Чим мене схвилювала поема-казка Б. Олiйника "Крило"?

Б. Олiйник - поет-мислитель, який у своïй творчостi порушує проблеми взаємозв'язку людини i космосу, поет-мрiйник, чиï мрiï облагороджують почуття i дарують людинi "крила". Мрiя пiдносить людину, робить ïï здатною "лiтати", духовно розвиває ïï.
Поема-казка "Крило" - це iрреальна iсторiя: хлопчик рятує вiд загибелi пораненого журавля, а той на знак вдячностi навчає його мистецтва лiтати. За цiєю iсторiєю, як менi здається, - потреба гармонiï мiж людиною i природою, бо без гармонiï не буде життя.
Мене дуже схвилювала поема, бо взаємозв'язок людини i природи - це складна фiлософська, вiчна проблема. У нiй - запорука нашого людського життя, бо людина - це частинка природи: маленька, розумна, мисляча, але частинка! Думати про збереження природи - це думати про майбутнє людини. Такого висновку доходиш, прочитавши поему "Крило".
Не може не хвилювати щирiсть i доброта маленького хлопчика. Врятувавши птаха, вiн нiби врятував свою мрiю про далекi життєвi дороги, стає крилатим, тобто благородним. Хлопчик щасливий вiд свого вчинку, мiж ним i птахом виникає взаєморозумiння:
Не журись!
Щовесни прилiтатиму, брате, Бо крилом я до тебе прирiс.
У стосунках "олюдненого" птаха i хлопчика головне - духовне розумiння одне одного, яке поет образно передає так:
А потiм над селом вони злiтали, I зорi ïм ховалися пiд крила, I так обом ïм хороше було!
Однак цю iдилiю порушив "сусiда-завидюх", який, щоб приховати крадiжку, свiдком якоï став птах, убиває журавля. Бо журавель до нього:
За звичкою довiрливо iшов. (Бо думав же - людина)...
Iз смертю птаха юнак втратив здатнiсть лiтати. Я розумiю це як духовне спустошення лiричного героя вiд втрати високих життєвих iдеалiв: гине душа, яка не вмiє боронитися вiд зла. А це дуже страшно, коли гине душа людини.
Менi здається, що в поемi "Крило" Б. Олiйник порушив проблему екологiï душi. Поет нiби переконує читача, що нiякi матерiальнi блага не дадуть людинi духовного злету. Порушення гармонiï природи i людини неминуче призведе до катастроф у сферi моральних цiнностей, якими єднається все живе на планетi. Слова осуду звучать у кiнцi поеми:
Пересидить кару... Не вийде, дядьку, Ти таке вчинив, Що i статтi у кодексi немає, За котрою судили б ми тебе. Ти ж найсвятiше - небо - дядьку, вбив. А це вже вище вiд людського суду.
Цими словами поет застерiгає нас, читачiв, що людина мусить жити високими помислами, не порушувати нормального плину життя, жити i творити добро, бо без цього не буде ïï життя духовно багатим, внаслiдок чого вона i не зумiє побачити красу i неповторнiсть свiту.