Антонио де Труэба

Антонио де Труэба є в iспанськiй лiтературi представником зовсiм iншого жанру, що нiмiє нiчого загального iз творчiстю Эскрича й Гонзалеса. У його добутках немає нi складних, заплутаних iнтриг, нi пiдмiна одних осiб iншими, нi жахливих злочинiв, нi розгулу неприборканих страстей, нi героически-разбойнических подвигiв. Перед нами суцiльна еклога, якась наïвна iдилiя, що озивається старовиною
Труэба написав незлiченну кiлькiсть маленьких повiстей i оповiдань, перейнятих одним загальним духом. Мирно-iдилiчний настрiй автора не змiнюється нiколи, — чи малює, вiн побут i вдачi мадридських ремiсникiв, як в Cuentos populares, або кастильских селян, як в Cuentos Campesinos, изображает-ли життя бiскайських горцiв, як в Cuentos de color de rosa. Вiн не намагається захоплювати читача, дiючи на уяву, дає спокiй також i розум, єдина мета його розчулити, зворушити серце, викликати втiшне почуття
Спогаду o першiй порi юностi так глибоко запам'яталися в його душi, що навiть i по закiнченнi двадцяти рокiв трудового життя в столицi, вони залишилися так само свiжi i яснi, як, начебто час не проходив над ними
От уривок iз цих спогадiв:
“На схилi однiєï з гiр, що облямовують Бiскайську долину, немов бiлi голуби, притулилися чотири будиночки, оточенi з усiх бокiв густою зарiстю горiхових i каштанових дерев. Улiтку, видали не видно цих жител, зовсiм схованих вiд очей непроникною хащею листя; але, коли обiрве й розвiє ïï осiннiй вiтер, вони знову забiлiються крiзь оголенi суки. От у це-те мирному куточку я прожив першi п'ятнадцять рокiв свого життя
У глибинi долини коштує вже стара сiльська церква, але ïï струнка, висока дзвiниця велично пiднiмається над вершинами столiтнiх ясенiв i дубiв, як би свiдчачи o тiм, що Дух Господень ширяє й царює треба всiєю природою. У цьому храмi щодня вiдбувається двi обiднi: перша — при сходi сонця, a iнша години на два позднее.
Ми, дiти й пiдлiтки, просипалися разом iз птахами й поспiвали до ранньоï обiднi, галасливо, весело пробiгаючи вперегонку через темну хащу дубового гаю. Старшi приходили вже до другоï служби, i тодi, поспiшаючи скористатися вiдсутнiстю всякого нагляду, я бiгцем вертався додому й всiдався пiд теню якого не будь гiллястого дерева, звiдки вiдкривалася очам вся наша квiтуча долина, що простирається до самого берега моря. Незабаром п'ять або шiсть дiвчин, рум'яних, як вишнi, або як червонi стрiчки, уплетенi в ïхнi коси, обступали мене й просили скласти яку-небудь нову пiсню, щоб вони проспiвали ïï потiм своïм нареченим пiд звуки тамбурина, коли вся молодь збереться на галявинi. Там по недiльних вечорах улаштовувалися танцi, a старi, сiвши на лавi пiд розкидистим деревом, розмовляли мiж собою, поблажливо дивлячись на нашi веселощi
Пам'ятаю, як одна iз цих дiвчин, засмучена довгою розлукою, що стояла, зi своïм милим, просила мене скласти таку пiсню, щоб у нiй могла вилити вся туга ея душi. Я написав, як умiв; a згодом вона вже не потребувала чужоï допомоги для вираження свого горя мелодiйними звуками; i це зрозумiло: адже, поезiя не тiльки надихається почуттям, але й породжується iм. Так самi собою виливалися iз серця цiєï дiвчини стрункi пiснi й разом з моïми поширювалися по нашiй долинi, переходили з вуст у вуста, здобуваючи широку популярнiсть
В один зi святкових днiв я побачив пiд покровом високих дерев, що оточують нашу церкву, зовсiм незнайому менi дiвчину, такоï чарiвноï краси, що образ ïï й понинi залишається вiдбитим у моïй пам'ятi. Я не мiг би визначити того почуття, яке випробовував тодi, але, мимо волi, мiй погляд не вiдривався вiд ïï в усi час, поки вона стояла передi мною в юрбi iнших жiнок, поки, вiддаляючись разом з ними, не зникла нарештi в лабiринтi густого лiсу Жодного разу потiм не довелось менi побачити ïï знову, але дума o ïй ще довго не залишала мене. У якiмсь сумно-тривожному настроï, я часто пiднiмався на вершину пагорба й там, у видi тiєï дороги, по якiй пiшла моя незнайомка, спiвав o красi ïï й o свого безпричинного смутку все, що пiдказувало серце. Через десять рокiв пiсля того, менi трапилося проходити повз далеку вiд моєï батькiвщини, кастильской села, i раптом щось знайоме вiдгукнулося в душi. Я зупинився й iз глибоким хвилюванням став прислухатися, як спiвала одну iз цих пiсень молода селянка, розстеляючи полотна на березi струмка
А от i ще спогад, з того ж свiтлого минулого: те було перед сутiнками, у тi хвилини, коли вершини гiр уже опромiнювалися свiтлом мертвих, як називають на моïй батькiвщинi останнi променi призахiдного сонця. Я сидiв на вiдкритому балконi, у будинку одного заможного хлiбороба нашого села й розмовляв з його юною дочкою, -i чарiвноï, як тiльки що що розпускається весняна квiтка. Дiвчина прилежно шила, схилившись над своєю роботою, i час вiд часу соромливо пiдтримувала нашу розмову, але видно було, що думки ïï далеко, i не весела, a смутна думки
Раптом, чийсь спiваючий голос зазвучав серед вечiрньоï тишi, i так ясно, чiтко доносилося до нас кожне слово, що я вiдразу визнав спiвака. Те був один з моïх товаришiв, незадовго перед тим откривший менi таємницю своєï любовi, a також i свого горя, тому що бiднiсть його була нескоримою перешкодою з боку батькiв багатоï нареченоï. Цей голос спiвав, звучно лунаючи iз близького каштанового гаю:

