Виклад сюжету повести Гоголя Тарас Бульба

Глава I. Остап i Андрий , сини Тараса Бульби, пiсля закiнчення
киïвськоï бурси повернулися додому. Ïхнiй батько був iз
числа корiнних, старих полковникiв: весь був вiн створений для
лайливоï тривоги й вiдрiзнявся грубою прямотою своєï
вдачi.
Вiн заздалегiдь тiшив себе думкою, як з'явиться зi своïми синами
на Запорiзьку Сiч, представить ïх всiм старим, загартованим у
битвах товаришам, подивиться на ïх першi ратнi подвиги. Спочатку
Тарас Бульба хотiв вiдправити Остапа й Андрия на Сiч одних, але
побачивши ïхньоï свiжостi, рослостi, могутньоï
тiлесноï краси спалахнув вiйськовий дух його, i вiн на iнший же
день зважився ïхати з ними сам, хоча необхiднiстю для цього була
одна вперта воля. Ранком, попрощавшись iз бабою-матiр'ю, козаки
вiдправилися впуть.
Глава II. Вершники ïхали мовчачи. Старий Тарас думав про давнiй:
переднiм проходили його минулi лета, про якi завжди плаче козак, що
бажав би, щоб все життя його була молодiсть. Вiн думав, пр тiм кого
зустрiне в Сiчi з колишнiх товаришiв. Думки його синiв були зайнятi
iншим. Старший, Остап, майже нiколи не думав нi про що, крiм вiйни й
розгульноï гулянки. У бурсi вiн уважався одним iз кращих товаришiв,
але вчився неохоче й чотири рази закопував свiй буквар у землю, поки
батько не заприсяг, що Остап не побачить Запорiжжя вовеки, якщо не
вивчиться всiм наукам. Зараз Остап душевно був торкнутий слiзьми
бiдноï матерi; тiльки це його бентежило й змушувало задумливо
опустити голову
Молодший брат його, Андрий, мав почуття трохи живее i якось бiльше
розвиненi… Вiн також кипiв жаждою подвигу, але разом з нею душа
його була доступна й iншим почуттям. Потреба любовi спалахнула в ньому
жваво, коли вiн перейшов за вiсiмнадцять рокiв. Жiнка частiше стала
представлятися гарячим мрiям його; вiн …бачив ïï
поминутно, свiжу, черноокую, нiжну. Андрий ретельно приховував своï
почуття вiд товаришiв, тому що вважалося ганебним для козака думати про
жiнку й любов, не зазнавши битви. Один раз, бродячи по вулицi, де жили
малороссийские й польськi дворяни, вiн побачив красуню, що стояла у
вiкна, який ще не видивал отроду: чорноокий i бiлу, як снiг, осяяний
ранковим рум'янцем сонця. Це була дочка приехавшего на час у Киïв
ковенского воєводи. Андрий бачив прекрасну полячку ще кiлька
разiв, але незабаром вона виïхала. Об вона^-те й думав Андрий,
повiсивши голову й потупивши погляд
Мандрiвники добралися до берега Днiпра й, зiйшовши на пором,
переправилися на острiв Хортицю, де була тодi Сiктися
Глави III -IV. Устав вiд дозвiльного життя й гульнi, запорожцi вибрали
нового кошового отамана й зажадали для себе сьогодення справи. У цей час
до берега причалив великий пором. Довiдавшись вiд вартих на ньому людей,
як пригноблюють поляки украïнцiв i вiру православну, як стратили
вони гетьмана й козацьких полковникiв, козаки вирiшили всiм вiйськом iти
на Польщу Глава V. Незабаром весь польський пiвденний захiд охопив
страх перед запорожцями. Пожежi бушували в селах; усе, що могло
рятуватися, рятувалося. У боях з польськими королiвськими вiйськами
особливо вирiзнилися молодi козаки, що горiли бажанням показати себе
перед старшими. I Тарасовi любо було бачити, як обоє сина його
були однi з перших. В Остаповi, незважаючи на молодiсть, уже були
помiтнi риси майбутнього вождя: з холоднокровнiстю, майже неприродним
для двадцатидвухлетнего, вiн в одна мить могла вимерить всю небезпеку й
все положення справи. Андрий був повною протилежнiстю: вiн не знав, що
значить обмiрковувати або розраховувати, бачачи захват у самiй битвi, у
музицi куль i мечiв. Не раз, спонукуваний одним тiльки запальним
захопленням, спрямовувався вiн на те, на що б нiколи не наважився
холоднокровним i розумний, i одним скаженим натиском своïм робив
чудеса, яким не могли не здивуватися старi в боях.
Запорожцi вирiшили йти на мiсто Дубно, де, по слухах, було багато
багатств. Осаджувати мiцностi вони не любили, тому оточили мiсто,
прирiкаючи жителiв на голодну смерть. Незабаром козакам, особливо
молодим, знудило таку бездiяльнiсть. Бiльше всiх нудьгував Андрий. Сам
не знаючи отчого, вiн почував якусь духоту на серце. Один раз уночi,
лежачи без сну на одному з возiв, побачив вiн перед собою закутану в
покривало жiнку. Це була татарка, служниця тiєï самоï
панночки, що Андрий зустрiв два роки тому назад у Києвi. Побачивши
його з мiськоï стiни, панночка послала до нього служницю за шматком
хлiба для своєï староï матерi. Серце Андрия забилося.
Все минуле, що було заглушено суворим лайливим життям, — усе
спливло разом на поверхню, потопивши, у свою чергу, те, що було тепер.
Стягнувши з возiв, де зберiгалися запаси, мiшки з ïжею, Андрий
пiшов за татаркою й через пiдземний хiд проникнув вгород.
Глава VI. Страшнi жертви голоду зустрiчалися ïм на кожному кроцi
по дорозi до домудубенского воєводи. Нарештi Андрий опинився в
кiмнатi панночки й побачив жiнку, що володiла його думками й почуттями.
Вона здалася А йому вдвiчi прекраснiше, нiж колись. Ранiше в нiй було
щось незакiнчене, незавершене, тепер вiн побачив добуток, якому
художникдал останнiй удар кистi. Красуня глянула на хлiб, пiдняла очi на
Андрия — i багато було в очах тих.

