Переказ змiсту роману Ярослава Ивашкевича Мати Iоанна вiд Ангела

Трясучись у незручноï бричцi по вибоïстiй дорозi, ксьондз
Сурин думав про монастир, куди направлявся за наказом зi Смоленська.
Монастир урсулинок у Людини був заснований королевою Констанцою в 1611
роцi справжньоï пори процвiтав, збережений Богом i людьми на самiй
окраïнi Мовлення Посполитой.
Стояли першi днi вересня Довгi мiсяцi ксьондз провiв у мiркуваннях,
постах, щиросердечних роздираннях. Отшельническая життя в монастирi
привчила його спостерiгати за змiною стану свого духу. Вiн уже давно
помiтив, що воно мiняється досить рiзко й пiсля чорноï
меланхолiï при роздумах про грiхи дуже часто наступає радiсне
порушення, що Сурин приписував зiшестю благодатi пiсля того, як вiн з
належним благочестям вiдправляв службу
II
До монастиря приïхали вже пiзно вночi, тому потрапити в нього не
змогли й зупинилися у великому будинку (готелю) через дорогу. За столом
до нього пiдсiв високий, плечистий здоровань, оказавшийся монастирським
опалювачем, вiн розповiв, що святi сестри чекають пана ксьондза й що на
день вiдпущення грiхiв у монастир повинен приïхати королевич Якуб.
Нарештi втомлений ксьондз пiднявся до себе в кiмнату й залишився один. У
такi хвилини молитва стрiмко, як хижий птах, налiтала надушу Ксьондза.
Але, дивна справа: коли в океанi внутрiшнього свiтла стихали всi
скорботи й сумнiву, поруч iз цим свiтлом на самому днi своєï
душi вiн зауважував невелику темну пляму — маленький куточок, де,
скорчившись i ховаючись, але нiколи не зникаючи зовсiм, перебувало зло.
I поки вiн молився, цей згусток тьми починав випускати чорнi, гнучкi
щупальця, вони розмотувалися з якихось вузликiв i горбкiв i усе бiльше
оттеняли свiтло Иисусов. Чорна маса швидко розросталася — i
ксьондз Сурин раптом так чiтко, немов тiлесними очами, бачив думкою
своïм вся величезнiсть i мiць зла. Падаючи ниц перед цим жахливим
баченням, вiн у розпачi волав: Боже, Боже, навiщо ти мене покинув?
Ксьондз став згадувати про свiй вiд'ïзд зi Смоленська й про останню
свою бесiду з батьком -провiнцiалом. Той говорив про те, що краща зброя,
якоï Господь надiлив людину проти диявола, — це молитва. Що ж
таке молитва? Чи знаю я це? — мiркував Сурин.
III -IV
Тим часом хазяï й постояльцi заïжджого будинку обговорювали
приïжджого пастиря й проблеми монастиря, де, на думку мiсцевих
обивателiв, бiси колобродять. Вони згадували покiйного ксьондза Гарнеца,
якого обвинуватили в чаклунствi й спалили пiсля єпископського
суду. У мрячному повiтрi жалiбно звучали самотнi удари дзвона, у який
дзвонили для заблудлих подорожан. Ранком Сурин зустрiвся з мiсцевим
ксьондзом Бримом, щоб довiдатися, що ж вiдбувається в монастирi.
Справа в тому, що ксьондз-провiнцiал надiслав Сурина, щоб вигнати
нечистого духу з iгуменi монастиря, матерi Иоанни, i iнших черниць

• Вас чекають тут бiльшi труднощi,- вiдповiв ксьондз Брим. Вiн розповiв, що, хоча сам у монастир не заглядає, однаково не почуває себе в безпецi. Ксьондз Гарнец теж там не бував, а черницi погубили його. Молодий, гарний, iз чорними, каку iталiйця, очами, ксьондз Гарнец став бути черницям у снi, змiнював ïх на всякi неподобства, запросто проходив через монастирськi стiни, перекидав через огорожу квiти, хоча в цьому глухому краï ïх нiхто нiколи не бачив. I чого тiльки баби не видумають!

