Людина є таємниця в романi Достоєвського Злочин i покарання
У романi Достоєвського Злочин i покарання уперше з усiєю
очевиднiстю встала проблема самостiйного створення нових духовно-етичних
цiнностей. Адже письменник працював над ним в умовах важкого життя кiнця
60-х рокiв, коли не тiльки не згладилися, але ще бiльше загострилися всi
протирiччя. Половинчаста селянська реформа ввергнула краïну в
болiсний стан подвiйноï соцiальноï кризи. Наростав розпад
вiкових духовних цiнностей, змiшалися подання про добро й зло, цинiчний
власник став героєм сучасностi. В атмосферi iдейного бездорiжжя й
соцiальноï розхитаностi з'являються першi симптоми новоï
суспiльноï хвороби. Достоєвський був одним з перших
письменникiв, хто поставив ïй точний соцiальний дiагноз i винiс
суворий моральний вирок. У цьому зв'язку його можна вважати самим
жорстоким художником XIX столiття. Вiн оголив таку жорстоку правду
життя, показав такi людськi страждання, якi важко винести
Але вiн був одержимо величезною любов'ю до людей i не хотiв закривати
ока на гiрку дiйснiсть, вiн уважав себе вiдповiдальним за те, щоб
вiдкрити ока людям, змусити ïх шукати шляхи рятування вiд страждань
i соцiальноï несправедливостi. У всiх творах Достоєвського ми
знаходимо одну загальну рису — це бiль про людину, що визнає
себе не в силах або не вправi бути людиною сьогоденням (Добролюбов ).
Достоєвський у своïй творчостi продовжує тему
маленькоï людини, пiдняту в росiйськiй лiтературi Пушкiним i
Гоголем. Його героï — це приниженi й ображенi, це маленькi
люди у великому свiтi соцiальноï несправедливостi. I саме в
зображеннi таких людей проявляється бiль про людину
Достоєвського
Бiль про людину — це основне почуття письменника, що
протестує проти соцiальних пiдвалин життя, проти положення, коли
людинi нiкуди йти, коли людина задавлена бiднiстю й убогiстю.
Життєвi умови, у яких перебувають героï роману, жахливi.
Духота петербурзьких нетрiв — частка загальноï
безвихiдноï атмосфери добутку. Тiснота, ядушлива скупченiсть людей,
що туляться на аршинi простору, збiльшується духовною самiтнiстю
людини в юрбi. Люди ставляться друг до друга з недовiрою, з пiдозрою;
ïх поєднує лише цiкавiсть до нещасть ближнiх
И в цих умовах розвивається особиста свiдомiсть i заперечення
моральних iдей i законiв мас. Людина як особистiсть завжди в цьому станi
стає у вороже, негативне вiдношення до авторитетного закону мас.
Це розпадання мас на особистостi- з погляду моральний i
психологiчноï — стан хворобливе
У такiй атмосферi розгортається приголомшлива драма життя
приниженi й ображених, життя на якихось ганебнi для людини умовах. I це
життя ставить героïв у такi тупики, коли аморальним стає сама
неухильна вимога моральностi. Так, добро Сонечки стосовно ближнього
вимагає зла стосовно себе. Рiдна сестра Раскольникова Дуня готова
вийти за цинiчного дiлка Лужина тiльки для того, щоб допомогти братовi,
дати йому можливiсть закiнчити унiверситет
Нелюдська теорiя кровi по совiстi тiсно пов'язана з наполеонiвською
iдеєю Раскольникова. Герой хоче перевiрити: незвичайний чи вiн
людина, здатний на миро-потрясiння, або тварина тремтяча, як тi, кого
вiн ненавидить i нехтує?
У викриттi крайнього iндивiдуалiзму, антилюдського мiфу про надлюдину
проявляється гуманiзм Достоєвського. I тут
напрошується перший висновок, до якого нас приводить великий письменник-
гуманiст: Виправте суспiльство, i хвороб не буде.
З перших мiнут здiйснення злочину зовнi струнка теорiя Раскольникова
руйнується. Його арифметицi протистоïть вища математика
життя: одне розраховане вбивство спричиняє iнше, третє
Достоєвський намагається попередити нас про небезпеку
раскольниковской теорiï, говорить, що вона може виправдати
насильство й море кровi, виявися в руках фанатика, одержимого не тiльки
iдеєю, але й владою над долями людей Чому кожна людина має
право на життя? Такий закон людськоï совiстi. Розкольникiв порушив
його й упав. I так повинен упасти кожний, хто порушує закон
людськоï совiстi. Тому особистiсть людини священна й недоторканна,
i щодо цього всi люди рiвнi. На тих сторiнках роману, де
Достоєвський попереджає про небезпеку такоï
теорiï, звучить уже бiль про людство.