• Цариця! викликнув Андрий. Що тобi потрiбно? Накажи менi! Задай менi службу саму неможливу, яка тiльки є на свiтi, я побiжу виконувати ïï!
• Не обманюй, лицар, i себе, i мене, вiдповiдала панночка, качаючи тихо прекрасною головою.- Тебе кличуть твiй батько, товаришi, вiтчизна, а ми — вороги тобi
• Що менi батько, товаришi й вiтчизна? Вiтчизна є те, чого шукає душу наша, що милею для неï всього. Вiтчизна моя — ти! I все, що не є, продам, вiддам, погублю за таку вiтчизну!

Прекрасна панночка кинулася до Андрию на шию, обхопивши його снегоподобними, дивовижними руками, i заридала. У цей час вбiгла з радiсним лементом татарка. Урятованi, урятованi! — кричала вона.- Нашi ввiйшли в мiсто, привезли хлiба й зв'язаних запорожцiв! Але нiхто ïï не чув… I загинув козак! Пропав для всього козацького лицарства!.. Вирве старий Тарас сивий жмут волосся зi своєï чуприни й прокляне й день, i година, у який породив на ганьбу собi такого сина.
Глава VII. Ранком у запорiзькому таборi чулися шум i рух. Виявилося,
що козаки, що розташувалися перед бiчними мiськими воротами, уночi були
мертвецки п'янi. Взявши частину з них у полон i перебивши iнших,
польськi вiйська ввiйшли в мiсто — на щастя, лише з невеликим
запасом продовольства. Довiдавшись, що поляки зачарували запорожцiв
сонними, козаки почали словесну лайку з ворогом, що висипав на вал. Не
витримавши ïдкого козацького слова, поляки вiдчинили мiськi ворота,
i вiдтiля виступило вiйсько. З усiх бокiв ударили по ворогу козаки, i
почався бiй. Незабаром поляки вiдчули, що запорожцi беруть гору, i знову
зникли за мiськими воротами. Довго не лягали спати в цю нiч козаки, i
довше всiх — старий Тарас. Вiд єврея, що побував у мiстi,
Янкеля вiн довiдався, що Андрий перейшов до ворогiв, i тепер заприсяг
помститися полячцi, причаровавшей його сина
Глави VIII — IX. Прийшла звiстка, що на Сiч напали татари,
награбували багато добра й забрали в полон козакiв, що залишилися там.
Щоб виручити товаришiв з польськоï й татарськоï неволi,
частина запорожцiв на чолi з кошовим вiдправилася в погоню за татарами,
а iнша частина залишилася, обравши своïм наказним отаманом Тараса
Бульбу.
По русi й шуму в мiстi Тарас бачило, що готується бiй, i звернувся
до козакiв iз промовою: Хочеться менi вам сказати, панове, що таке
є наше товариство. Немає уз святiше! Батько любить
своє дитя, але не те це, братики: любить i звiр своє дитя.
Але порiднитися спорiдненням по душi, а не по кровi, може одна тiльки
людина. Бували й в iнших землях товаришi, але таких, як у Росiйськiй
землi, не було. Нехай же знають вороги, що таке значить у нас
товариство! Уже якщо на те пiшло, щоб умирати, — так нiкому ж з
них не доведется так умирати!.. Не вистачить на те мишачоï натури
ïх!
Всiх глибоко торкнуло таке мовлення, дiйшовши до самого серця. А з мiста
вже виступало вороже вiйсько, гримлячи в литаври й труби. Вiдчинилися
ворота, i вилетiв вiдтiля гусарський полк, врода всiх кiнних полкiв.
Спереду нiсся витязь усiх гарнiше; на руцi його вився шарф, що ли руками
першоï красунi. Так i оторопiв Тарас, коли побачив, що це був
Андрий . А тим часом молодий витязь, що жадає заслужити зав'язаний
на руку подарунок, сипав удари праворуч i лiворуч. Не витерпiв Тарас i
закричав: Своïх, чортовий син, своïх б'єш?.. Але Андрий
не розрiзняв, хто перед ним, думкою бачачи лише снiжну шию, плечi й
кучерi своєï полячки
На прохання Тараса козаки заманили Андрия до лiсу. Щодуху полетiв вiн
за козаками й ледве було не наздогнав одного, як раптом чиясь сильна
рука схопила за привiд його коня. Оглянувся Андрий: перед ним Тарас!
Немов школяр, що, женучись за товаришем, раптом натрапив на вхiдного в
клас учителя, умить притих Андрий, згас його скажений порив