Особа ксьондза Брима стало серйозним:

• Я думаю — але говорю це одному тобi, тому що ти повинен знати всi, я думаю, тамтешнiм дiвицям дуже хотiлося, щоб Гарнец до них приходив, i вiд цих бажань ïм у голову й ударило. Мати Iоанна цiлi днi стирчала в монастирськiй приймальнi й усе говорила, говорила без угаву… Прийде тобi, батько, до многому тут звикати,- сказав вiн нарештi.- Сестрицi нашi, або, може, бiси, що в них сидять, таке несуть, що будь-який старий рейтар (кiннотник) засоромився б. Так ще голосно, на весь костьол, при сотнях людей… Л по-моєму, нiяких бiсiв там немає!

Вiн благословив Сурина на вигнання нечистого духу з матерi Иоанни, i тих, повний сумнiвiв, вiдправився вмонастирь.
V -VII
Зустрiч iз iгуменею матерями Иоанной, або, як ïï ще тут
називали, матiр'ю Иоанной вiд Ангелiв, уразила ксьондза: …була
вона маленького росту, сухорлява. Просторе чорне плаття, велика хустка
на головi, що ниспадали майже до пояса, великий бiлий комiр, бiльше
широкий, чим звичайно носять урсулинки, — все це, як догадався
батько Сурин, повинне було своïми складками приховувати тiлесну
ваду черницi. I дiйсно, його можна було помiтити лише по нерiвнiй висотi
плечей, скошених в одну сторону…
Рiзка блiдiсть шкiри робили ïï скорiше некрасивоï, але
ока блищали так яскраво, у них було стiльки сили й упевненостi в собi й
у той же час натхненностi, — що лише цi очi й були виднi на
ïï особi. Хворобливi, довгi пальцi перебирали чiткi…
Зовнiшнi смиреннiсть i манiрнiсть матерi Иоанни сполучалися зi
страхаючою внутрiшньою силою. Що було правдою, а що неправдою в
ïï одержимостi? У вереснi на вiдпущення грiхiв у
парафiяльноï костьол приïхав королевич Якуб. Ксьондз Брим увiв
королевича в костьол i посадив разом iз придворними на переднiх лавах.
Почалася пiзня обiдня. Тим часом у костьол увiйшла чернеча процесiя.
Очолювали ïï чотири ксендза-доминиканца iз хрестом, за ними
зграйкою випливали черницi. Процесiя рухалася цiлком спокiйно, сестри не
виявляли нi найменших ознак божевiлля. Навпроти, можна було подумати, що
це йдуть черницi зразкового благочестя, яке рiдко зустрiнеш; вони йшли
зануренi в набожнi думи , зi словами священного гiмну на вустах…
Юрба перед костьолом немов онiмiла, усе вп'ялися на процесiю. Нiколи
що не залишали стiн монастиря, очутившиеся раптом на свiжому повiтрi,
перед великою кiлькiстю людей сестри щулили ока, пропускали слова гiмну,
конфузилися. Так пiдiйшли до костьолу. Тут усе змовкло, у процесiï
почався рух, ксьондзи й черницi вишикувалися парами (батько Сурин вiдчув
себе самотнiм) i так, попарно, увiйшли в притвор костьолу. Пiзня обiдня
ще не закiнчилася. Процесiя зупинилася. Ксьондз Брим вимовив
благословення, потiм прочитав останнiй уривок з Євангелiя й
вiдiйшов вiд вiвтаря. Отут на хорах зазвучав чудовий гiмн Уеш, Сгеаег, i
одержимi черницi пiшли вперед, до вiвтаря — начебто
нареченоï”.
Але, на жаль, не Христови нареченоï. Ледь пролунали звуки гiмну
iз закликом до Святого духу, як серед черниць почалося замiшання. Немов
той вiтер, що нiс захiд зiв'ялих листiв, заронив у душi набожних дiвши
якусь гнилизну. У ïхнiх поглядах, жестах, у всiх рухах з'явилося
щось незвичайне. Однi смiялися, iншi смикали своє плаття, третi
пританцьовували, роблячи фiгури, що нагадували французькi танцi. Чим
ближче пiдходили вони до головного вiвтаря, тим рiзкiше ставали рухи.
Особи сестер дивно змiнилися, на пiднятi нагору руках розвiвалися довгi
рукави. Перед вiвтарем процесiя зупинилася. Сестра Малгожата вiдразу
вiдiйшла убiк i прийнялася истово молитися, роблячи частi уклони й
щохвилини хрестячись. На почесних лавах придворнi королевича Якуба
витрiщали ока з деяким переляком, видно було, що панiв з Варшави
тремтiння бере
Ксьондз осiнив черниць знаком хреста й рясно покропив ïхньою водою.
Отут вiдбулося щось несподiване. Сестри все разом злякано взвизгнули
— присутнiх у костьолi навiть пересмикнуло — i розбiглися по
просвитерии.

