Значення людськоï особистостi
Iнша морально-фiлософська тенденцiя, обґрунтовуючисамодостатнє значення людськоï особистостi, солiдарно-родинно
зв'язаний ланцюг поколiнь, була одушевлена iдеалом загальностi.
Вернадський висловлювався в цьому змiстi однозначно: “Не можна
безкарно йти проти принципу єдностi всiх людей як закону
природи”. Людська особистiсть — вища цiннiсть i, отже, така
ж цiннiсть — ïï нескiнченне, перетворене життя, причому
розвинене моральне почуття особистостi вимагає порятунку буквально
всього загиблих, повернення всiх втрачених
Фiлософ призивав не втратити нi єдиного з малих сил, чуйно
цiнувати навiть слабкi прояви людськоï iндивiдуальностi, що повинна
бути розвинена до своєï досконалостi в усiх без вилучення
загальною й особистою творчiстю й працею. Одним з варiантiв активно-
еволюцiйного осмислення завдань людини у свiтi стала теорiя ноосфери, що
є невiд'ємною приналежнiстю кола iдей росiйського космизма.
На думку авторiв ноосферной теорiï, поява людини в рядi висхiдних
життєвих форм означає, що еволюцiя переходить до вживання
нових засобiв — психiчного, духовного порядку. Дiйсно, еволюцiя у
своïй першiй мислячiй iстотi зробила небувале знаряддя свого
подальшого розвитку: розум, що володiє самосвiдомiстю, можливiстю
глубинно пiзнавати й перетворювати себе й мир. Людина —
кульмiнацiя спонтанноï, несвiдомоï еволюцiï, але разом з
тим i якийсь початок, що виробляє в собi передумови для нового,
розумно спрямованого етапу самоï еволюцiï
З першоï думки людини про свiт i собi, з першого найменшого
практичного винаходу, iдея й проект якого стали передаватися (усно, у
переказi, потiм письмово, у документi й книзi…), удосконалюватися
далi, зачался той опоясавший нинi всю планету iнформацiйний потiк
вiдомостей, знань, концепцiй, теорiй, що дає нам найбiльше образно
близьке подання про якусь нову специфiчну оболонку Землi (ноосферi), як
би накладеноï на бiосферу, але не злитоï з нею й оказивающей
на останню все бiльший вплив, що перетворює. Вона тому й
називається сферою розуму, що провiдну роль у нiй грають розумнi,
iдеальнi реальностi: творчi вiдкриття, духовнi, художнi, науковi
iдеï, якi матерiально здiйснюються в перетворенiй природi, штучних
будiвлях, знаряддях i машинах, наукових комплексах, творах мистецтва й
т.д.
Але вже трактування Федоровим регуляцiï як “правлячого розуму
природи”, як “внесення в природу волi й розуму”
мiстить у собi ядро ноосферной теорiï. (До речi, серед основних
значень слова “ноос” ми знаходимо крiм розуму ще й волю.)
Регуляцiя природи визначає себе як принципово новий щабель
еволюцiï, як свiдомо-вольова перетворювальна дiя, виконувана
“iстотами розумними й моральними, трудящими в сукупностi для
спiльноï справи”. У традицiï християнського космизма
аналогом iдеï ноосфери й ноогенеза (становлення ноосфери) стала
концепцiя Богочеловечества, богочеловеческого процесу обожения,
перетворення миру
З одного боку, ноосфера виникає iз самоï появи людини як
процес сугубо об'єктивний, стихiйний, з iншого боку — тiльки
зараз, у наш час, бiосфера починає переходити в ноосферу; властиво
ноосфера десь ще спереду, на зовсiм iншому, далеко не досягнутому рiвнi
планетарноï свiдомостi й дiï людства. Таке ж двоïсте
визначення ноосфери зустрiчається у Вернадського. Сучаснi автори
розрiзняють предноосферу й майбутню властиво ноосферу, деякi з них цю
предноосферу дроблять на бiльше дрiбнi частини: антропосферу,
социосферу, видiляють техносферу.
