Короткий переказ роману Натали Саррот Золотi плоди

На однiй з виставок у свiтськiй бесiдi випадково заходить мовлення про
новий, недавно опублiкованому романi. Спочатку про нього нiхто або майже
нiхто не знає, але раптово до нього прокидається iнтерес.
Критики вважають своïм обов'язком захоплюватися Золотими плодами як
найчистiшим зразком високого мистецтва — рiччю, замкнутоï в
собi, превосходно вiдшлiфованоï, вершиною сучасноï лiтератури.
Написано хвалебну статтю якогось Брюлэ. Нiхто не смiє заперечити,
навiть бунтарi мовчать. Пiддавшись хвилi, що захлиснув всiх, роман
читають навiть тi, у кого на сучасних письменникiв нiколи не
вистачає часу
Хтось авторитетний, до кого самi слабкi бiднi невiгласи, що блукають у
ночi, що грузнуть у трясовинi, звертаються iз благанням висловити
своє власне судження, наважується вiдзначити, що при всiх
незаперечних достоïнствах роману є в ньому й деякi недолiки,
наприклад у мовi. На його думку, у ньому багато заплутаностi, вiн
незграбний, навiть iнодi затяжкий, але й класики, коли вони були
новаторами, теж здавалися заплутаними й незграбними. У цiлому книга
сучасна й превосходно вiдбиває дух часу, а це й вiдрiзняє
теперiшнi добутки мистецтва
Хтось iнший, не пiддавшись загальноï епiдемiï захвату, уголос
не виражає свого скептицизму, але напускає на себе
презирливий, небагато роздратований вид. Його однодумниця лише наодинцi
з ним насмiлюється зiзнатися в тiм, що теж не бачить у книзi
достоïнств: на ïï думку, вона важка, холодна й
здається пiдробкою
Iншi знавцi бачать цiннiсть Золотих плодiв у тiм, що книга правдива, у
нiй є дивна точнiсть, вона реальнiше самого життя. Вони прагнуть
розгадати, як вона зроблена, смакують окремi фрагменти, подiбно
соковитим шматкам якого-небудь екзотичного фрукта, порiвнюють цей
добуток з Ватто, iз Фрагонаром, iз брижами води в мiсячному свiтлi
Найбiльш екзальтованi б'ються в екстазi, немов простромленi електричним
струмом, iншi переконують, що книга фальшива, у життi так не
буває, третi лiзуть до них з поясненнями. Жiнки порiвнюють себе з
героïнею, обсмоктують сцени роману й примiрять ïх на себе
Хтось пробує проаналiзувати одну зi сцен роману поза контекстом,
вона здається далекоï вiд реальностi, позбавленоï
змiсту. Про саму сцену вiдомо лише, що парубок накинув на плечi дiвчини
шаль. Засомневавшиеся просять переконаних прихильникiв книги роз'яснити
ïм деякi деталi, але переконанi отшативаются вiд них, як вiд
єретикiв. Вони нападають на самотнього Жана Лабори, що особливо
старанно вiдмовчується. Страшна пiдозра тяжiє над ним. Вiн
починає, запинаючись, виправдуватися, заспокоювати iнших, нехай
усi знають: вiн — порожня посудина, готовий прийняти всi, чим вони
побажають його наповнити. Хто не згодний — причиняється
слiпим, глухим. Але перебуває одна, що не бажає пiддаватися:
ïй здається, що Золотi плоди — це нудьга смертна, а
якщо є в книзi якiсь достоïнства, то просить довести ïх
iз книгою в руках. Тi, хто думає так само, як вона, розправляють
плечi й вдячно ïй посмiхаються. Може бути, вони давно побачили
достоïнства добутку самi, але вирiшили, що через таку малiсть не
можна називати книгу шедевром, i тодi вони будуть глузувати з iншими,
над нерозпещеними, що задовольняються рiдкою кашкою для беззубих, будуть
звертатися з ними, як сдетьми.
Однак скороминущий спалах вiдразу виявляється пригашена. Всi
погляди звертаються до двох маститих критик. В одним ураганом
бушує потужний розум, вiд думок у його очах гарячково спалахують
блукаючi вогники. Iнший схожий на бурдюк, наповнений чимсь коштовним,
чим вiн дiлиться тiльки з вибраними. Вони вирiшують поставити на мiсце
цю недоумкувату, цю пiдбурювачку спокою й пояснюють достоïнства
добутку заумними термiнами, що ще бiльше заплутують слухачiв. I тi, хто
на мить вознадеялся вийти на сонячнi простори, знову виявляються гнаними
в нескiнченну широчiнь крижаноï тундри.
Тiльки один iз всiєï юрби осягає iстину, зауважує
змовницький погляд, яким обмiнюються тi двоє, перш нiж потрiйним
замком замкнутися вiд iнших i висловити своє судження. Тепер все
раболепно ïм поклоняються, вiн самотнiй, постигший iстину, все
шукає собi однодумця, а коли нарештi знаходить, то тi двоє
дивляться на них, як на розумово вiдсталих, якi не можуть розбиратися в
тонкостях, посмiюються над ними й дивуються, що вони усе ще так довго
обговорюють Золотi плоди.
Незабаром з'являються критики — такi, як якийсь Моно, що
називає Золотi плоди нулем; Меттетадь iде ще далi й рiзко
виступає проти Брейе. Якась Марта знаходить роман смiшним,
уважає його комедiєю. ДО Золотих плодiв пiдходять будь-якi
епiтети, у ньому є геть усе, уважають деякi, це реальний, самий
теперiшнiй мир. Є тi, хто був до Золотих плодiв, i тi, хто пiсля.
Ми — поколiння Золотих плодiв, так ми будуть називати, —
пiдхоплюють iнших. Межа досягнуть. Однак всi явственней чутнi голоси, що
називають роман дешевкою, вульгарщиною, порожнiм мiсцем. Вiрнi
прихильники запевняють, що письменник допустив деякi недолiки навмисно.
Ïм заперечують, що якби автор вирiшив увести в роман елементи
вульгарностi обдумано, те вiн би згустив фарби, зробив би ïх
сочней, перетворив би в лiтературний прийом, а приховувати недолiки пiд
словом навмисно смiшно й невиправдано. Когось цей аргумент збиває
столку.
Однак доброзичливого критика юрба прагнучi iстини просить iз книгою в
руках довести ïï красу. Вiн робить слабку спробу, але його
слова, зриваючись iз мови, обпадають млявими листами, вiн не може
вiдшукати жодного приклада для пiдтвердження своïх хвалебних
вiдкликань i з ганьбою ретирується. Персонажi самi дивуються, яким
образом ïм трапляється увесь час бути присутнiм при
неймовiрних змiнах вiдносини до книги, але це вже здається цiлком
звичним. Всi цi безпричиннi раптовi захоплення схожi на масовi
галюцинацiï. Ще зовсiм недавно нiхто не насмiлювався заперечувати
проти достоïнств Золотих плодiв, а незабаром виявляється, що
про ïх говорять усе менше й менше, потiм взагалi забувають, що
такий роман коли-небудь, iснував, i лише нащадки через кiлька рокiв
зможуть точно сказати, чи є ця книга щирою лiтературою або
немає.
Е. В. Семина