"Народе мiй, до тебе я ще верну..." (Василь Стус)

Його ховали в украïнську землю 19 листопада 1989 року. Десятки тисяч киян проводжали поета на Байкове, до останньоï оселi громадянина-страдника. Того дня глибокий сум струменився з сердець людських, з сотень прапорiв i корогiв. А через кiлька мiсяцiв спалахнув хрест на його свiжiй могилi - i мертвий поет заважав комусь жити. Василь Семенович Стус вже в перебудову, 4 вересня 1985 року, помер на чужiй землi, першою його цвинтарною оселею були аршини в селi Копальнi у Пермськiй областi. Як першим смертним сховом для кобзаря було Смоленське кладовище у Санкт-Петербурзi. Сорокасемирiчним пiшов у iншi свiти Василь Стус. У такому ж вiцi перестало битися серце Тараса Григоровича: "Караюсь, мучусь, але не каюсь..." - лунало з уст Прометея Украïни. Не потребував каяття в страдницькi невольничi лiта i полiтичний "злочинець" Василь Стус:
      Як добре те, що смертi не боюсь я,
      I не питаю, чи тяжкий мiй хрест,
      Що перед вами, суддi, не вклонюся
      В передчуттi недовiдомих верст... Життя поета - це шлях через терни до зiрок. Щедро обдарований, чесний i наполегливий, вiн мiг би стати не тiльки великим поетом, а й глибоким лiтературознавцем, але його виключили з iнституту. У двохмiльйонному (на той час) Києвi Василю Стусу майже неможливо було знайти навiть "кочегарну" посаду. Поет з молодою сiм'єю шiсть рокiв тяжко бiдував. А в сiчнi 1982-го був заарештований. Сiм лiт неволi в Мордовiï та на Колимi. Потiм був восьмимiсячний "антракт" на волi i новий арешт. Вирок: п'ятнадцять рокiв позбавлення волi. У цi тяжкi тюремнi роки поет часто впадав у розпач, усвiдомлював самотнiсть i вiдiрванiсть вiд рiдноï землi:
      Менi здається, що живу не я,
      А iнший хтось живе за мене в свiтi. 4 вересня 1985 року. Карцерна камера №3. Тут, пiд час сухоï голодовки на знак протесту проти брехливого доносу наглядача Руденка, за яким Василя й посадили до карцеру, помер Василь Стус. Наче з того, холодного темного свiту нинi лунають його останнi слова:
      Нехай Днiпра уроча течiя
      Бодай у снi, у маячнi струмує,
      I я гукну, i край мене почує. Василь Стус пiдводиться з колiн, воскресає, починає крокувати до нас, в суверенну Украïну, якiй вiн вiддав усе. Настали iншi часи. Часи, якi своïм життям готував Стус. Нинi поет реабiлiтований з iнiцiативи Спiлки письменникiв Украïни, з допомогою прокурора Украïни М.О.Потебенька. Поета немає. Але вiн живе серед нас своïми творами, своєю безприкладною стiйкiстю:
      Народе мiй, до тебе я ще верну,
      Як в смертi обернуся до життя,
      Своïм стражданням i незлим обличчям. Нинi украïнський народ має змогу ознайомитися з творчiстю свого мужнього сина, вiдчути ту безодню болю, печалi, гнiву, якi переповнювали його серце. Вiршi Стуса пiдносять наш дух, достукуються до нашоï совiстi, приспаноï брехнею сумлiння. Вiн серед нас, ми пишаємося ним. Вiн - наша совiсть.
Плекатимемо свiтлi сподiвання на його новi книги, якi знаходяться на шляху до нас.