Роман Джонатану Свифта Подорожi Гулливера
Подорожi Гулливера добуток, написаний на стику жанрiв: це й захоплююче,чисто романне оповiдання, роман-подорож (аж нiяк, втiм, не
сентиментальне, що в 1768 р. опише Лоренс Стерн); це роман-памфлет i
одночасно роман, що носить виразнi риси антиутопiï жанру, що ми
звикли думати приналежноï винятково лiтературi XX сторiччя; це
роман з настiльки ж чiтко вираженими елементами фантастики, i буйство
свифтовского уяви воiстину не знає меж
Будучи романом-антиутопией, це й роман у повному змiстi утопiчний теж,
особливо його остання частина. I нарештi, безсумнiвно, варто звернути
увагу на саме головне — це роман пророчий, тому що, читаючи й
перечитуючи його сьогоднi, прекрасно усвiдомлюючи безсумнiвну
конкретнiсть адресатiв свифтовской нещадноï, ïдкоï,
убивчоï сатири, про цю конкретику замислюєшся в останню
чергу. Тому що все те, iз чим зiштовхується в процесi своïх
мандрiвок його герой, його своєрiдний Одиссей, всi прояви
людських, скажемо так, чудностей — тих, що виростають в чудностi,
що носять характер i нацiональний, i наднацiональний теж, характер
глобальний, — все це не тiльки не вмерло разом з тими, проти кого
Свифт адресував свiй памфлет, не пiшло в небуття, але, на жаль,
вражає своєю актуальнiстю. А череда бути — разючим
пророчим дарунком автора, його вмiнням уловити й вiдтворити те, що
належить людськiй природi, а тому носить характер, так сказати,
неминущий
У книзi Свифта чотири частини: його герой робить чотири подорожi,
загальна тривалiсть яких у часi становить шiстнадцять рокiв i сiм
мiсяцiв. Виïжджаючи, точнiше, вiдпливаючи, щораз iз цiлком
конкретного, що реально iснує на будь-якiй картi портового мiста,
вiн зненацька попадає в якiсь дивовижнi краïни, знайомлячи з
тими вдачами, способом життя, життєвим укладом, законами й
традицiями, що в ходi там, i розповiдаючи про свою краïну, про
Англiю. I першою такою зупинкою виявляється для свифтовского героя
краïна Лилипутия. Але спочатку — два слова про самого героя.
У Гулливере злилися воєдино й деякi риси його творця, його думки,
його подання, якийсь автопортрет, однак мудрiсть свифтовского героя
(або, точнiше, його розсудливiсть у тiм фантастично абсурдному свiтi, що
описує вiн щораз iз неподражаемо серйозно-незворушною мiною)
сполучається з простодушнiстю вольтерiвського Гурону. Саме ця
простодушнiсть, ця дивна наïвнiсть i дозволяє Гулливеру
настiльки обостренно (тобто настiльки допитливо, настiльки точно)
схоплювати щораз, виявляючись у дикiй i чужiй краïнi, саме головне.
У той же час i деяка отстраненность завжди вiдчувається в самiй
iнтонацiï його оповiдання, спокiйна, неспiшна, несуєтна
iронiчнiсть. Немов вiн не про власнi ходiннях по борошнах
розповiдає, а дивиться на все що вiдбувається як би з
тимчасовоï дистанцiï, причому досить чималоï. Одним
словом, iнший раз виникає таке почуття, начебто це наш сучасник,
якийсь невiдомий нам генiальний письменник веде своє оповiдання.