Проте на Землi створена нова штучна оболонка — бiосфера,
радикально перетворена працею й творчiстю людини. Але це перетворення
далеко не завжди було по-справжньому розумним, найчастiше носило
хижацький, неукратимо й жадiбно споживаючу природу, ïï ресурси
характер. Ще Федоров пророчив нинiшнiй небезпечний напрямок у
взаєминах людини й природи, називав його утилiзацiєю й
виснаженням останньоï, затверджуючи при цьому, що цивiлiзацiя лише
“експлуатуюча, але не вiдновляє не може мати iншого
результату, крiм прискорення кiнця”. Та й ноосферний iнформацiйний
потiк мiстить у собi iдеологiï й концепцiï антигуманн i
помилковi, здiйснення яких або вже приносило колосальние нещастя Землi,
або загрожує ще бiльшими, аж до загибелi самого людства й бiосфери
Людина у своïх антопологических, соцiальних, iсторичних гранях
— iстота ще далеко не доконане, у певному змiстi
“кризове”. Разом з тим iснує iдеал i цiль вищоï,
духовноï Людини, той iдеал, що i рухає ïм у прагненнi
перемогти власну природу. Так i створення людини — ноосфера
є й ще достачно дисгармонiйна, що перебуває в станi
становлення реальностi, i разом з тим вищий iдеал такого становлення. I
вiдносини мiж цiєю реальнiстю й цим iдеалом досить складнi
Породивши розум як знаряддя свого подальшого розвитку, але знаряддя,надiлене волею, еволюцiя немов пiшла на ризик. Вернадський як учений-
натуралiст бiльше iнших зробив для об'єктивного вивчення
складноï в геологiчному й iсторичному часi реальностi ноосфери; вiн
провидiв сутнiсть “ноосфери як мети”, як iдеалу, а також
ïï завдання й рушiйних сил. У ХХ столiттi, по почуттю й думки
вченого, виникли значнi матерiальнi фактори переходу до ноосфери, до
здiйснення iдеалу свiдомо-активноï еволюцiï. Перший iз цих
факторiв — вселенскость людства, тобто “повне захоплення
людиною бiосфери для життя”. Вся Земля не просто преосвiчена й
заселена до самих важкодоступних i несприятливих мiсць, але людина
проникнула в усi стихiï: землю, воду, повiтря, а зараз здатний жити
й у навколоземному, космiчному просторi. Другий, може бути, що
вирiшує для створення ноосфери — єднiсть людства
Багато хто звикли ставитися до iдеï єдностi, рiвноправностi й
братерства всiх людей як до шляхетноï моральноï iдеï, що
почала пробиватися у вiдносно недавнiй iсторiï зi свiтових религий,
великих фiлософських систем, лiтературних творiв. Вернадський
представляє цю iдею як природний факт. “Бiологiчно це
виражається у виявленнi в геологiчному процесi всiх людей як
єдиного цiлого стосовно iншого живого населення планети”.
Єднiсть людини, уважає Вернадський, у наш час у многом стало
“двигуном життя й побуту народних мас i завданням державних
утворень”. Будучи ще досить “далеким вiд свого
здiйснення”, ця єднiсть як стихiйне, природне явище
пробиває собi шлях, незважаючи на всi об'єктивнi соцiальнi й
мiжнацiональнi протирiччя й конфлiкти. Твориться загальнолюдська
культура, подiбнi форми науковоï, технiчноï, побутовоï
цивiлiзацiï; самi вiддаленi куточки Землi поєднуються
найшвидшими засобами пересування, ефективними лiнiями зв'язку й обмiну
iнформацiєю. Третiй фактор — омассовление суспiльного,
iсторичного життя, коли “народнi маси одержують всi зростаючу
можливiсть свiдомого впливу на хiд державних i суспiльних справ”.
Наукова думка — таке ж закономiрно неминуче, природне явище, що
виникло в ходi еволюцiï живоï речовини, як i людський розум, i
вона не може, по найглибшому переконанню Вернадського, не повернути
назад, не зупинитися, тому що таïть у собi потенцiю розвитку
фактично безмежного
“Наукове знання, що проявляється як геологiчна сила, що
створює ноосферу, не може приводити до результатiв, що суперечать
тому процесу, створенням якого вона є”.