• Не мрачи дарма,
• Немов темною хмарою,
• Безтурботн-ясний
• Мир душi своєï
• И сльозою горючоï
• Не тумань очей
• Нехай, як у синiм морi
• Сонця промiнь грає,
• Так i в милому поглядi
• Щастя сiяє!

И миттєво здiйснилося бажання, виражене в цiй пiснi: вся стрепенувшись, дiвчина упустила з рук свою роботу, i особа ïï просвiтлiло, зашарiлося рум'янцем щастя. Я негайно ж устав i поспiшив вийти, щоб не бентежити ïï своєю присутнiстю але, вiдiйшовши крокiв на двадцять, почув нiжний, схвильований голос, що пролунав у вiдповiдь:

• Ти один, безроздiльно один
• Над моею душею владар…

З тiєï пори образ дiвчини з темно-синiми, лагiдними очами завжди повставав у моïй пам'ятi i якось сам собою був на першому планi моïх нескладних, безискусственних картин
У цiлому, цi спогади можуть служити цiлковитою характеристикою всього творчостi Труэба, суцiльноï iдилiï з ïï грацiєю, з ïï нiжним, невловимим ароматом, але й з ïï нудотною одноманiтнiстю. Варто тiльки не дотримати належноï мiри в насолодi такого роду лiтературою, i пересичення, нудьга, стомлення не сповiльнять пiти, тому що тут немає нi ïжi, нi роботи для розуму; i не можуть задовольнити його квiтчастi виливи наïвних почуттiв, викликуваних таким же по-дитячому- наïвним свiтоглядом
Так, Труэба так i залишився дитиною в душi, вiн усвiдомить це сам i не бажає змiнитися
“Нiщо не виражається так наïвно, говорить вiн, як почуття матерi й дитини; але є чи також у свiтi що-небудь вище й чистiше цих почуттiв?”
За те й мир для нього не безмежна пустеля, де не росте жодного квiтки, i життя не темна нiч “Що не свiтить зiркою нi єдиноï”. Сприймаючи серцем лише втiшнi враження, вiн любить Бога, людей, своє рiдне село ; любить сонце, що посмiхається йому щоранку, фантастичне мiсячне свiтло, птахiв, що прилiтають iз кожною новою весною, i кожний його добуток перейнятий цим незворушним оптимiзмом, на всi налагающим свiй разовий колорит
Додайте до веселостi Беранже, до наïвностi Беркена, до пасторального духу Флорiана, ще глибока повага до католицькоï релiгiï й до тих старим, патрiархальним традицiям, що становлять такий же iстотний елемент у життi бiскайських горцiв, як i шотландських, — й вам буде зрозумiло, чому цей письменник придбав широку популярнiсть серед своïх спiввiтчизникiв, яких вiн зображує дуже жваво i яскраво, незважаючи на крайню iдеалiзацiю
