Iнтимна лiрика поета Степана Руданського

Любов - це внутрiшнiй свiт, який окрилює людину. Багато нiжних i ласкавих слiв придумали люди, щоб описати це високе почуття, щоб висловити свою палку любов до матерi, нареченоï, рiдноï дитини.
Пiдносив це почуття i Степан Руданський, хоча i дало воно йому не радiсть i щастя, а сум i горе. Пiсля семiнарiï вiн повинен був обирати: кохана дiвчина i попiвська ряса чи академiя i наука? Руданський вибрав друге i поïхав. А удовина донька Марiйка, яка любила палко, до нестями, не дочекалася. Не раз згадував вечорами поет своє кохання:
Повiй, вiтре, на Вкраïну,
Де покинув я дiвчину,
Де покинув чорнi очi,
Повiй, вiтре, опiвночi!..
Вважаю, що кохання - це Божий дар. I треба з радiстю приймати це почуття, навiть якщо воно без взаємностi, тому i звертається лiричний герой "Пiснi" до вiтру, просить повiяти "тишком-нишком над рум'яним бiлим личком":
Як спить мила, не збудилась, Згадай того, з ким любилась, З ким любилась i кохалась, I кохати присягалась...
Душа рветься за вiтром, серце болить i тужить, бо передчуває лихi вiстi:
Вiтер вiє, вiтер вiє, Серце тужить, серце млiє, Вiтер вiє, не вертає, Серце з жалю розпукає.
I все ж, я думаю, поет вдячний тiй далекiй дiвчинi за те, що подарувала митi кохання, примусила серце частiше битися, навчила бачити прекрасне i вiдчувати красу. Скiльки б часу не пройшло, а згадуватиме вiн ïï з теплотою, вдячнiстю, з любов'ю.