Вернадський був свiдком, як уже перша свiтова вiйна виявила
“небачене ранiше застосування наукових знань” з метою
“вiйськового руйнування”. Вiн передбачав, що знайденi й
використанi наукою й технiкою до цього часу смертовбивчi засоби
“ледь починають проявлятися в цiй вiйнi й обiцяють у майбутньому
ще бiльшi нещастя, якщо не будуть обмеженi силами людського духу й
бiльше доконаною громадською органiзацiєю”. Останнi
десятилiття розвитку науки цiлком виправдують це пророкування. У
застрашливiй тiнi рукотворних, свiтлих наукових чудес зараз, як нiколи,
множаться й витончують настiльки ж фантастичнi засоби вбивства й
знищення. Зразок “науково побудованого людства”
починає не стiльки притягати, скiльки викликати побоювання й
навiть вiдштовхувати, адже на рахунку головноï його сили —
уже й атомнi, i нейтроннi бомби, i реальнi погрози корисливих генетичних
манiпуляцiй. Вернадський вважав за необхiдне створити
“iнтернацiонал учених”, яких культивували би
“свiдомiсть моральноï вiдповiдальностi вчених за використання
наукових вiдкриттiв i науковоï працi для руйнiвнiй, суперечнiй
iдеï ноосфери, мети”.
А в статтi “Вiйна й прогрес науки” вiн висунув iдею:
знешкодити, так сказати, “негативну” науку, всi ïï
кошмарнi плоди, наукою же, але захисноï й охоронноï
властивостi
Криза вiри в людину, кризу гуманiзму, що гостро виявився в нашiм
столiттi пiсля тих страшних лиходiйств небаченого iсторичного масштабу,
на якi виявився здатний людина, по-новому гостро порушив питання про
його природу, про правомiрнiсть “обожнювання” природноï
даностi людини, ïï природних границь. Чи можна в людинi (у
його нинiшнiм суперечливим, недосконалим, пiдвладноï згубним
iмпульсам у природi), якого заносить у саме справжнiсiньке пекло
всупереч самим благим намiрам, знайти абсолют?
Мислителi-Космисти вiдповiдають: немає! За абсолют може бути
прийнятий тiльки iдеал, що коштує вище людини. Це — Бог або
вища перетворена людина в складi богочеловеческого єдностi. Шлях
до такоï вищоï людини повинен iти через знаходження ïм
усе бiльше високого онтологiчного статусу
У росiйському космизме, починаючи з Федорова, мiцно затверджується
переконання: людство, самовдоволено погрязшее в нижчiй волi, волi
метатися в усi сторони, зазнавати всi проби, всi можливостi свого
природного кола iснування, нiколи не зможе знайти вищоï волi
благого обрання iдеалу ноосфери (або Царства Небесного), якщо воно не
почне направленно перетворювати саму свою теперiшню фiзичну природу, так
щоб вона поступово ставала здатною здiйснювати цей вищий iдеал,
ноосферний. Мiцне моральне вдосконалювання людини можна тiльки разом з
фiзичним його перетворенням, звiльненням вiд тих природних якостей, якi
змушують його пожирати, витiсняти, убивати й самому вмирати. Одним
словом, затверджують космисти, необхiдна реальна, активна робота над
подоланням своєï нинiшньоï “промiжностi” i
недосконалостi
Подальший розвиток людства, по Вернадському, буде складатися “у
змiнi форм харчування й джерел енергiï, доступних людинi”.