• Так продати? Продати вiру? Продати своïх? Коштуй же, злазь iз коня!

Покiрно, як дитина, слiз Андрий з коня й нi живий нi мертвий зупинився перед батьком: Коштуй i не ворушися! Я тебе породив, я тебе й уб'ю! — сказав Тарас i, Вистрiливши, Тарас довго глядея на бездиханний труп. Чим би не козак був? — думав вiн,- i станом високий, i чорнобривий, i особа, як у дворянина, i рука була мiцна в боï! Пропав, пропав безславно!
Глава XXI. Вiрний товариш довiз порубаного й майже байдужого Тараса до
самоï Запорiзькоï Сiчi й вилiкував його травами. Через пiвтора
мiсяцi вiн став на ноги, однак був помiтно похмурий i сумний. Загинули
всi його старi товаришi, навiть тi, що вiдправилися в погоню за
татарами, усе було тепер нове на Сiчi. Равнодушно дивився Тарас на всi
й, тихо похнюпивши голову, говорив: Син мiй! Остап мiй! I не витримав
Тарас. Знаючи, що його голову поляки оцiнили у двi тисячi червiнцiв,
вiн, сховавшись на днi воза, вантаженого цеглою, за допомогою знайомого
єврея Янкеля добрався до Варшави. Не зумiвши не звiльнити Остапа,
не побачитися з ним, Тарас, переодягнений iноземним графом, прийшов на
площу, де повинна була вiдбуватися страта. Народ валив туди з усiх
бокiв. В тодiшнє грубе столiття це було одним iз занимательнейших
видовищ не тiльки для чернi, але й для вищих класiв. Нарештi привели
запорожцiв. Вони йшли не боязко, не тужно, але> з якоюсь тихою
гордовитiстю. Поперед усiх Остап. Остап винiс всi роздирання й
катування. I викликнув вiн у щиросердечнiй немочi: Батько! Де ти? Чи
чуєш ти?. Чую! — пролунало серед загальноï тишi, i весь
народ здригнувся. Вершники кинулися шукати Тараса, але його вже й слiд
простиг
Глава XII. Вiдшукався слiд Тарасов. Вiн передував добiрним полком але
час знаменитого повстання пiд керiвництвом гетьмана Остряници. 11 коли
вся козацька старшина, не смiючи зневажити проханням мiсцевого
росiйського духiвництва, погодилася вiдпустити польського коронного
гетьмана Потоцкого, взявши з його клятвену присягу забути стару
ворожнечу, один тiльки полковник не погодився на такий мир. Цим
полковником був Тарас. Зi своïм полком вiн вiдправився далi гуляти
по Польщi, справляючи поминки по Остаповi у кожному селищi, поки
польський уряд не турбувався всерйоз i не доручило тому ж Потоцкому з
п'ятьма полками неодмiнно пiймати Тараса. Потоцкий наздогнав козакiв на
березi Днiстра. Чотири днi билися козаки, виснаживши всi запаси й сили,
i Тарас вирiшив пробитися крiзь вражi ряди. Може бути, ще раз послужив
би йому вiрний кiнь, якби не нагнувся старий отаман вiдшукувати в травi
свою колиску з тютюном, не бажаючи, щоб i колиска дiсталася ворогам.
Отут i схопили його. Але не старiсть тому спричиняла: сила здолала силу,
бiля тридцяти чоловiк зависли на ньому. Присудили поляки спалити Тараса
на очах у всiх, прикувавши ланцюгами до дерева. Але не на багаття
дивився Тарас; дивився вiн у ту сторону, де отстреливались козаки. А
козаки незабаром уже були на челнах i гребли веслами. Кулi сипалися на
них зверху, але не дiставали. I спалахнули радiснi очi в старого отамана

• Прощайте, товаришi! — крикнув вiн.- Згадуйте мене й майбутньоï ж навеснi прибувайте сюди знову так гарненько погуляйте!..

А вуж вогонь пiднiмався над багаттям, розстеляючись полум'ям по дереву. Так хiба найдуться на свiтi такi вогнi, борошна й така сила, яка б пересилила росiйську силу! Козаки швидко плили по Днiстру на вузьких двухрульних челнах, дружно гребли веслами й говорили про свого отамана