Смiючись над нами, над собою, над людською природою й людськими вдачами,
якiсь бачаться йому незмiнними. Свифт ще й тому є сучасним
письменником, що написаний ïм роман здається приналежноï
до лiтератури, що саме в XX сторiччi, причому в другiй його половинi,
назвали лiтературою абсурду, а насправдi ïï щирих корiнь ,
ïï початок — отут, у Свифта, i часом у цьому змiстi
письменник, що жив два з половиною столiття тому назад, може дати сто
очка вперед сучасним класикам — саме як письменник, витончено
владеющий всiма прийомами абсурдистского листа
Отже, першою зупинкою виявляється для свифтовского героя
краïна Лилипутия, де живуть дуже маленькi люди. Уже в цiй, першiй
частинi роману, так само як i у всiх наступних, вражає вмiння
автора передати, iз психологiчноï точки зору абсолютно точно й
вiрогiдно, вiдчуття людини, що перебуває серед людей (або iстот),
не схожих на нього, передати його вiдчуття самiтностi, занедбаностi й
внутрiшньоï несвободи, скутiсть саме тим, що навколо — всi
iншi й все iнше У тiм докладному, неспiшному тонi, з яким Гулливер
оповiдає про всi безглуздостi, безглуздостi, з якими вiн
зiштовхується, потрапивши в краïну Лилипутию,
позначається дивний, вишукано-потаєний гумор
Спочатку цi дивнi, неймовiрно маленькi по розмiрi люди (вiдповiднонастiльки ж миниатюрно й усе, що ïх оточує) зустрiчають
Людини Гору (так називають вони Гулливера) досить привiтно: йому надають
житло, приймаються спецiальнi закони, якi якось упорядковують його
спiлкування з мiсцевими жителями, для того щоб воно протiкало
дорiвнює гармонiйно й безпечно для обох сторiн, забезпечують його
харчуванням, що непросто, тому що рацiон незваного гостя в порiвняннi з
ïх власним грандiозний (вiн дорiвнює рацiону 1728
лiлiпутiв!). З ним привiтно розмовляє сам iмператор, пiсля
зробленоï Гулливером йому й всiй його державi допомоги (той пiшки
виходить у протоку, що вiдокремлює Лилипутию вiд сусiдньоï й
ворожоï держави Блефуску, i притягає на мотузцi весь
блефусканский флот), йому дарують титул нардака, найвищий титул у
державi. Гулливера знайомлять зi звичаями краïни:
чого, примiром, коштують вправи канатних танцюристiв, що служать
способом одержати посаду, що звiльнилася, при дворi (вуж чи не звiдси
запозичив изобретательнейший Том Стоппард iдею своєï
п'єси Стрибуни, або, iнакше, Акробати?). Опис церемонiального
маршу… мiж нiг Гулливера (ще одне розвага), обряд присяги, що вiн
приносить на вiрнiсть державi Лилипутия; ïï текст, у якому
особлива увага обертає на себе перша частина, де перераховуються
титули могущественнейшего iмператора, вiдради й жаху вселеноï,
— все це неподражаемо! Особливо якщо врахувати нерозмiрнiсть цього
лiлiпута — i всiх тих епiтетiв, якi супроводжують його iм'я. Далi
Гулливера присвячують у полiтичну систему краïни:
виявляється, у Лилипутии iснують двi ворогуючi партiï, вiдомi
за назвою Тремексенов i Слемексенов, що вiдрiзняються друг вiд друга
лише тим, що прихильники однiєï є прихильниками…
низьких каблукiв, а iншоï — високих, причому мiж ними
вiдбуваються на цiєï, безсумнiвно досить значимоï,
ґрунту найжорстокiшi розбрати: затверджують, що високi каблуки
всього бiльше погодяться с… древнiм державним укладом Лилипутии,
однак iмператор ухвалив, щоб в урядових закладах… уживалися тiльки
низькi каблуки…. Ну чим не реформи Петра Великого, суперечки щодо
впливу яких на подальший росiйський шлях не стихають i донинi! Ще бiльш
iстотнi обставини викликали до життя ожесточеннейшую вiйну, що ведуть
мiж собою двi великi iмперiï — Лилипутия й Блефуску: з
якоï сторони розбивати яйця — з тупого кiнця або ж зовсiм
навпаки, з гострого. Ну, зрозумiло, Свифт веде мову про сучасну йому
Англiï, роздiленоï на прихильникiв торуй i вiгiв — але
ïхнє протистояння кануло в Лету, ставши приналежнiстю
iсторiï, а от чудова алегорiя-iносказання, придумана Свифтом, жива.
