"Дозволь менi, мiй вечоровий свiте, упасти зерном в рiднiй сторонi..." (за творчiстю Василя Стуса)
Людям краще щоб було жити, попiд косами лягло жито. / В. Сосюра / Минають столiття, держави зникають i народжуються новi. та вiчно живуть народи. I навiки залишаються в народнiй пам'ятi тi, кому Батькiвщина, рiдна мова та вiльна думка були дорожчими за власне життя. Серед таких лицарiв почесне мiсце належить i героєвi нашого часу Василевi Стусу. Син селянина, щира, натхненна, емоцiйна людина, вiн понад усе любив землю i працю на нiй. Але ще вiн бачив, що не все гаразд в Украïнi, тому став поетом, щоб бити на сполох словом. Стус обрав шлях боротьби, бо "Поет - це людина. Насамперед. А людина - це, насамперед, добродiй. Якби було краще жити, я б вiршiв не писав, а робив би бiля землi". З 47 рокiв його життя 23 були роками страждання у ГУЛАГiвських таборах. Таку долю вiн обрав свiдомо i нiколи не шкодував, бо за ним "стояла Украïна, ïï пригноблений народ". Про що ж спiвала його змучена, але не скорена Муза? Про рiзне. Спочатку його поезiя була життерадiсною, юнiстю свiтилася його сповнена вiри i надiï пiсня: Шумуйте, весни, днi, ярiйте, вечори, Поранки, шлiть нам усмiшки лукавi! Вперед, керманичу! Хай юнiсть догорить - Ми вiдданi життю, i нам вiддастся в славi! ("Не одлюби свою тривогу ранню") Вже тодi поет починає перейматися загальнолюдськими проблемами i розумiти бiль рiдного народу. I гiркi ноти починають бринiти, а потiм - панувати у його вiршах: Народе мiй, коли тобi проститься Крик передсмертний i тяжка сльоза Розстрiляних, замучених, забитих По соловках, сибiрах, магаданах... Бiльш за все болить йому за долю Украïни: тоталiтарна iмперiя змушує забувати про ïï iсторiю, закриваються украïнськi школи, проводяться арешти кращих представник iв нацiональноï iнтелiгенцiï. "Як може розвиватись нацiональне дерево, коли йому вiдрубано пiвкрони?" - ставить вiн у своєму щоденнику риторичне запитання. Режим вбиває iсторикiв та письменникiв. I от вже поет-громадянин проголошує нову, активнiшу позицiю: ... не рюмсати на порiддя, Коли твiй гайдамацький рiд Рiжуть линвами на обiддя Кiлька сот божевiльних лiт. Часом ця думка лунає ще вiдвертiше, В. Стус закликає: ...I зважитись боротися, щоб жити, I зважитись померти, аби жить... Хiба може пробачити таке тоталiтарний режим? Вiн не пробачав i меншого... Але не шкодують героï-подвижники, що обрали шлях крiзь терени до зiрок правди i духовностi. "Караюсь, мучусь, але не каюсь", - писав колись Т. Г. Шевченко. Василь Стус теж не кається, хоча, за власним висловом, вiн "не крицевий", i тому просить Бога дати йому сили до смертного часу лишитися таким: Яким мене мати вродила I благословила в свiти. I добре, що не зумiла Мене вiд бiди зберiгти. ("Господи, гнiву пречистого...") Дещо схоже звучить i у його листi до матерi: "Це щастя: мати таку долю, як у мене... Чуюся добре, бо нiкому не зробив зла, бо дбав не тiльки про себе. I вiд того менi свiтло на душi". Навiть смерть була безсилою перед його гарячим серцем. Не раз вона чигала на нього в катiвнях, в карцерах, в засланнi. Любов Стуса до людей i Украïни була сильнiшою. Як добре, що смертi не боюсь я I не питаю, чи тяжкий мiй хрест, Що перед вами, суддi, не клонюся... ("Як добре те, що....") Безсмертна сила народу, сила любовi до рiдноï землi. Вiрив поет, що упаде "зерном в рiднiй сторонi", сподiвався, благав долю, щоб так сталося... Та хiба зовсiм не судилося це йому? Так, вiн помер у неволi, але лишився живим. У пам'ятi. У пiснi. У тому, що сьогоднi Украïна незалежна. Вiн символiчно став зерниною майбутнiх перемог, i реально - вiхою в iсторiï украïнськоï лiтератури.
