Персонажi трагедiï П. Шеллi Ченчи

Борджиа, Висконти, Медичи, Сфорца, Ченчи, найбагатшi й знатнейшие
iталiйськi сiм'ï, розквiт яких доводиться на XV-XVI вв. За цими
прiзвищами закрiпилася слава могутнiх кланiв, що роздирають ворожнечею й
суперництвом, що роблять настiльки потужний вплив на економiчнi й
фiнансовi подiï свого часу, що головним ïхнiм девiзом стають
уседозволенiсть i аморальнiсть; презирливий погляд на навколишнiм
виключає яку б те не було залежнiсть вiд суджень iз приводу
ïх моралi. Порок для цих сiмей не таємне, приховуване вiд
стороннiх очей; навпроти — демонстративний виклик суспiльству,
доказ власноï винятковостi
Романтична лiтература XIX в. вiдчула в цих iсторичних сюжетах
благодатний ґрунт для мiркувань про природу зла i його
рiзноманiтних проявiв. Героями добуткiв рiзних жанрiв стають Лукреция
Борджиа (згадаємо Гюго); Лоренцо й Алессандро Медичи (Лоренцаччо
Мюссе); Катерина Медичи, лиховiсна тiнь якоï встає зi
сторiнок романiв А.Дюма, П.Мери-мi; Франческо й Беатриса Ченчи, до
чиєï трагiчноï iсторiï як магнiтом тягло багатьох.
Iнтерес до цих фiгур пiдiгрiвався виданням великоï кiлькостi
архiвних матерiалiв. Iталiя, що стала для багатьох європейцiв
мiсцем культурного паломництва, серед iнших своïх скарбiв надала
можливiсть лицезреть портрети представникiв рiзних поколiнь знатних
сiмейств. У римськiй галереï Барберини, наприклад, залучав до себе
увага портрет юноï дiвчини, приписувана знаменитому Гуидо Рени:
блiда тонка особа, бiльшi смутнi очi, вираження подиву й приреченостi
— портрет Беатриси Ченчи.
Такий вона з'являється й у пятиактной трагедiï Шеллi, що
перший створив в XIX в. настiльки масштабний добуток про дочку лиходiя
Франческо Ченчи, що повстала проти мучителя-батька. Поет-романтика
найбiльше цiкавлять у цiй трагiчнiй колiзiï два аспекти:
тираноборчество й антиклерикалiзм. Розгнуздана, не знаючих нiяких
перешкод i заборон тиранiя батька й рiшучiсть дочки захистити вiд нього
себе й св близьких походять iз одного кореня. Вони обоє
зневiрилися в божественний промисел. Франческо знає, що
церковники, що одержують вiд нього щедрi подачки, вiдпустять йому будь-
який його грiх. Беатриса зважується на вбивство батька лише пiсля
того, як переконується, що нiхто з тих, хто повинен був би знайти
на нього управу, робити цього не хоче. Пiсля загибелi братiв для
неï звiд небес забруднений кров'ю, а вiдчуття, що Бог ïï
покинув, переконує в тiм, що вона вправi виступити суддею
батьковi, захисницею всiєï зганьбленоï ïм
сiм'ï. Шеллi дарує своïй героïнi двi приголомшливi
по силi емоцiйного впливу сцени. На початку 3-го акту сцена божевiлля
Беатриси, пiсля того як батько поглумився над нею, не уступає у
своєму трагiзмi сценi божевiлля Офелии; i в 5-м актi, коли вона
викладає перед суддями спонукальнi мотиви, тi моральнi iмперативи,
якi привели ïï до рiшення найняти вбивць. Героïня Шеллi
проходить шлях вiд сум'яття й жаху перед життям i лиходiйством, за яке
немає розплати, до усвiдомлення себе господаркою власноï долi
й свого права на захист честi й достоïнства
Франческо Ченчи в Шеллi — лютий i неприборканий руйнiвник i
розбещувач, вiн, як кат, смiється над суспiльством, над владою,
над законом, знайшовши закон у кишенi в себе. Як Гарпагон Мольера, вiн
бачить у близьких лише претендентiв на його багатство, як пушкiнський
Скупий вiн готовий приректи синiв на загибель, тiльки б ïм не
дiсталося нiчого. Його вбивство — акт справедливоï вiдплати.