Тому що справа не у вiгах i торуй: як би не називалися конкретнi
партiï в конкретнiй краïнi в конкретну iсторичну епоху —
свифтовская алегорiя виявляється на все часи. I справа не в
алюзiях — письменником вгаданий принцип, на якому вiд столiття все
будувалося, будується й будуватися буде
Хоча, втiм, свифтовские алегорiï звичайно ж ставилися до
тiєï краïни й тiєï епохи, у якi вiн жил i
полiтичний виворiт яких мав можливiсть пiзнати на власному досвiдi з
перших рук. I тому за Лилипутией i Блефуску, що iмператор Лилипутии
пiсля доконаного Гулливером вiдведення кораблiв блефусканцев
задумав… перетворити у власну провiнцiю й керувати нею через свого
намiсника, без великоï працi прочитуються вiдносини Англiï й
Iрландiï, також аж нiяк що не вiдiйшли в область переказiв, донинi
болiснi й згубнi для обох краïн
Треба сказати, що не тiльки описанi Свифтом ситуацiï, людськi
слабостi й державнi пiдвалини вражають своïм сьогоднiшнiм
звучанням, але навiть i багато хто чисто текстуальнi пасажi. Цитувати
ïх можна нескiнченно. Ну, наприклад: Мова блефусканцев настiльки ж
вiдрiзняється вiд мови лiлiпутiв, наскiльки вiдрiзняються мiж
собою мови двох європейських народiв. При цьому кожна з нацiй
пишається стародавнiстю, красою й виразнiстю своєï
мови. I наш iмператор, користуючись перевагами свого положення,
створеного захопленням ворожого флоту, поставив за обов'язок посольству
[блефусканцев] представити вiрчi грамоти й вести переговори лiлiпутською
мовою. Асоцiацiï — Свифтом явно незапланованi (втiм, як
знати?) — виникають самi собою…
Хоча там, де Гулливер переходить до викладу основ законодавства
Лилипутии, ми чуємо вже голос Свифта — утопiста й iдеалiста;
цi лiлiпутськi закони, що ставлять моральнiсть вище розумових
достоïнств; закони, що думають виказування й шахрайство злочинами
багато бiльше важкими, нiж злодiйство, i багато iншi явно милi авторовi
роману. Так само як i закон, що думає невдячнiсть карним злочином;
у цьому останньому особливо позначилися утопичние мрiяння Свифта, що
добре знали цiну невдячностi — i в особистому, i в державному
масштабi
Однак не всi радники iмператора роздiляють його захвати щодо Людини
Гори, многим пiднесення (у розумiннi переносному й буквальному) зовсiм
не по вдачi. Обвинувальний акт, що цi люди органiзують, обертає
всi зробленi Гулливером благодiяння в злочини. Вороги вимагають смертi,
причому способи предлатаются один страшнее iншого. I лише головний
секретар по таємних справах Рельдресель, вiдомий як щирий друг
Гулливера, виявляється iстинно гуманним: його речення зводиться до
того, що досить Гулливеру виколоти обоє ока; така мiра,
задовольнивши до деякоï мiри правосуддя, у той же час приведе в
замилування увесь свiт, що буде привiтати стiльки ж лагiднiсть монарха,
скiльки шляхетнiсть i великодушнiсть осiб, що мають честь бути його
радниками. У дiйсностi ж (державнi iнтереси нiяк вище всього!) втрата
очей не нанесе нiякого збитку фiзичнiй силi [Гулливера], завдяки якiй
[вiн] ще зможе бути корисний його величностi. Сарказм Свифта винятковий
— але гiпербола, перебiльшення, iносказання абсолютне при цьому
спiввiдносяться з реальнiстю. Такий фантастичний реалiзм початку XVIII
столiття…
Або от ще зразок свифтовских провидiнь: У лiлiпутiв iснує звичай,
заведений нинiшнiм iмператором i його мiнiстрами (дуже несхожий…
на те, що практикувалося за старих часiв): якщо на догоду мстивостi
монарха або злостi фаворита суд присуджує кого-небудь до
жорстокого покарання, то iмператор вимовляє в засiданнi
державноï ради мовлення, що зображує його велике милосердя й
доброту як якостi всiм вiдомi й всiма визнанi. Мовлення негайно
оголошує по всiй iмперiï; i нiщо так не лякає народ, як
цi панегiрики iмператорському милосердю; тому що встановлено, що чим
вони пространнее й велеречивее, тим бесчеловечнее було покарання й
невиннее жертва. Все верно, тiльки при чому отут Лилипутия? —
запитає будь-який читач. I справдi — при чому?..
