22 червня 1941 року — початок страждань ваших, жiнки
22 червня 1941 року — початок страждань ваших, жiнки Украïни.Був мир, була родина, було звичайне людське щастя. Все потрощила
жорстока вiйна . Пiшли на фронт чоловiки, за ними — сини, лишаючи
матерiв, сестер, наречених. Якими ж довгими були днi й ночi, мiсяцi,
роки чекання того солдатського трикутника зi звiсткою, що живий. I
молилася матiр за синiв своïх: Стою на зорях вечiрнiх i вранiншiх i
закликаю дороги, аби не взяв його нi вогонь, нi вода. Сину мiй, обороно
моя! (О. Довженко, Повiсть полумяних лiт). Якими тяжкими були тi першi
роки вiйни, чорнi днi фашистськоï окупацiï в Украïнi.
Доводилося орати в ярмах; не в хатах, а в землянках, темних льохах, бiля
зруйнованих будiвель ростили дiтей.
О доле жiноча! У фашистську неволю гнали вас, голодних i виснажених
горем украïнських дiвчат. Насильство, брутальнiсть заполонили рiдну
землю. Жiнка повинна була випити цю чашу ганьби й образи. У кiноповiстi
О. Довженка Украïна в огнi є епiзод, коли вiдбувається
суд над Христею, украïнською дiвчиною, яка, щоб уникнути вивозу до
Нiмеччини, стала дружиною iталiйського фашиста-карателя. Прокурор гнiвно
запитував, де ïï гордiсть i нацiональна гiднiсть у велику добу
боротьби святоï Батькiвщини. Дiвчина вiдповiдала, що немає у
неï цих почуттiв: Але чому ж цього в мене нема? Рiд же наш чесний А
я питала у вас, чи будуть нiмцi у нашому селi: може б, я втекла? Ви
назвали моє питання провокацiйним. От я й осталася пiд нiмцем. Всi
чистi, а я нi Навiщо кинули нас на знущання ворогу?
Однiєю з причин появи дезертирiв, оточенцiв, Слабкодухих Довженко
називає ту, що у грiзну годину нiхто не став ïм у пригодi з
славних прадiдiв. Єдина краïна, де не викладалася iсторiя ïï,-
це Украïна, краïна виховання безбатченкiв без роду i племенi.
Але у цiй краïнi були жiнки, без чиєï сили, без чийого
терпiння, вiри не вистояла б Украïна в грiзну годину. Жорстоко
кривдила вiйна жiнку-матiр. Скiльки замордовано i вбито було вдiв,
сирiт, знiвечено людських доль! Про одну таку високу смерть
розповiдає О. Довженко в оповiданнi Мати. Низько вклоняємося
перед подвигом жiнки, яка просила порятунку для чужих дiтей —
льотчикiв, назвавши ïх своïми синами. Повiсили ïï
нiмцi на грушi, а трудящi руки ïï, що так багато сотворили
хлiба, прядива i насiння, простягалися долонями до землi, немов хотiли
востаннє торкнутися своєï годувальницi.
Жiнки тримали на своïх плечах тягар вiйни. Вони пройшли через
заграви у сiрих шинелях, незграбних фуфайках, важких солдатських
чоботях. Не музику дарувало життя ïм, а гуркiт гармат, i не квiти,
а полумя пожеж i трупний сморiд замiсть пахощiв цвiту,- писав О.
Довженко у Повiстi полумяних лiт.
Тендiтнi дiвчата виносили з-пiд водню поранених, перевязували ïм
рани, сестрами-жалiбницями схилялися над лiжками важкопоранених. Були
звязкiвцями, радистками, снайперами, льотчицями. Не зупинилась ти в
дорозi,
Здолала сумнiви i бiль,
У всенароднiй Перемозi
Є частка i твоïх зусиль, -
вiддаючи пошану жiнцi-героïнi, писав у вiршi А. Попов.
Мужньо переносили горе втрат украïнськi матерi. Височiють памятники
бабам Онисям, що не дочекалися синiв додому, по всiй Украïнi.
Вкрите зморшками обличчя (бо труднощi й лиха не запамятовуються, вони
закарбовуються), очi, сповненi тривоги, дивляться на дорогу Може ж,
живий, може, помилилися? Застигли в чеканнi матерi. До останнього подиху
жеврiла надiя на повернення рiдних, бо, як писав Б. Мельничук, найдовша
дорога в свiтi — дорога з вiйни.
Тепер стоять у вiчнiй скорботi Матерi-Вiтчизни над могилами воïнiв.
Стоять уже шосте десятилiття. Весь свiт схиляється перед
вiкопомним подвигом жiнки у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi за всi
ïï муки, за тяжку працю, за голод i нестатки, смерть дiтей, за
вдовине життя, за красу вiрностi.
