Творча iндивiдуальнiсть письменника (Микола Зеров)
Спадщина Розстрiляного Вiдродження - то важлива i цiкава сторiнка нашоï культури. 1937-I938 роки стали чорними роками в iсторiï украïнськоï лiтератури. Розпрощались з життям талановитi, вiдданi своєму народовi люди. Замовкла поетична пiсня М. Хвильового, С. Плужника, М.Вороного, М.Зерова, iнших. Пiсня обiрвана, та звучатиме вона ще багато рокiв, даруючи насолоду, чаруючи серця читачiв. Микола Зеров - представник украïнського неокласицизму. Визначний перекладач, лiтературознавець, вiн мав високорозвинений естетичний смак, багату ерудицiю, тонкий розум i неабиякий поетичний хист. Вiн бачив культурно-iсторичну пiсню украïнського вiдродження у тому, щоб переймати i розвивати кращi зразки європейськоï культури. Класична пластика, i контур строгий, I логiки залiзна течiя - Оце твоя, поезiє, дорога. Леконт де Мiль, Жозе Ередiя, Парнаських зiр незахiдне сузiр'я Зведуть тебе на справжнi верхогiр'я. Микола Зеров майстерно володiв поетичною формою сонету, хоч будучи людиною сором'язливою, зауважував, що його вiршам притаманна синтаксична одноманiтнiсть, обмеженiсть лексики. По-моєму, в поезiï М. Зерова довершенiсть i зрiлiсть думки знайшла вiдповiдну форму. Вона вiдточена, як дiамант найвищоï проби. Його iм'я з повним правом можна поставити поряд з великими майстрами сонету: Гете, Шекспiра, Рильського. Вiн був надто вимогливим як до iнших, так i до себе. Нещадно таврував неуцтво, примiтивiзм, був лицарем справжньоï культури, пiдтримував прогресивнi, цiкавi творчi пошуки талановитоï молодi. До останньоï хвилини життя служив своïй Музi. 1935 року, висланий до концтабору на Соловки, втративши єдиного сина, свободу, продовжував писати сонети i далi працював над перекладом Вергiлiєвоï "Енеïди". Поета хвилювали теми, сюжети свiтовоï лiтератури. Сонети "Олександрiя", "Аргонавти", "Чистий четвер", "Обри" ознайомлюють нас зi сторiнками грецькоï, єврейськоï, готськоï культур. Та з не меншим трепетом вiн звертається i до сторiнок слов'янськоï iсторiï: "Князь Iгор", "Сон Святослава", "Кулiш". Читаєш i мимоволi думаєш, що це не тiльки про згорьованого Святослава, а й про свою чорну долю пише поет. До речi, епiтет чорний лише двiчi використано у цiй поезiï. Я бачив сон. Важенних перел град На груди сипали менi, старому, Вдягали в довгу чорну паполому, Давали пити не вино, а чад ....... Нiч мiсячна кругом, така студена, Антена гнеться, як струнке стебло, I чорний день дзвонить в стремена. Офiцiйна цензура, органи влади постiйно не давали спокою цiй талановитiй, незалежнiй людинi. Та його поезiï далекi вiд полiтичних проблем. Замiсть того в них постають "замрiяний золотоглавий Киïв", "бiлiють вежi, золотом густим горять хрести Чернiгова". Вiн свято вiрить в те, що Живе життя, i силу ще таïть Оця гора зелена i дрiмлива, Ця золотом цвяхована блакить.