Пiсля втечi в Блефуску (де iсторiя повторюється з обтяжуючою
однаковiстю, тобто всi ради Людинi Горi, але й не менш радi вiд нього
скорiше позбутися) Гулливер на вибудуванiй ïм човну вiдпливає
й… випадково зустрiвши англiйське купецьке судно, благополучно
вертається в рiднi пенати. Iз собою вiн привозить мiнiатюрних
ягничок, якiсь через кiлька рокiв розплодилися настiльки, що, як
говорить Гулливер, я сподiваюся, що вони принесуть значну користь
сукняноï промисловостi (безсумнiвна вiдсилання Свифта до власного
Листам сукнороба — його памфлету, що вийшов у свiтло в 17 Л г.).
Другою дивною державою, куди попадає невгамовний Гулливер,
виявляється Бробдингнег — держава велетнiв, де вже Гулливер
виявляється своєрiдним лiлiпутом. Щораз свифтовский герой
немов попадає в iншу реальнiсть, немов у якесь зазеркалье, причому
перехiд цей вiдбувається в лiченi днi й годинники: реальнiсть i
iрреальнiсть розташованi зовсiм поруч, треба тiльки захотiти…
Гулливер i мiсцеве населення, у порiвняннi з попереднiм сюжетом, немов
мiняються ролями, i звертання мiсцевих жителiв з Гулливером цього разу в
точностi вiдповiдає тому, як поводився сам Гулливер з лiлiпутами,
у всiх подробицях i деталях, якi так майстерно, можна сказати, любовно
описує, навiть виписує Свифт. На прикладi свого героя вiн
демонструє приголомшливу властивiсть людськоï натури: умiння
пристосуватися (у кращому, робинзоновском змiстi слова) до будь-яких
обставин, до будь-якоï життєвоï ситуацiï,
самоï фантастичноï, самоï неймовiрноï —
властивiсть, якогось позбавленi всi тi мiфологiчнi, вигаданi iстоти,
гостем яких виявляється Гулливер.
И ще одне осягає Гулливер, пiзнаючи свiй фантастичний мир:
вiдноснiсть всiх наших подань про нього. Для свифтовского героя
характерне вмiння приймати пропонованi обставини, та сама терпимiсть, за
якоï ратував декiлькома десятилiттями ранiше iнший великий
просвiтитель — Вольтер
У цiй краïнi, де Гулливер виявляється навiть бiльше (або,
точнiше, менше) нiж просто карлик, вiн перетерплює безлiч пригод,
потрапляючи в пiдсумку знову до королiвського двору, стаючи улюбленим
спiврозмовником самого короля. В однiй з бесiд з його величнiстю
Гулливер розповiдає йому про свою краïну — цi
оповiдання будуть повторюватися не раз на сторiнках роману, i щораз
спiврозмовники Гулливера знову й знову будуть дивуватися тому, про що
вiн буде ïм оповiдати, представляючи закони й вдачi власноï
краïни як щось цiлком звичне й нормальне. А для недосвiдчених його
спiврозмовникiв (Свифт блискуче зображує цю ïх простодушну
наïвнiсть нерозумiння!) всi оповiдання Гулливера здадуться
безмежним абсурдом, маренням, часом — просто вигадкою, брехнею.
