Релiгiйнi мотиви в поезiï Василя Стуса
Василь Стус жив у свiтi, гаслом якого були слова нiмецького фiлософа Фрiдрiха Нiцше "Бог мертвий". Украïнський поет описує цю свiтоглядну катастрофу в такий спосiб:Немає Господа на цiй землi:
Не стерпiв Бог, з-перед очей тiкає,
Аби не бачити нелюдських кривд,
Диявольських тортур i окрутенства.
Новий бог "почвар i лютi" прагне
Помалу небо
Додолу опускати, аби свiт
Безнебим став. Вiтчизною шалених
Катованих катiв. Пан-Бог - помер.
За таких умов, як спостерiг фiлософ Мартiн Гайдеггер, людина не стає атеïстом. Навпаки, вона починає особливо активно шукати Бога. Украïнський поет не є винятком з цього правила. Його думки були важливою вiхою в новiтнiй iсторiï украïнськоï духовностi. Стусiвська дорога до Бога - "вседорога". З бiблiйними реалiями в нiй сусiдують: буддизм <поезiя "За читанням Ясунарi Кавабати"), язичництво ("Накликання дощу"), мiстицизм ("Дивлюсь на тебе - i не пiзнаю...").
Подивiмося, яким же уявляє Бога ця метафiзична система. Для Стуса iдеï Божого гнiву й Божого виховання - реальнiсть:
Це ти мене береш, Неначе грудку сировоï глини, - I мiсиш, мнеш i пальцями всiма Формуєш образ, щоб не задарма Iще один кавалок з Украïни Сподобивсь твердi.
Складнi, трагiчнi вiдносини з Богом Їзначна частина переживань внутрiшнього свiту лiричного героя. Покора Божiй руцi, звертання до нього iз проханням сил для опору, терпiння чи мсти, а чи з докором за негiдне життя - такий спектр його молитов чи роздумiв.
Принциповим моментом поетового мислення є сприйняття страждань. Стус пiдкреслює ïх творчий потенцiал: вони несуть очищення, "прозорiсть душi"; пiдносячи над суєтою, повертають людинi внутрiшню гармонiю.
Однак у Стуса вiдсутня чiтка позицiя щодо цiлi страждання. Поряд iз перевагами вiн наголошує на безглуздостi болю, на тому, що муки ведуть у божевiлля й одчай:
Усевитончуваний бiль - Iз краю i на край,
Ступай у падiл божевiль,
До вiдчаю рушай.
Очевидно, що вiд розумiння страждання залежатиме й реакцiя на нього - спротив чи терпiння. У Стуса уникання, вiдчуження вiд мук викликає бажання втечi вiд життя. Стус вважає цiллю життя покуту, очищення, шлях до себе, проникнення у власну душу. Вихований екзистенцiалiстською фiлософiєю, автор сприймає життя як ситуацiю вибору, вiдповiдальнiсть за який несе сама людина. Уникаючи життя, Стус роздумує над смертю. Вiн уважає ïï волею Божою, стверджує, що вона несе прозрiння, злет: "смерть - то справжня втiха".
Поет мiркує, що найвища цiннiсть для людини - бути собою, що цiль життя - проникнення у власну душу, сковородинiвське самопiзнання. Та Василь Стус не протиставляє людину й природу. Для нього богоподiбнiсть - злиття зi всесвiтом, яке виражається у втратi iндивiдуальностi. Хоча вiн i прагне "свого простору пристрастi", однак народження Бога в людинi вiдбувається через смерть, через "прозорiсть душi", тобто перехiд у несвiдоме.
На мою думку, головною причиною поетового ставлення до мук є особиста вдача митця. Як зауважив Iван Дзюба, Стус - поет, який "за рутиною буденщини бачить трагiчнi бездоння незбагненного". Тобто причина тут у свiтосприйняттi як такому, в песимiзмi, приреченостi й екзистенцiальному трагiзмi поета.