Ми почуваємо бiль про людину i тодi, коли вiн мiркує б ролi
благодiянь, релiгiï й смиренностi. Розкольникiв зневажає
святе. Вiн зазiхає на людину. У древнiй книзi було записано: Не
убий. Це заповiдь людства, аксiома, прийнята без доказу. Розкольникiв
дерзнув засумнiватися в цьому. I письменник показує, як за цим
неймовiрним сумнiвом треба тьма iнших. Всiм ходом роману
Достоєвський доводить: людина, що переступила заповiдь Бога, що
зробив насильство, втрачає власну душу, перестає вiдчувати
життя. I судити Раскольникова може тiльки Сонечка Мармеладова з
ïï дiючою турботою про ближнi. Це суд любов'ю, жалем, людською
чуйнiстю — тим вищим свiтлом, що втримує людянiсть навiть у
тьмi буття принижених i ображених. З образом Сонечки зв'язана велика
гуманiстична iдея Достоєвського про те, що мир урятує
духовне єднання людей
Бiль про людину проявляється й у тiм пiдходi, що
використовує Достоєвський у створеннi образiв, у показi
дрiбноï еволюцiï людськоï душi, у глибокому психологiзмi
Бiль про людину виражається й у виборi конфлiкту. Конфлiкт роману
— це боротьба теорiï з життям. Це й болiсне зiткнення
характерiв, що втiлюють рiзнi iдейнi принципи. Це й боротьба теорiï-
з життям у душi героïв
Романи Достоєвського не тiльки вiдбивають, але й випереджають
проблеми, сучаснi авторовi. Письменник дослiджує конфлiкти, якi
стали частиною громадського життя краïни в XX столiттi. Автор
показує, як теорiя запалюється в душi людини,
поневолює його волю й розум, робить його бездушним виконавцем
В Злочинi й покараннi ми зустрiчаємо проблеми, актуальнi й для
нашого часу. Автор змушує нас мiркувати над цими питаннями,
переживати й страждати разом з героями роману, шукати iстину й моральний
змiст людських учинкiв. Достоєвський учить нас любити й поважати
людини
У статтi “Забитi люди” Н. А. Добролюбов писав: “У
добутках Ф. М. Достоєвського ми знаходимо одну загальну рису, бiльш-
менш помiтну у всiм, що вiн писав. Це бiль про людину, що визнає
себе не в силах або, нарештi, навiть не вправi бути людиною,
сьогоденням, повною самостiйною людиною самим по собi”.
Роман Ф. М. Достоєвського “Злочин i покарання” —
це книга про життя знедолених, це бiль письменника за зганьблену честь
“маленького” людини. Перед читачем розвертаються картини
страждань “маленьких” людей. Ïхнє життя
протiкає в брудних комiрках, на бульварi
Холодно й байдуже дивиться ситий Петербург на знедоленi. Трактирна й
вулична стихiя втручається в долi людей, накладає вiдбиток
на ïхнi переживання й учинки. От жiнка, що кидається в
канал…. А от по бульварi йде п'яна п'ятнадцятирiчна дiвчинка. Ця
страшна картина викликає гiркi думки в Раскольникова. Вiн
знає, чим i як закiнчить життя ця розтоптана з юного рокiв людська
душа. “Бiдна дiвчинка!.. Опам'ятається, поплаче, потiм мати
довiдається… Спочатку приб'є, а потiм висiче, боляче й
з ганьбою, мабуть, i зжене… А не зжене, так все-таки пронюхають
Дар'ï Францевни, i почне чмихати моя дiвчинка туди так сюди…
Потiм негайно лiкарня (i це завжди в тих, якi в матерiв живуть дуже
чесних i тихенько вiд них пошаливают), ну а там… а там знову
лiкарня… вино… шинки… i ще лiкарня… року через
два-три — калiки, разом життя ïï дев'ятнадцять аль
вiсiмнадцять рокiв вiд роду всього-з…”
И гнiвом дихають його слова, коли вiн зi збурюванням говорить, що
iснуюча життя виправдує подiбне свiдоме приниження людини:
“Це, говорять, так i треба. Такий вiдсоток, говорять, повинен iти
щороку…” У цей вiдсоток i потрапили Мармеладов, Катерина
Iванiвна, Соня, Дуня Раскольникова.
Типовий притулок столичноï бiдноти — жалюгiдна кiмната
Мармеладових. Побачивши цiєï кiмнати, убогостi мешканцiв
зрозумiлоï стає та гiркота, з якоï ïï
хазяïн кiлька годин назад розповiдав Раскольникову iсторiю свого
життя, iсторiю своєï сiм'ï. Оповiдання Мармеладова про
себе в брудному трактирi — це приголомшлива сповiдь
“загиблоï людини, задавленого несправедливо гнiтом
обставин”. Це крик про допомогу. Гiркий п'яниця, що пропиває
останнi панчохи дружини, що втрачає службу через свiй порок,
Мармеладов дiйшов до останнього щабля людського падiння. “Нас
обкрадав так у шинок носив”, — говорить Катерина Iванiвна
Але сам порок Мармеладова пояснюється безмiрнiстю його нещасть,
свiдомiстю знедоленостi, приниженостi, якi приносить йому вбогiсть.
“Вельмишановний пане, почав вiн майже з урочистiстю, бiднiсть не
пороть, це iстина. Знаю я, що й пияцтво не чеснота, i це тим бiльше. Але
вбогiсть, вельмишановний пане, убогiсть пороть-з. У бiдностi ви ще
зберiгаєте свою шляхетнiсть уроджених почуттiв, в убогостi ж
нiколи й нiхто”. Мармеладов людина, якiй “нiкуди йти”.
Розпачем людини-одинака звучить його скарга: Адже потрiбна ж