Наприкiнцi розмови Гулливер (або Свифт) пiдвiв деяку рису: Мiй короткий
iсторичний нарис нашоï краïни за останнє сторiччя
повалив короля в крайнє здивування. Вiн оголосив, що, на його
думку, ця iсторiя є не що iнше, як купа змов, смут, убивств,
побиттiв, революцiй i висилок, що є гiршим результатом жадiбностi,
партiйностi, лицемiрства, вiроломства, жорстокостi, сказу, божевiлля,
ненавистi, заздростi, сластолюбства, злостi й честолюбства. Блиск!
Ще бiльший сарказм звучить у словах самого Гулливера: …менi
довелося спокiйно й терпляче вислухувати це образливе третирування мого
шляхетного й гаряче улюбленоï батькiвщини… Але не можна бути
занадто вимогливим до короля, що зовсiм вiдрiзаний вiд iншого миру й
внаслiдок цього перебуває в повнiм невiданнi вдач i звичаïв
iнших народiв. Таке невiдання завжди породжує вiдому вузькiсть
думки й безлiч забобонiв, яких ми, подiбно iншим освiченим
європейцям, зовсiм далекi. I справдi — далекi, зовсiм
далекi! Глузування Свифта настiльки очевидне, iносказання настiльки
прозоро, а нашi сьогоднiшнi iз цього приводу природно виникаючоï
думки настiльки зрозумiлi, що отут не коштує навiть працi ïх
коментуватися
Настiльки ж чудово наïвне судження короля iз приводу полiтики:
бедний король, виявляється, не знав ïï основного й
основного принципу: усе дозволено — внаслiдок своєï
надмiрноï непотрiбноï педантичностi. Поганий полiтик!
И все-таки Гулливер, перебуваючи в суспiльствi настiльки освiченого
монарха, не мiг не вiдчувати всiєï принизливостi свого
положення — лiлiпута серед велетнiв — i своєï, в
остаточному пiдсумку, несвободи. I вiн знову рветься додому, до
своïм рiдних, у свою, настiльки несправедливо й незовсiм улаштовану
краïну. А потрапивши додому, довго не може адаптуватися: виттi
здається… занадто малим. Звик!
У частинi третьоï книги Гулливер попадає спочатку на лiтаючий
острiв Лапуту. I знову все, що спостерiгає й описує вiн,
— верх абсурду, при цьому авторська iнтонацiя Гулливера —
Свифта як i ранiше незворушн-багатозначна, виконана неприкритоï
iронiï й сарказму. I знову все пiзнавано: як дрiб'язку чисто
життєвоï властивостi, типу властивого лапутянам пристрастi до
новин i полiтики, так i вiчно живучий у ïхнiх розумах страх,
внаслiдок якого лалутяне постiйно перебувають у такiй тривозi, що не
можуть нi спокiйно спати у своïх лiжках, не насолоджуватися
звичайними задоволеннями й радостями життя. Зриме втiлення абсурду як
основи життя на островi — хлопальщики, призначення яких —
змусити слухачiв (спiврозмовникiв) зосередити свою увагу на тiм, про що
ïм у цей момент оповiдають. Але й iносказання бiльше
масштабноï властивостi присутнi в цiй частинi книги Свифта:
дотичних правителiв i влади, i того, як впливати на непокiрливих
пiдданих, i багато чого iншого. А коли Гулливер з острова спуститься на
континент i потрапить у його столицю мiсто Лагадо, вiн буде вражений
сполученням безмежного руйнування й убогостi, якi впадуть в око всюди, i
своєрiдних оазисiв порядку й процвiтання: виявляється,
оазиси цi — усе, що залишилося вiд минулого, нормального життя. А
потiм з'явилися якiсь прожектери, якi, побувавши на островi (тобто, по-
нашому, за кордоном) i вернувшись на землю… перейнялися
презирством до усiм… установам i почали становити проекти
перетворення науки, мистецтва, законiв, мови й технiки на новий лад.