Але мiж iспанським поетом i французьким спiваком iснує величезна рiзниця: Беранже, безсумнiвно бажав, щоб народ, що слухає його пiсням, прагнув до волi, до освiти, до морального розвитку, тодi як Труэба, зводячи в iдеал щиросердечну простоту, тобто, iнакше кажучи, неуцтво й вiдсталiсть, ставить ïх як би умовою миру й щастя на землi. Вiн нiде не проявляє прагнення пiдняти розумовий рiвень простого народу, а, навпроти, всю свою гордiсть думає в здатностi прилучитися до його духовноï злиденностi, нiчим не обурюючись, нiчого не заперечуючи. Тому весь змiст так званоï народноï лiтератури полягає для нього лише в точному вiдтвореннi характерних рис мовлення простолюдина; картини ж його зовнiшнього й внутрiшнього життя, хоча взагалi досить рельєфно зображуванi автором, завжди позбавленi належного висвiтлення й пофарбованi тим же суцiльними разовими кольорами
Що таке iспанський народ? запитує вiн себе й вiдповiдає: Якщо взяти на сходах iспанськоï освiти по однiй людинi з кожного щабля, перемiшати ïх мiж собою й потiм стовкти в iнтелектуальнiй ступцi, то вийде однорiдне глинообразное речовина, з якого вже легко знову вилiпити людини й навiть iз самими прекрасними якостями; але його здатнiсть читати й писати, у всякому разi, буде дуже помiрна
На п'ятнадцять мiльйонiв жителiв, що населяють Пиренейский пiвострiв, Труэба думає не менш дванадцяти мiльйонiв, для яких лiтература зовсiм марна, якщо тiльки вона не перейнята достатньою яснiстю й простотою, пристосованоï до ïх розумiнню Якщо потиснути небагато цю теорiю дона Труэби, з ïï негайно ж видiлиться така суть:
Iспанський народ жагучий по природi, вiн почуває сильно, вiрить глибоко й живе винятково одними вiдчуттями; отже, навiщо ж тривожити його думка? Залишимо його краще в блаженнiм дитячому станi, у тьмi староï вiри й вiкового неуцтва
Не так, звичайно, думали Сервантес, Квеведо, Моратин, Ховельянос, але за, те зовсiм так i двiр Iзабелли II, i мадридськi неокатолики. От чому добутку Труэби користувалися сильним заступництвом конституцiйноï монархiï i ïï прихильникiв, вони большею частиною навiть видавалися на рахунок королiвськоï скарбницi, або герцога де Монпансьє. Зрозумiло, що дочка Фердинанда VII рада була знайти собi пiдтримку в талановитому письменнику, що мав таке ж значення серед бискайцев, як Фернан Кавальеро серед андалузцев.
Може бути, нам варто було б прилiчить Труэбу скорiше до поетiв, чим до романiстiв, тому що y його є цiлий тiм сантиментальних лiричних вiршiв пiд заголовком El Libro de los Cantares. Ho ми все-таки знаходимо бiльшу пiдставу згадати o ньому саме тут, тому що вiн прославився в Iспанiï не цiєю Книгою Пiсень, a багатьма, дiйсно чарiвними повiстями й разсказами, як напр. La Madrastra, El Judas de la Casa, Juan Palomo, El mas listo que Cardona, La mujer del Arquitecto, La Buenaventura. Особливо вдалий також його нарис Las Vecinas, де в характерних дiалогах двох мадридських кумоньок перед нами вiдкривається цiле життя, виткана iз щоденних дрязг i дрiб'язкiв