• Сатана, наказую тобi,- гримiв ксьондз, — изиди з тiла преподобноï матерi вiд Ангелiв, изиди, изиди!

Мати Iоанна сполотнiла i стала раптом як би вище ростом, було видно, як вся вона напружилася, скам'янiла. Швидким рухом вона скинула прямi руки нагору й усе росла, росла на очах. Раптово вона зiгнулася назад, як ярмаркова акробатка, покривало з голови звалилося, вiдкривши рiдкi, коротко обстриженi волосся. Мати-iгуменя повiльно изгибалась усе сильнiше й сильнiше й нарештi доторкнулася головою до п'ят. Усi дивилися на неï зi страхом i подивом

• Отут з вуст матерi Иоанни зазвучав низький, що бекає голос: Не изи-ду, нто б ви не робили, не изиду!

Пiсля багатогодинних зусиль ксьондзiв -экзорцистов (изгоняющих
диявола) бiси перестали терзати тiло матерi Иоанни. Ïï поклали
на дубову крамницю, i чотири ксендза-экзорциста наблизили чотири хрести
до ïï особи. Iгуменя заверещала безумно високим, пронизливим
голосом: Так будуть проклятi Бог батько, i син, i дух, i пресвята
Богоматiр, i все царство небесне! Скорися, скорися!- повторювали -
жзорцисти. Iз грудей матерi Иоанни вирвалося: ПРО, святий хрест! С),
пресвята володарка! Простите менi всi моï блюзнiрства!
На наступний ранок батько Сурин виïхав з Людини. Ïхали довго
й повiльно по непролазному брудi. На нiч зупинилися в старiй корчмi.
Залишившись у кiмнатi один, ксьондз намагався заглянути у свою душу. Вiн
думав:…Я, призначений для найбiльших здiйснень, найбiльших
почуттiв i збагнень… раптово скинуть нижче будь-якоï тварини,
став игралищем безмiрно могутнiх сил зла! Вiн думав, що вся ця краса
тiльки глузування над красою, втраченоï ïм навiки. А бiси, раз
вони вже в ньому, там назавжди й залишаться. Грiх — це не бiс, i
не бiси його долають. Грiх вiднiмає в нього те, для чого вiн
призначений, — вiчнiсть! Зiгрiвала його душу лише думка, що зробив
це вiн заради зцiлення матерi Иоанни. I страшило те, що сатана в злостi
своєï може знову вернутися в тiло матерi-iгуменi Незабаром
пiсля напiвночi ксьондз Сурин раптово прокинувся й вiдчув, що бiси
всерединi нього пробудилися, стали вiдчутною реальнiстю й що весь вiн
наповнений субстанцiєю зла. Вiн згадав про сокиру, що бачив у
порога корчми. Сатана й сокира — цi два образи повнiстю заполонили
його розум. Боже, прийди менi рятуйте!- викликнув ксьондз. Але з мороку
почув: Якщо я залишу тебе, я повинен буду повернутися до матерi Iоанновi.-
Вiзьми мене всього! — Що ж, вiзьму тебе,- вимовив Сатана,'- але
менi потрiбно доказ твоєï вiдданостi менi. Пам'ятаєш
сокиру? У нiчнiй тишi ксьондз Сурин знайшов сокиру, пройшов у стайню й
убив двох слуг, що ночували в нiй

• ПРО, Боже мiй, Боже мiй!- стогнав вiн крiзь сльози.- Тепер я вiчно пребуду у владi сатани. Скажiть матерi Iоанновi, що все це заради ïï, заради ïï блага, щоб неï зцiлити й удержати в себе бiсiв. Скажiть, що це я з любовi…