Спочатку Академiя прожектерiв виникла в столицi, а потiм i у всiх скiльки-
небудь значних мiстах краïни. Опис вiзиту Гулливера в Академiю,
його бесiд з ученими чоловiками не знає собi рiвних по ступенi
сарказму, що сполучається iз презирством, — презирством у
першу чергу у вiдношеннi тих, хто так дозволяє себе дурити й
водити за нiс… А лiнгвiстичнi вдосконалення! А школа полiтичних
прожектерiв!
СТОМИВШИСЬ вiд всiх цих чудес, Гулливер вирiшив вiдплисти в Англiю,
однак на його шляху додому виявився чомусь спочатку острiв Глаббдобдриб,
а потiм королiвство Лаггнегг. Треба сказати, що в мiру просування
Гулливера з однiєï дивовижноï краïни в iншу
фантазiя Свифта стає усе бiльше бурхливоï, а його презирлива
отруйнiсть — усе бiльше нещадноï. Саме так описує вiн
вдачi при дворi короля Лаггнегга. А в четвертоï, заключноï
частини роману Гулливер попадає в краïну гуигнгнмов.
Гуигнгнми — це конi, але саме в них нарештi знаходить Гулливер
цiлком людськi риси — тобто тi риси, якiсь хотiлося б, напевно,
Свифту спостерiгати в людей. А в служiннi в гуигнгнмов живуть злiснi й
мерзеннi iстоти — еху, як двi краплi води схожi на людину, тiльки
позбавленi покриву цивильности (i в переносному, i в буквальному
значеннi), а тому представляються огидними створеннями, теперiшнiми
дикунами поруч iз вихованими, високоморальними, добропорядними конями-
гуигнгнмами, де живi й честь, i шляхетнiсть, i достоïнство, i
скромнiсть, i звичка до помiрностi…
У черговий раз розповiдає Гулливер про свою краïну, про
ïï звичаï, вдачi, полiтичному пристроï, традицiях
— верб черговий раз, точнiше, бiльш нiж абиколи оповiдання його
зустрiчає з боку його слухача-спiврозмовника спочатку недовiра,
потiм — здивування, потiм — збурювання: як можна жити
настiльки безглуздо законам природи? Настiльки протиприродно людськiй
природi — от пафос нерозумiння з боку коня-гуигнгнма. Пристрiй
ïхнього спiвтовариства — це той варiант утопiï, який
дозволив собi у фiналi свого роману-памфлету Свифт: старий, изверившийся
в людськiй природi письменник з несподiваною наïвнiстю чи ледве не
оспiвує примiтивнi радостi, повернення до природи — щось
досить нагадує вольтерiвського Простодушного. Але Свифт не був
простодушним, i тому його утопiя виглядає утопично навiть i для
нього самого. I це проявляється насамперед у тiм, що саме цi
симпатичнi й добропоряднi гуигнгнми виганяють зi свого череди чужинця,
що затесався в його, — Гулливера. Тому що вiн занадто схожий на
еху, i ïм справи немає до того, що подiбнiсть у Гулливера iз
цими iстотами тiльки в будовi тiла й нi в чому бiльше. Нi, вирiшують
вони, як тiльки вiн — еху, те й жити йому повинне поруч iз еху, а
не серед пристойних людей, те пак коней. УТОПIЯ не вийшла, i Гулливер
дарма мрiяв залишок днiв своïх провести серед цих симпатичних йому
добрих звiрiв. Iдея терпимостi виявляється далекоï навiть i
iм. И тому генеральнi збори гуигнгнмов, в описi Свифта напоминающее
вченiстю своєï ну чи ледве нi платоновскую Академiю,
приймає умовляння — вигнати Гулливера, що як належить до
породи еху. I герой наш завершує своï мандрiвки, у черговий
раз возвратясь додому, вiддаляючись у свiй садок у Редрифе
насолоджуватися мiркуваннями, здiйснювати на практицi чудовi уроки
чесноти….
Ю. Г. Фридштейн
