi вiднiмати ïх у нього. Людина має
потребу в любовi: iз самого народження — у любовi матерi й батька,
надалi — у любовi iнших людей. Ми всi маємо право на любов i
повиннi боротися за неï. Людськi взаємини дуже складнi.
Незважаючи на всi труднощi, людина завжди шукає когось, хто мiг би
роздiлити з ним горе й радiсть, допомогти в лиху. Це яскраво звучить у
вiршi А.Т. Твардовского До образ власноï персони…:

Так зi своєï попоратися долею,

Щоб у нiй себе знайшла доля будь-яка,

И чиюсь душу вiдпустила бiль

Автор докоряє самiтнiсть. Вiн призиває до любовi, що є
однiєï iз самих головних цiнностей нашого життя. У вiршi
Симонова Чекай мене, i я повернуся… показана найбiльша любов. Саме
вона рятувала людей у страшнi роки вiйни. Вона допомагала людям вижити в
цiй важкiй обстановцi:

Не зрозумiти не вïм, що чекали,

Як серед вогню

Очiкуванням своïм

Ти врятувала мене

Як видно, любов завжди вiдiгравала бiльшу роль у життi: будь те вiйна
або мирний час

Мiркувати про любов, про людськi взаємини завжди дуже важко. Для
цього потрiбно хоч який-небудь досвiд, що приходить згодом. Люди думають
про цьому по-рiзному. Але без любовi життя дуже складне. Тому необхiдно
любити й гуманно ставитися до людей. Саме цим ми зможемо врятувати наш
мир, полегшити життя й зробити ïï бiльше щасливоï

Мир божеволiє. Рветься нитка, що зв'язує наше тлiнне тiло з
душею. Визначальний духовний початок, iменований Бог, поступово
розчиняється в хаосi сучасного життя. На попелi зруйнованих церков
з'являється цвiль байдужостi, поширюються бур'яни озлобленостi й
жорстокостi. До чого прийшли ми сьогоднi, забувши моральнi iдеали,
заповiдi?! Людство саме розриває свою душу й розкидає
закривавленi шматки, нiяк не може зупинитися, отямитися. Миру потрiбний
доктор. Вiн нагадає, що людина повинен любити ближнього, саме це
робить людини Людиною. Вiн запалить свiчу, навчить, як пiдтримувати
ïï трiпотливе полум'я. Вiн навчить нас Любовi

На мiй погляд, змити бруд з душi людства, що гине вiд своïх грiхiв,
може живлющий струмiнь любовноï лiрики. Вона змусить нас задуматися
про сенс життя. Про те, чи варто ховати всi своï почуття в далекi,
темнi куточки наших душ. Поети, уриваючись у мир, несуть своєю
творчiстю життєстверджуючi iдеали Добра, Любовi й Моральностi.
Поезiєю щиросердечних переживань i пристрастю вони намагаються
зруйнувати жахливi закони сучасного миру, всiма силами намагаються
змiнити його. I мучаються, коли не вдається докричатися до глибини
душi, довести свою правду

Поети вiдрiзняються вiд всiх людей тим, що Господь Бог подарував ïм
велике серце й прирiк ïх цим на вiчнi страждання. Тонко почуваючи
фальш у людських вiдносинах, поети вiдкрито говорять про це. А люди не
можуть визнаватися у своïх грiхах. Люди мстять поетам за те, що
душi ïх чистi, за те, що ïхнi власнi душi не можуть засяяти
золотими розсипами. Поети б'ються головою об стiну байдужостi й злостi,
намагаючись хоч би похитнути ïï.

Мене вражає, звiдки береться така сила, така енергiя в поетiв.
Адже життя не щадить ïх, люди закидають ïхнiми каменями
ненавистi. Я майже усвiдомила, що сили вони черпають iз моря Любовi,
насолоджуються нектаром Любовi

Я писав i пишу

за законом

Гiркуватоï посмiшки твоєï,

Не розгаданоï мною

жодного разу…

Прокинувшись iнодi ранком, я розумiю, що життя прекрасне тим, що жили,
живуть i будуть жити на Землi люди, що складають Гiмни Любовi. Цi люди
збивають нiжнi рядки тремтячою, невпевненою рукою, становлять Формулу
Любовi. Вони не вибирають спрощених формул вищого людського почуття,
вони бояться бруди й фальшi в ньому. Любов, що оспiвується ними,
здатна згорнути гори. Поети пояснюють людям, що почуття це дається
Всевишнiм кожному народжений на Землi. Вся погано те, що багато хто
ховають його в самi затишнi куточки своєï душi, бояться
випустити його назовнi. I тодi Любов умирає. I хоч Любов —
це квiтка єдин, неповторний, такого бiльше не буде, ïï
треба розiрвати на мiльйон шматочкiв i подарувати людям, подарувати
всiм, не танучи. Тодi тiльки людство насолодиться ароматом
цiєï квiтки. Адже життя так коротке. Безглуздо жити, якщо
тебе нiхто не любить. У людини повинна бути несамовита любов до життя,
до всiх ïï проявiв, з любовi людин повинен черпати сили й
енергiю, щоб переборювати всi труднощi й колотнечi. Любов повинна бути
пожежею, лихоманкою серця. Людина повинен любити й страждати

Поети — це проповiдники сили Любовi, це апостоли, що розносять на
своïх могутнiх крилах вiру в те, що мир урятується Любов'ю

Любов повинна бути незмiнна, як закон природи. Не може бути, щоб я чекав
сонце, а воно не зiйде, — затверджував Ю. Брик. I поети всею
своïм життям пiдтверджують це.