Учений має на увазi оволодiння енергiєю Сонця, а також
“безпосереднiй синтез ïжi, без посередництва органiзованих
речовин”, умiння пiдтримувати свiй органiзм, як рослини — iз
самих елементарних природних неорганiчних речовин. Уже в рослинi сонячна
енергiя “перейшла в таку форму, що створює органiзм, що
володiє потенцiйним безсмертям, що не зменшує, а
увеличивающим дiючу енергiю вихiдного сонячного променя”. У
Федорова завдання перетворити харчування в ” свiдомо-творчий
процес — звертання людиною елементарних, космiчних речовин у
мiнеральнi, потiм рослиннi й, нарештi, живi тканини” не тiльки
була поставлена, але й осмислена як один з напрямкiв у справi реального
оволодiння людиною безсмертною природою, як одне з умов знаходження
ïм “причини самого себе”. Цiолковський також писав про
майбутню людину, “тваринi космосу”, що прямо асимiлює
у своєму харчуваннi сонячнi променi й елементарнi речовини
середовища й здатному бути безсмертним В еволюцiйнi перспективи ноосфери
включаються не тiльки все бiльша планетарна єднiсть i множення
колективноï творчоï моцi людства, але й самi iнтимнi, глибиннi
запити кожноï особистостi. “Справдi, в основi життєвих
форм лежить протопласт — грудочка речовини складного, що постiйно
обновляється, здатного до необмежених змiн своïх властивостей
у процесi обмiну матерiєю й енергiєю iз зовнiшнiм
середовищем
Здатнiсть протопласта до побудови живоï речовини певного типу або
виду безмежна”. I зараз у природi iснують практично безсмертнi
iстоти: багато одноклiтиннi, наприклад iнфузорiй. Живий органiзм
принципово вiдрiзняється вiд неживого своєю здатнiстю до
самовiдновлення. Смерть виникла в природi еволюционно як особливий засiб
для бiльше швидкого вдосконалювання роду, цiлого пiд дiєю
природного добору. Начебто природа в процесi своєï
еволюцiï прагнула до створення якоïсь вищоï iстоти й не
жалувала для цього мириади iндивiдуальних тварин життiв, цiлi пологи й
сiмейства. Такою iстотою стала людина, у ньому вперше оформилося те, що
ми називаємо особистiстю — неподменимое й нерозкладна тiлесно-
духовна єднiсть, унiкальна самосвiдомiсть, що включає
почуття, що можливостi розвитку цiєï особистостi безмежнi,
якби не фатальнi матерiально-природнi границi iснування. “Смерть
противна самiй природi людини. Iмовiрно, людина iнтуïтивно
розумiла, що столiття, протягом яких iшла еволюцiя, витраченi зрячи,
якщо жити йому всього 50 — 70 рокiв”. У людини
високодифференцированние нервовi клiтки, на вiдмiну вiд iнших клiток
його органiзму, не мiняються вiд народження до смертi
З'являться новi психотерапевтичнi методи, здатнi охоронити нервову
систему вiд зношування й регенерувати ïï. Якщо є
запрограмированний “вiрус смертi”, як уважають деякi вченi,
то вiн може бути замiнений “вiрусом безсмертя”, що проникне
в кожну клiтку органiзму, омолоджуючи ïï або роблячи
безсмертноï. Т.е. для перемоги над смертю необхiдно виявити
“першопричину смертi”, зрозумiти основнi механiзми життя,
якi можна буде регулювати в потрiбному напрямку. Наступить ера
довгожителiв, а потiм i практично безсмертних людей. Поки важко уявити,
якi блага принесе людству перемога над старiстю й смертю. З розвитком
суспiльства, розширенням людства в просторi, розвитком його моцi людинi
буде усе тiснiше в рамках його видовоï життєвоï межi. До
того ж поки людина смертна, зберiгається найглибше джерело зла й
страждання, що приводить до ворожнечi, подiлу, суперництву, витисненню
на всiх рiвнях. Навiть поступове збiльшення видовоï тривалостi
життя повинне вести до морального пiдйому людства
Якщо прогрес науковий, технiчний iде неухильно, те в моральнiй областi
немає такого послiдовного зростання. Одна iз глибоких причин цього
— часта змiна поколiнь, причому кожне поколiння й кожна людина в
ньому починають буквально з “нуля” i тiльки в тривалому
процесi виховання й утворення вони повиннi “по iдеï”
опанувати духовною й моральною культурою, досягнутоï людством до
ïхнього народження, не говорячи вуж про те, щоб просунути
ïï далi. Виправляти гiркi плоди невiрноï духовно-
моральноï орiєнтацiï вже часто попросту не
залишається часу життя. I навчений досвiдом, знанням, прояснений
усвiдомленими оманами людина вже поступається мiсцем дiтям, якi
починають повторювати або навiть збiльшувати старi помилки