I тi, хто закривали так довго ока на його злочини, вiдправляють на
страту Беатрису, ïï мачуху й брата iм'ям того самого закону,
що потоптав ïх мучитель
Персонажi новели Стендаля Ченчи (1837). Читачi Ревю де де монд,
одержавши номер вiд 1 липня 1837 року, минулого, iмовiрно, заiнтригованi
опублiкованим у ньому текстом без iменi автора, але датованим досить
точно — 1599 рiк. Оповiдання, названий Ченчи, складався як би iз
двох частин: дотепних i парадоксальних мiркувань об Дон Жуане й
перекладу (який анонiмний автор оповiдання зробив з iталiйського)
Справжньоï iсторiï смертi Жака й Беатриси Ченчи i
ïхньоï мачухи Лукреции Петрони-Ченчи, страчених за
батьковбивство в суботу 11 вересня 1599, у царювання нашого святейшего
батька, тата Клемента VIII, Альдобрандини. Аматор мiстифiкацiй, Анри
Бейль, бiльше вiдомий як Стендаль, залишався з недовго. Один за iншим
з'являються новi його оповiдання, вивезенi з подорожей по Iталiï. А
потiм — Пармская обитель.
Ченчи — одна з найдужчих новел Iталiйських хронiк. У нiй
письменник не ховає джерел нi свого натхнення, нi своєï
поiнформованостi в деталях розповiдає истории, що. Вiн докладно
описує портрети Беатриси Ченчи й Лукреции Петрони, побаченi
ïм у галереï Барберини. У його описi вже вiдчутнi контури
характерiв, якi розкриються у всiй повнотi в льодову душу оповiданнi
очевидця. Вiдвiвши собi роль нiбито перекладача, Стендаль пiдсилює
ефект впливу на читача тим, що всi подiï описанi вiд першоï
особи. У цiй Справжнiй iсторiï данi вбивчi характеристики Франсуа
Ченчи (Стендаль перевiв на французький i iмена учасникiв трагедiï
Франческо — Франсуа, його син Джакомо — Жак) i оцiнки його
грiховностi. У сучасника Ченчи своï критерiï: найменший грiх
— ганебна любов, найбiльший — невiр'я Вбога. Безпристрасно
викладає вiн дiяння батька, стремившегося розтлити не тiльки тiло
дочки, але i ïï душу, принизити ïï самими
перекрученими знущаннями, що насилувало ïï у своïй
подружнiй постелi на очах у ïï мачухи. Лише констатацiєю
факту звучить фраза про те, що тато Клемент VIII при розслiдуваннi
вбивства перемiнив м'якосердого слiдчого, скореного красою й стiйкiстю
Беатриси, на жорстокого, котрий катував ïï, щоб домогтися
визнання. (Слiди катувань чудяться Стендалю в портретному виглядi Б.,
йому здається, що художник не насмiлився намалювати ïï
жалюгiдноï перед стратою, а тому шию приховує легкий шарф, а
бiлий тюрбан на головi створює враження гарне пiдiбраного
головного убору, з-пiд якого злегка вибиваються пухнатi свiтлi волосся.)
Але до фiналу, в описi страти й похорону, всi частiше з'являється
ремарка: необхiдно опустити моторошнi подробицi. I найстрашнiше —
невгамовна цiкавiсть юрби, людей, що втрачали свiдомiсть пiд палючим
сонцем, задавлених кiньми, що померли вiд серцевих приступiв. Тiнi Ченчи
захопили за собою багатьох.
Чому Стендаль випередив Справжню iсторiю великими мiркуваннями про тип i
характер Дон Жуана, про його приналежностi до рiзного й цiлком певним
нацiональним темпераментам? Франсуа Ченчи в його поданнi —
iталiйський варiант Дон Жуана. У прелюбопитнейшем зiставленнi Дон Жуанов
Мольера, Моцарта й Байрона Стендаль знаходить безумовно загальну для них
чортовi: теперiшнiй Дон Жуан насамперед ставить себе над законом,
кидає виклик суспiльству. Такий для нього й римлянин Франсуа
Ченчи, породжений в 1527 i вбитий в1598.
Цiкаво, що до моменту появи новели Стендаля вже iснувало документальне
дослiдження iсторика Коррадо Рiччi, першим изучившего всi матерiали
справи Ченчи в iталiйських архiвах. З нього треба, що Франческо Ченчи
дiйсно був цинiком i мучителем, але обвинувачення в инцесте в документах
вiдсутнi. Найiмовiрнiше, Стендаль не знав про вишукування Рiччi, але
якби й знав, вiн, як завжди, зволiв би вимисел, легенду iсторичноï
реальностi. Вiн iшов по стопах Шеллi й свого приятеля, маркiза де
Кюстина, що уже в 1830 р. повiдомляв йому в листi, що склав елегiйну
поему про Беатрисе Ченчи. За порадою Стендаля А. де Кюстин переробив
поему в пя-тиактную трагедiю у вiршах. Прем'єра трагедiï
Беатриса Ченчи вiдбулася в 1833 р. у театрi Порт-Сен-Мартэн. Незважаючи
на те що заголовну роль грала прославлена Марi Дорваль, утвiр де Кюстина
витримало всього три подання
У листi до Стендалю де Кюстин посилається на те, що прийнявся за
написання своєï поеми, не знаючи про те, що сюжет Ченчи уже
був розроблений Мериме. Дослiдники схильнi вважати цiлком iмовiрним
авторство Мериме у зв'язку з появою в 1825 р. невеликий книжици Iсторiя
сiм'ï Ченчи. Переклад з iталiйського оригiналу, знайденого в
бiблiотецi Ватикану абатом Анжело Майо, ïï хоронителем.
Беатриса Ченчи стала героïнею трагедiï польського романтичного
поета Юлиуша Словацького (1839), що вважається одним iз кращих
його драматичних добуткiв
Лiт.: Jourda P. Avant-propos dans Les chroniques italiennes. P., 1955.
Персонажi драми А.Арто Ченчи (1935). Iсторiя трагiчних взаємин
Франческо й Беатриси Ченчи здавалася iдеальним театральним сюжетом
Антонену Арго, що до середини 30-х уже визначив своï основнi вимоги
до театру як сильно дiючоï шоковоï терапiï. Не
приховуючи, що у виборi сюжету вiн треба за Шеллi й Стендалем, Арго
разом з тим бачить в iсторiï жорстоких i перекручених вiдносин
батька з дочкою можливiсть показати споконвiчну силу зла, незмiнну
перемогу темних сил. Якi б не були удари долi, вiдповiддю на них повинна
бути не покiрнiсть, а вбивство того, хто є носiєм зла.
Iдеальне втiлення iдеï жорстокостi в театрi Арго бачить у долi
героя й у тiм, що вiн повинен неухильно додержуватися прийнятого рiшення
Головна лiнiя поводження Ченчи-отца й Беатриси, єдине мотивування
ïхнiх учинкiв, що йде здебiльшого врозрiз iз логiкою здорового
глузду, — це i є та сама абсолютна, невiдворотна рiшучiсть,
про яку Арго писав у своïх теоретичних роботах. Ченчи в нього не
тiльки зовсiм позбавлений почуття провини, але й не визнає
протиприроднi й дивовижними своï зазiхання на рiдну дочку. Нехай
господь Бог шкодує про мiй учинок. Чому вiн зробив мене батьком
iстоти, що будить у менi бажання? Арго прагне до того, щоб глядачiв
розбурхували й шокували не самi вчинки його героя (вони — лише
приватнi прояви зла, що панує навкруги), скiльки його абсолютна
впевненiсть у своєму правi надходити саме так. Єдина
характеристика поводження й психологiï Беатриси —
ïï рiшучiсть додержуватися вибраного шляху Вона непохитна в
прагненнi знищити батька, що поглумився над нею, у своєму
небажаннi пiдписати необхiдне церквою покаяння. Вона визнає, що
була натхненницею вбивства, але не вважає себе злочинницею.
Випробувавши неймовiрнi щиросердечнi й фiзичнi борошна, Беатриса
вмирає зi свiдомiстю того, що й смерть не позбавить ïï
вiд пережитого жаху. Убивство батька було для неï необхiдно, щоб
звiльнити, очистити душу вiд скверни. Але безнадiйно звучить остання
ïï реплiка: Хто зможе завiрити мене, що там я не зустрiну
знову мого батька?
Критик А.Жоффруа назвав Ченчи Арго живою й полум'яною п'єсою,
єдиною щирою трагедiєю, створеноï в XX столiттi.
Прем'єра вiдбулася 6 травня 1935 р. у театрi Фоли-Ваграм. Арго
одержав, нарештi, можливiсть реалiзувати своï задуми, тому що вiн
виступив не тiльки драматургом, але також постановником i виконавцем
головноï ролi. Цього, однак, виявилося недостатньо для успiху.
Єдине втiлене на сценi дiтище Арго залишилося в iсторiï
театру насамперед як художня iлюстрацiï iдей театру жорстокостi.